Ішов 33-й рік розколу…
Саме 33-ліття міг би святкувати у 1629 році великий розкол в Руській Церкві, який розпочався Берестейською унією. Дата певною мірою кругла. Але такі події якщо й відзначають, то хіба що хвилиною мовчання: і уніяти (яким у єдності з Римом було значно краще, аніж із Царгородським Патріархом), і православні (яких держава офіційна не визнавала, але й не чіпала) розуміли всю неприродність церковного розколу, який розділив Русь із Руссю. Право‑ славні хотіли офіційного визнання, повернення вірних (і майна) втрачених парафій та єпархій, уніяти хотіли прилучення до єдності з Римом, а всі разом прагнули припинити нарешті остогидлу ворожнечу. З іншого боку, обидва ворожі табори почувалися більш-менш спокійно: і православні, і уніяти мали по кілька єпархій з прихильними парафіянами, по кілька монастирів та шкіл – отже, і в тих, і в тих була церковна ієрархія, на базі якої можна було рости й розвиватись. Обидва табори мали однакові силу та вплив, тож вести діалог могли лише на рівних: ніхто не погодився б іти до опонента на каяття і кожен вважав, що зробив у Бресті 33 роки тому правильний вибір. До того ж рік тому Мелетій Смотрицький вже намагався примирити православних з уніятами, але в такий спосіб, що ні тим, ні тим це не спо‑ добалося. Отже, з одного боку, думки і уніятського митрополита Йоси‑ фа Рутського, і глави Православної Церкви Йова Борецького (а особливо правої руки митрополита печерського архимандрита Петра Могили) були вже налаштовані якщо не на примирення, то принаймні на діалог. З іншого боку, Смотрицький зі своєю «Апологією» (в якій писав, що Православна Церква відійшла від істини, і лише єднання з Римом порятує її) наробив у Києві такого галасу, що ледь утік від розлючених козаків та міщан, які, почуваючись головним стовпом православ’я, могли вбити й за менші гріхи. Не слід забувати і про Ісаю Копинського, перемишльського єпископа, який подібно до деяких сучасних політиків любив кидати абсурдні, але красиві гасла. Перевагу православ’я над католицтвом він пояснював так:
«Чим Рим є ліпший від Єрусалима? Там намісник Ісуса Христа патріарх, а тут намісник святого Петра отець папа; там самого Ісуса Христа намісник, тут же — слуги його; там гріб Христовий, а тут гріб Петрів».
Цікава логіка – на зразок «якщо кит на слона налізе, то хто кого перетягне». Але козакам, які хапаються за шаблю швидше, аніж думають, саме такі гасла були зрозумілішими за усю логіку Борецького та Могили. А оскільки ні Борецький, ні Могила стати мучениками за єдність Церкви не хотіли, то зайвий раз згадувати про перемовини з уніятами боялися. Та коли і православні, і уніяти за традицією тих часів принесли скарги одні на одних у сейм Речі Посполитої (тобто королю), то він, чи то під впливом католицької партії у сеймі, чи то просто втомившись від церковних сварок, запропонував їм зібратись та поговорити про можливість примирення. На пропозицію короля кожна зі сторін цього 33-річного конфлікту повинна була скласти пункти, на яких могла б возз’єднатись з іншою, а потім обидві сторони мали зібратись разом, звірити свої пункти і разом виробити якийсь компромісний варіант, що задовольнив би усіх. Постановили, що загальний Собор відбудеться у Львові, а складати свої пункти кожна зі сторін збереться 29 червня (за старим стилем) там, де їй буде зручно. Уніяти вирішили зібратись у Володимирі (Волинському), а православні – у Києві.
Скандал у Києві…
А тим часом у Києві збиралися делегати на православний Собор. Крім православних єпископів, митрополита Йова Борецького та архимандрита Петра Могили, сюди прибули київський воєвода Олександр Заславський (як представник королівської влади на місці і просто ревнитель примирення) та православний шляхтич Адам Кисіль. Проте минув лише рік з часу інциденту зі Смотрицьким, тож Ісая Копинський і далі розбурхував войовничі настрої серед козаків та місцевої православної шляхти. Отож на момент початку Собору в міських книгах Києва стояло чимало протестацій проти цього зібрання, а самих делегатів зустрів натовп аж ніяк не мирно налаштованих містян. Протестували і проти самого Собору, і проти участі в засіданні князя Заславського. . . Заледве Йов Борецький встиг проголосити Собор відкритим, як серед козаків (яких на Собор не кликали, але вони все одно прийшли) пролунали звинувачення у зраді. Від митрополита почали вимагати негайного закриття Собору, князь Заславський намагався іменем короля змусити козаків розійтись, але марно. Їх неможливо було вгамувати, від криків і погроз козаки могли перейти до різанини. Отож митрополит був змушений закрити Собор.
