2010 рік в новітній історії України можна порівняти з 2005-м. Причому для частини українців 2005-й був роком позитивних сподівань, а 2010-й став роком розчарувань і песимізму, а для іншої – все з точністю до навпаки. Якщо аналізувати державно-конфесійні стосунки, то їх також можна розглядати двояко. Для когось 2005-й став роком позитивних зрушень, а для когось 2010-й є роком позитивних змін.
Розпочався 2010 рік з бурхливої виборчої кампанії за президентську булаву. Церкви виконували у цьому немалу роль. Віктор Янукович заручився підтримкою в першу чергу УПЦ (МП), а також, як потім виявилося, деяких нових протестантів, в яких виявилися труднощі у стосунках з «помаранчевими». Юлія Тимо‑ шенко понад рік до виборів активно працювала з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій, звичайно, не просто так – Церкви, особливо деякі, немало працювали на її перемогу. Самі ці вибори стали ніби містком в новий рік, його прелюдією. А протягом цього року ми стали свідками такого, чого в історії українських державно-конфесійних взаємин за останні 20 років не було.
Курс вказано на старті
Знаком на весь рік стало благословення Патріархом Московським Кирилом нового Президента Віктора Януковича. 25 лютого в Трапезному храмі Києво-Печерської лаври відбувся подячний молебень з нагоди інавгурації Президента України. Молебень очолив Патріарх Московський Кирил, а співслужив Митрополит Володимир, предстоятель УПЦ (МП). У вітальному слові Патріарх Московський, серед іншого, звернув увагу на те, що в цей день РПЦ святкує пам’ять св. Олексія, Митрополита Московського, Київського і всієї Русі, «оберега духовного простору Русі». А тому він побажав, щоби «Ваше управління зберігало духовний простір Русі». Також Патріарх наголосив на важ‑ ливості єдності народу України, що, за його словами, допоможе подолати політичні, історіософські (?!) та інші розбіжності. «Цими об’єднавчими цінностями може бути спадщина св. князя Володимира, духовна спадщина наших народів». Цей меседж неможливо сприйняти інакше, як втілення стратегічного проекту «Руского міра», проголошеного кілька місяців перед тим Патріархом Кирилом. І далі в діях команди Януковича можна впізнати виконання цього плану в Україні.
Те, що саме Патріарх Кирил мав благословляти Януковича на президенство, викликало значну реакцію в українському суспільстві, переважно негативну. Для багатьох це була відверта образа: чому лідер іноземної Церкви, яка, до того ж, доволі зневажливо ставиться до України, має благословляти нового Президента України? Якщо В. Янукович є переконаним вірним УПЦ (МП), чому не достатньо буде благословення від Митрополита Володимира, Предстоятеля УПЦ? Зрештою, це був образливий факт і щодо самого владики Володимира, який можна було потрактувати як відповідь на те, що він відмовився взяти активну участь в агітації за лідера Партії регіонів перед виборами.
Хоча потім жалітися Блаженнішому Володимиру не було чого – нові стосунки «держава-Церква» склалися за відомою фразою:
«Своїм – все, для інших – закон»
Апелювати до влади, яка до того звикла жити «по понятіям» кримінального світу і закон не вважає перешкодою (тим більше, коли їх можна писати і переписувати), про те, що Конституція гарантує рівність всіх конфесій перед законом, – це як глухого переконувати словесно, а він тебе просто не чує і не розуміє, що ти від нього хочеш. Але саме цим протягом року займалися лідери конфесій. Однак заклики предстоятелів УПЦ КП і УГКЦ на цю тему залишилися без реакції на вул. Банковій.
Натомість УПЦ торжествувала як Церква-переможниця. Ще до інавгурації вона синодально висунула до нового глави держави декілька вимог. Серед них були такі: введення вивчення православної культури й Закону Божого в навчальних закладах усіх рівнів від дитячого садочка до найпрестижнішого університету; продовження процесу повернення церковного майна, що сприятиме відродженню економічної діяльності Церкви; державна підтримка соціальних (сиротинці, пенітенціарна система) та духовно-просвітницьких інформаційних проектів Церкви; запровадження військового капеланства. «Церква не заперечує необхідності існування музеїв-заповідників, галерей, запасників та книгосховищ, але впевнена, що церковні цінності й пам’ятки, що були відібрані у віруючих богоборчою владою, мають бути повернуті у власність справжніх господарів», – йдеться у документі. В той час, коли він вийшов, на нього не звернули особливої уваги. З відстані майже року від інавгурації розуміємо, що багато з цих прохань вже втілюються і що певні з них стають дуже злободенними для суспільства загалом.
