Особистість
Головна ідея, з якою 2001 року асоціювалось ім’я Архієпископа Любомира, – це ідея Київської Церкви. «УГКЦ – законна спадкоємниця Володимирового хрещення», – звучало на всю Україну. Спочатку вона сприймалася як забаганка, як намагання набити ціну власній релігійній організації. Поступово суспільна еліта почала до цієї ідеї придивлятися і дуже швидко її прийняла. І величезна заслуга в цьому Патріарха Любомира.
Україні потрібна українська Церква. Українська до самих глибин. Тоді вона може претендувати на високе звання Церкви Київської, Церкви Володимирового хрещення. Для того, щоб впевнитися в тисячопроцентній українськості УГКЦ, достатньо почути Патріарха Любомира. Він говорить тільки як українець. Не галичанин, не емігрант, що повернувся. Українець. Відчуття справжності його українськості робить саме його українським Патріархом. В його українськості немає політики, немає уходництва, немає пристосуванства. Бути українцем для нього так само природно, як небу – небом, землі – землею, сонцю – сонцем… В наші часи, коли все втрачає смак справжності, найбільше необхідні саме такі владики – непідробні, нештучні, невимушені. Природні, витесані долею із цілісного каменя українського материка.
Україна задихається без християнської ідеї. Душа українства – християнство. І в цій душі ледь теплиться життя. Тому й Україна – ледь жива. Всі церковні лідери намагаються вгадати, чого від них бажала б почути влада, політики, народ. Пристосуванство до часу, до обставин, до геополітики, до суспільних пристрастей, і найогидніше – пристосування до власних страхів. Лише одна людина серед очільників Церков завжди говорить правду Христового вчення. Патріарх Любомир просто вимкнув людські запобіжники. Як біблійний Йов, він повністю віддав себе в руки Божі. І говорить завжди лише те, чого від Нього вимагає Господь. Коли політики чи журналісти бажають дізнатися, якою є християнська відповідь на важливі для суспільства питання, вони звертають до Патріарха Людомира. Вони, як дозорці суспільства, ясно відрізняють універсальне християнство від місцевих підробок. Підробки можуть бути створені в дуже малій місцині – товаристві русинів, наприклад. Чи у більшому масштабі – товаристві так званих щирих патріотів. Або місцина може охопити шосту час‑ тину суші та гордо назвати себе світом. Руським чи третьоримським, цивілізаційним чи імперським. Під‑ міна універсального християнства партикуляризмом – хвороба доби. Найбільший дефіцит сучасності – це архіпастирі, які б залишилися вірни‑ми універсальному ідеалу християнства. Пам’ятали б, що Царство Боже – не від світу цього. І не від частини цього світу – пострадянської, української, русинської. Глобальне хуторянство, цивілізаційне хуторянство, національне хуторянство, сепаратистське хуторянство. До цих варіантів намагаються звести вибір сучасних християн політики та ідеологи. Просте свідчення про те, що християнство – інакше, що воно більше, бо нескінченне, – стає на вагу золота. Це просте свідчення стає тим духовним хлібом, якого люди шукають від одного краю землі до іншого. Мати живого свідка, який так просто і без пафосу має хліб та його щедро роздає, – великий дар для українського народу.
Коли кафедра переносилась у Київ, спокуса підмінити християнське благовістя Київською ідеєю була найбільша. Але Патріарх зумів правильно розставити акценти, правильно вибрати пріоритети. Київська спадщина – універсальна для українського народу. Християнська ідея – це імператив, згідно із яким має проходити життя народу. Не християнство має пристосуватися до українськості. А українськість має знайти собі місце в християнському універсумі. Хліб української культури, жито української ідеї, соняшники укра‑ їнської духовності мають рости на землі християнства.