Наступного дня, 30 червня, делегати зібрались удруге, але до монастиря знову ввірвалися козаки і почали вимагати вже не усунення окремих делегатів, а припинення засідання. Цього разу вони вже відвер то погрожували перейти від слів до дій, натякаючи що Дніпро глибокий, і місця на дні вистачить усім. Озброєної охорони Могила з Борецьким не мали, в Печерській лаврі на той час ще не було мурованої фортеці, та й Заславський з Кисілем не на війну їхали. Тому вибору в учасників Собору не залишалося – вони закрили засідання, і козаки розійшлися. Уніятські автори згадували, що в Петра Могили аж сльози на очі навернулись, коли закривали Собор. І цьому свідченню можна вірити: незалежно від ставлення до унії, чути погрози на свою адресу від озброєного натовпу неприємно.
Не набагато краще почувався і митрополит Йов Борецький. Їхати ночувати додому – до Михайлів‑ ського монастиря – він не ризикнув: на вулицях Києва було повно козаків, а повторювати подвиг Йосафата Кунцевича йому не хотілося. Отож заночував у лаврі, в покоях Петра Могили. Могила прихистив давнього приятеля, але спокійно спати в обложеній фортеці було нелегко навіть йому, бо останній раз брав шаблю до рук років вісім тому. Мабуть, саме через величезне бажання жити учасники Собору наступного дня сиділи мовчки, з хат не виходячи і не вдаючись до офіційних заходів. А на четвертий день «Собору», 2 червня, дійшли до Пустинно-Микільського монастиря (що був неподалік лаври) і склали офіційну заяву про неможливість подальшого проведення соборних засідань через велику кількість протестацій з боку шляхти, а також загрозу з боку козаків. Самі ж Могила з Борецьким та єпископами божилися, що вдячні королю за можливість примирення з уніятами та готові провести ще скільки завгодно Соборів – тільки щоб усі вони проходили у більш зручному місці, були призначені не королем, а сеймом, вели їх особи не латинського сповідання і щоби залишити за православними право спілкуватися з Константинопольським Патріархом. Інакше кажучи, об’єднатись із уніятами можемо, але щоб нас козаки після цього не повбивали, та наразі не здатні цього зробити, бо дуже жити хочеться.
…і розв’язка у Львові
Отже, спроба Собору-примирення в Києві провалилася, але загальна завершальна зустріч у Львові була запланована і мала відбутись 28 жовтня. Почесні гості – уніятські єпископи та ігумени (в тому числі сумнозвісний Мелетій Смотрицький), кілька латинських ієрархів і вже знайомий нам Олександр Заславський – ідейний ревнитель примирення Церков, один із небагатьох руських магнатів, хто залишався вірним грецькому обряду. Звісно, після Києва він навряд чи міг на щось сподіватися, але справу треба було хоч якось закінчити. І коли з православної сторони на Собор до Львова прибули лише князь Юрій Пузина, волинський чашник Лаврентій Древінський та кілька монахів з Вільна, Заславський усе зрозумів: православні ієрархи не захотіли ризикувати і, щоб не злити ані короля, ані козаків, відправили на Собор символічну делегацію – двох магнатів та кількох монахів, котрі не могли говорити за усю Церкву.
І хоча на службі у львівській латинській катедрі єзуїтський проповідник Бембус розпинався як міг, вдаючись до алегорій та закликаючи до єднання, хоча Львівське братство і прийняло уніятського митрополита Йосифа Рутського в новозведеній Успенській церкві ввічливо і з пошаною, було очевидно, що ці переговори ні до чого не приведуть. І Пузина з Древинським, і львівські братчики на всі питання та пропозиції відповідали, що про єдність чи розділення говорити треба не з ними, а з вищим духівництвом. До того ж уніятських єпископів облаяли руські й вірменські «кухарки». Одне слово, ревнителям єдності львів’яни на усіх рівнях – від голів братства до простого люду на вулицях – дали зрозуміти, що ніякої єдності вони не хочуть.