Упродовж року нова влада крок за кроком прислуховувалася до побажань УПЦ. Найпростіше було вирішити майнові чи фінансові питання. Мільйони бюджетних коштів було перераховано на будівництво храмів УПЦ в різних регіонах. Улітку перераховано 1,4 млн. грн. на добудову кафедрального Свято-Андріївського собору Новокаховської єпархії УПЦ з резервно‑ го фонду Держбюджету. Тією ж постановою було вирішено виділити 3 млн. грн. на будівництво Соборного храму Божої Матері (УПЦ) в місті Курахово Донецької області. Як виявилося згодом, храм збудували і освятили ще 2005 року і на що мали йти бюджетні кошти – невідомо. Врешті, на будівництво нового головного собору УПЦ в Києві з бюджету столиці виділено 14 млн. грн. Як звертають увагу експерти і журналісти, водночас у держбюджеті не знаходять коштів на потреби медицини, ні на реставрацію старих храмів, збереження дерев’яної спадщини. На цьому тлі фактично злочинним виглядає неповернення фондові, який займається будівництвом собору УГКЦ в Києві, понад 5 млн. грн. як відшкодування ПДВ.
Ще більш завзято нову форму державно-конфесійних взаємин почали втілювати в регіонах. В областях, де Партія регіонів цілковито контролює освіту, в навчальних закладах активно впроваджують предмет «Основи православної культури», скалькований з російського взірця. Щоби УГКЦ не надто впли‑ вала на курсантів Львівської академії сухопутних військ, на прохання Митрополита Одеського УПЦ (МП) Агафангела частину факультетів переносять до Одеси, для чого знову ж таки з бюджету перекидають значні кошти, попередньо в ньому не заплановані.
Діяльність Митрополита Агафангела в Одесі стала об’єктом особливої уваги ЗМІ. Фактично місцева влада задовольняла всі його забаганки: повернення приміщень, виділення землі. А особливо прислуховувалася до закликів порушувати законодавство – перешкоджати у діяльності місцевих греко-католиків. Духовний лідер «політичного православ’я» в Україні, депутат Одеської облради від Партії регіонів сказав, що грекокатоликів в Одесі фактично немає, а тому виділяти ділянку під будів‑ ництво їхнього собору не потрібно. І це було сказано тоді, коли було оголошено громадські слухання (!) щодо цього питання. Що цікаво, МП виділяються земельні ділянки без всіляких громадських слухань (зрештою, цього не вимагає закон), а іншим, зокрема УГКЦ, т. зв. гро‑ мадські слухання стають засобом «законної» відмови у виділенні – мовляв громадськість проти, а ми не можемо проти неї йти. І такий спосіб використовують не лише в Одесі. Не дивно, що такі громадські слухання в Одесі за проханням УГКЦ було скасовано, щоби не завалити справу загалом. Діяльність цього владики викликала обурення Синоду єпископів УГКЦ, який звернувся з проханням до Президента України розібратися у цій справі. Відповіді, само собою зрозуміло, не було, як і публічної реакції від влади. Хіба насмішки з боку одеських «блістатєльних» священиків МП.
А як не згадати перешкоди, які чинила влада, зокрема міліція, вірним УПЦ КП, які їхали з різних регіонів до Києва на святкування ювілею хрещення України. На депутатський запит у Міністерстві внутрішніх справ повідомили, що ніяких порушень не було, хоча їх було детально описано в десятках публікації і зазнято на відео.
Загалом протягом 2010 року на центральному і регіональних рівнях було зафіксовано доволі багато фактів порушення чинного законодавства щодо ставлення влади до різних конфесій. У відповідь на зауваження влада грала роль саме згаданого глухого, який не чує, а тому не розуміє проблеми.
Не рий яму іншому – сам у неї попадеш
Для багатьох в УПЦ 2010 рік став «часом розплати». Як пам’ятаємо, у 2002-2004 рр. УПЦ впевнено ставала «придворною» Церквою уряду Януковича, сподіваючись піднятися на рівень президентської. Проте кінець 2004 року приніс поразку таким сподіванням, а потім певний час навіть доводилося «підлабузнюватися» до нової влади («аби минуле не згадали»). Проте швидко стало зрозуміло, що «помаранчеві» не мстять за участь УПЦ у виборах 2004 р. Але процес творення державної Церкви з відповідними привілеями було зупинено. З березня 2010 р. УПЦ почала «наздоганяти втрачене». І проблема склалася в тому, що позитивна робота, різноманітні служіння, які велися протягом року, не потрапили в центр уваги громадськості. Натомість потрапили рейдерські атаки при підтримці певних громадських організацій та місцевої влади на храми УПЦ КП і УАПЦ, знищення лікарні для ВІЛ-інфікованих поруч із лаврою і цинічні пояснення владики Павла, чому він не хоче такого закладу посусідству, плани при підтримці уряду викинути музеї, розташовані у Києво-Печерському заповіднику (про фінансові інвестиції з боку влади вже було згадано). А перед новим роком владика Митрофан звернувся до комунальних служб Києва з вимогою не допустити «неканонічних» священиків здійснювати поховання на столичних кладовищах; потім він публічно заявив, що стосунки УПЦ з владою не виходять поза рамки Конституції.