Сьогодні Патріарх залишається живим свідком ідентичності УГКЦ. Того, що ця Церква є українською, і того, що вона є християнською. Патріарх із його справжністю став тією закваскою, яка змінює все тісто. УГКЦ виростає для повного здійснення власного покликання бути національною Церквою для всієї України поступово і непомітно для самих вірних. Цей процес малопомітний тому, що він – природний. А відбувається він завдяки малій заквасці духовності Патріарха.
Ідентичність
В епоху глобалізації геополітика набула рис маніпулювання ідентичностями. Сьогодні сусідня держава намагається переконати українців, що для них природно перебувати в якомусь «Руском мірє», в якому українець та росіянин – брати. Патріарх Любомир – єдиний із українських єпископів, який мав сміливість сказати правду: «Ну який мені брат Путін? Сусід, і то не найкращий». Збереження ідентичності починається із адекватного самоусвідомлення, для якого потрібні чесність, мудрість, мужність. Якими б ми не були, ми маємо власну ідентичність. І вона відрізняється від російської. Захист цієї простої істини потребує значних зусиль. Адже ідентичності не зберігаються самі собою. Їх захищають. Захищають від маніпуляцій. Захищають щоденною важкою працею.
Коли Іван Франко та Андрей Шептицький розпочинали власну діяльність, українська ідентичність була під загрозою. Ці велетні духу із своїми соратниками та учнями не лише зберегли українську ідентичність. Вони зробили її більш розвинутою, прийнятною для сучасників.
Сьогодні УГКЦ є колективним Іваном Франком, соборним Андеєм Шептицьким, оскільки намагається відстояти українську християнську ідентичність, сміливо надаючи їй нових рис, необхідних для захисту та розвитку. Але не маючи всебічної підтримки суспільства, УГКЦ не встигає виконати найнеобхідніші завдання власного служіння.
Є радіо, але немає телебачення. Є книжки, але немає книжкової зливи. Є журнали, але немає професійного менеджменту. Є церковні документи, але немає суспільного розголосу.
Здається, Патріархові Любомиру не вистачає сміливості висувати все нових і нових людей. Які були б гідними грандіозних завдань. Число найближчих співробітників Патріарха є просто мізерним порівняно з сотнями і тисячами співробітників Патріарха Кирила, який так напористо намагається змінити українську ідентичність на загальноруську. Ресурси людські та матеріальні є малопомітними поруч із грошами Газпрому. Тому РПЦ видає вже 23-й тисячосторінковий том Православної Енциклопедії, а в УГКЦ немає аналогічних проектів. Тому в УПЦ є телеканал «Глас», а в УГКЦ немає таких каналів. Тому УПЦ – державна церква «де-факто», а УГКЦ зависає між безкрайнім небом власного покликання та земним болотом власних можливостей. І ніякими молитвами, ніякими упованнями на Бога не подолати цієї відстані.
Щоб захистити українську ідентичність та зберегти київську християнську традицію, УГКЦ має зустрітися із громадянським суспільством України. УГКЦ в цьому суспільстві повинна впізнати природних провідників свого народу. А громадянське суспільство має побачити в УГКЦ власну Церкву.
Майбутнє
Саме від значного розширення діяльності УГКЦ залежить її майбутнє. А також – майбутнє народу, майбутнє держави. Пора відновлення УГКЦ завершується. Розпочинається нова епоха. Вже десятиліття УГКЦ сповіщає про власну заявку – бути лідером християнського відродження в Україні. Вона претендує на особливу роль в майбутньому християнському наверненні України, в розквіті її християнської культури, в збереженні та розвитку українського християнства як такого. Упродовж десятиліття УГКЦ вдавалося підтверджувати серйозність власної заявки лише тому, що її очолює Патріарх Любомир. Йому вірили на слово. Але тепер, коли пройшло десятиліття правління, необхідно зробити нові кроки. УГКЦ як ціле має взятися за втілення власного покликання Церкви. Надіятися лише на самого Предстоятеля – неможливо. Адже пророків не посилають, щоб вони самотужки відновили Єрусалим. Їх посилають для того, щоб відновлення Єрусалиму стало справою народу.
Юрій Чорноморець