Вже напередодні Різдва з Адміністрації Президента прозвучали недвоякі думки, що Софія Київська має стати частиною Києво-Печерського заповідника, директорка якого діє за планами того ж владики Павла. А наступний меседж, озвучений неперевершеною Ганною Герман, що Софія має стати резиденцією Патріарха Кирила, є більш ніж тривожним: регіонали такі обіцянки доводять до кінця. Невідомо, чи на Банковій буде почутий лист єпископату УГКЦ, що Софія має залишатися під охороною держави. Лише коли чотири головні спадкоємці Київської Церкви об’єднаються, тоді вони можуть претендувати на Софійський собор. За словами директорки заповідника «Софія Київська» Нелі Куковальської, такі храми домонгольської доби мають залишатися музеями, бо жодна Церква не може забезпечити їх збереження, до того ж залишилося їх доволі мало. Але для ідеологів «Руского міра» Софія є не просто храмом – це символ давньої Київської Церкви, а без нього їхня імперська теорія має не понад 1000 років, а лише трохи більше 550, від розколу і утворення Московської митрополії.
Втрачаючи почуття міри і здорового глузду в родичанні з нинішньою владою УПЦ тим самим, з одного боку, бере на себе цілковиту моральну й не тільки відповідальність за дії цієї влади, а з іншого боку, вона знову вступає в конфлікт з іншими конфесіями, до яких ставлення влади є або байдужим, або ворожим. І коли владика Павло у передноворічному інтерв’ю каже, що «за цієї влади життя Церкви стало спокійнішим: немає захоплень храмів, зникли непорозуміння між віруючими різних християнських напрямків, припинилося шельмування представниками вищої влади людей, які мають свою чітку позицію у питанні церковної приналежності, як це було майже рік тому», а потім ще додає: «хоча я ці різні конфесії не визнаю – це секти» – стає багато зрозуміло. При новій владі УПЦ стало жити спокійніше, не потрібно шукати мирних шляхів подолання розколу, а зі самими «розкольниками» можна боротися за допомогою політиків, рейдерів і міліції, не потрібно зважати на стосунки з іншими конфесіями – це секти, і їх треба утискати навіть за допомогою нових чи перероблених старих законів (такі спроби вже були й прогнозуються далі).
Часто хочеться просто запитати: яку Конституцію мав на увазі владика Митрофан – 1996 чи 1937 року? А владику Павла: кого і за що саме шельмувала попередня влада, і як назвати дії осіб, які прикриваючись Партією регіонів і новим Президентом чинять тиск на громади УПЦ КП в різних областях України з вимогою перейти в УПЦ (МП)? Зрештою, чи не думає провід УПЦ (МП), що і цій владі також може прийти кінець, нова може виявитися не такою м’якотілою, як «помаранчева», а зіпсуті взаємини з іншими Церквами ой як тяжко буде відновити? Або що для багатьох вірних УПЦ (МП) буде морально дискомфортно перебувати надалі в церковній інституції, які проміняла знедолених на фарисеїв?
В єдності сила, і час для праці настав
Констатуючи ці негативи в державно-конфесійних стосунках в Україні 2010 року, необхідно зауважити, що сьогодні релігійне середовище, особливо міжконфесійні взаємини і загартованість Церков є набагато кращими, ніж у 2004 році. Вплив і активність Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, незважаючи на те, що новий Президент не знайшов ні бажання, ні часу зустрітися з нею, не зменшилася порівняно з попередніми роками. Але, як зауважують самі лідери Церков, їхня активність не часто передається у регіони. Фактично в жодній області не діє повноцінна міжконфесійна рада, досвід співпраці у верхах просто не відомий внизу. А саме тут здійснюється багато порушень релігійної свободи, на які місцеві міжконфесійні ради могли б реагувати. Не дивно, що у т. ч. і в ЗМІ існує стереотип, що між Церквами й релігіями не може бути миру та порозуміння.
Проте сьогодні, коли конституційні норми про рівноправність всіх перед державою порушуються цинічно, коли стає зрозуміло, що ситуація лише погіршується, міжконфесійна співпраця стає запорукою захисту інтересів «непридворних» Церков. І свій приклад ВРЦіРО має передати в області. Не варто чекати, що влада ініціюватиме таке порозуміння. А ще більша небезпека криється в намаганням одноосібно вирішувати корпоративні інтереси на місцях. Бо задовільнивши інтереси окремих церковників, можновладці можуть використати їх для протидії іншим.
Залишається маловикористаним знаряддя громадянського суспільства, коли активні миряни чи священнослужителі в ЗМІ, соціальних мережах звертають увагу на небезпеки, які виникають або існують в суспільстві. Скажімо, це можуть бути питання несправедливого оподаткування, хабарництва й корупції, намагань знищити історичну пам’ять народу тощо. Саме на це вказує високий рейтинг суспільної довіри українців до Церкви як до громадської інституції. Попри відоме прислів’я, лежачого б’ють. Тому саме час встати зі сну й подбати про свою країну. 2010 рік показав що сон і мир завершився. 2011-й має стати часом ще більших випробувань і викликів. А вони час‑ то ой як потрібні Церквам.
Тарас Антошевський