Річ у тім, що Львівське братство, купивши свого часу в Царгородського Патріарха ставропігію, досить зручно почувалося як «держава в державі», підібрало під себе майже всі львівські церкви і ніяких змін не хотіло. Як то кажуть, їхня хата була скраю. Єдине, чого вони боялися, це втратити хлібне місце. Подібні мотиви були і в козаків на Лівобережжі та Запорожжі. Кілька років тому гетьман Петро Сагайдачний записав усе військо запорозьке до Київського братства. За підтримки запорожців Єрусалимський Патріарх висвячував православних єпископів і митрополита. Отже запорожці небезпідставно вважали себе «захисниками православ’я». Звісно, нічого поганого у тому не було, але «захисник» завжди має спокусу перетворитись на «командира». Саме від такої хвороби страждав князь Острозький, який свого часу прагнув очолити переговори. Цю ж хворобу підхопили й запорожці, котрі після смерті Сагайдачного залишилися без «голови», яка могла скерувати їхню енергію в мирне русло. Замість мудрого та виваженого гетьмана у них тепер був чорний фанатик Копинський, який знати нічого не хотів про проблеми та виклики тогочасного церковного життя, свято вірив, що західна наука чи примирення з Римом знищить «чистоту православ’я» і що в боротьбі проти «латини» всі засоби добрі – хоч Собори зривати, хоч неугодних у Дніпрі топити, не слухаючи при цьому аргументів чи пропозицій опонента.
Звісно, приймати унію чи не приймати, возз’єднувати розколоту Церкву чи залишити все як є було правом вибору Церкви. Але, зірвавши Собор, козацтво з Ісаєю Копинським дало зрозуміти, що Київський митрополит з усіма єпископами, школами і монастирями є нічим іншим, як заручником козацької сваволі та примх одного фанатика. Хто має гроші чи шаблю – той і замовляє музику, під яку танцюватимуть митрополити, єпископи і священики. Головна проблема української Церкви (яка, власне, й підштовхнула її до унії) в нашому православ’ї залишалася такою ж – кожен хотів бути головою. Та не тільки у Церкві тоді була така проблема, бо ж хвороби Церкви є відбитком хвороб суспільства. Недарма писав Мазепа:
Гей, братове, пора знати,
Що не всім нам панувати
І речами керувати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічимо.
Однак стерник сам керує,
Весь корабель управує...
Проект Йосифа Рутського
До речі, поки козаки махали шаблями перед носом Київського митрополита, уніятський митрополит Йосиф Рутський з єпископами потай зібралися у Володимирі-Волинському, розмірковуючи, як і на яких умовах можна подолати розкол в українській Церкві.
Рутському довго думати не треба було: умови об’єднання з православними він почав складати ще після минулорічних побачень зі Смотрицьким. І на відміну від Смотрицького чи Петра Скарги він і східний обряд шанував, і реалістом був, тобто розумів, чого можна просити у православних, а на що вони ніколи не підуть. Отож пункти, складені Рутським, виглядали досить пристойно:
1. Ніхто з русинів грецького обряду не має читати Символ Віри з додаванням «і від Сину». Та разом із тим ніхто не повинен вчити, що латинники, які вчать про сходження Духа Святого від Отця і Сина, є єретиками. Ніхто з русинів не має входити у суперечки щодо правильності чи неправильності противного їм вчення, але всі повинні вірити, що Дух Святий є Духом Сина і походить від Отця через Сина. Також ніхто з латинників не має говорити, що русини суть єретики, бо не прибавляють в Символі Віри слів «від Сина», але вчать про сходження від Отця через Сина.
2. Усі русини грецького обряду повинні вірити в існування третього місця, в якому душі утримуються до викупу чи відшкодування і де вони потребують молитов вірних. Ніхто з русинів грецького обряду не зобов’язаний вірити, що в згаданому третьому місці очищення звершується через вогонь, але вільний вірити, що хоч вогнем, хоч не вогнем.
3. Усі русини грецького обряду зобов’язані вірити, що душі святих перебувають на небі і насолоджуються там лицезрінням Бога і що вірні в своїх молитвах мають їх закликати.
4. Усі русини грецького обряду, що знаходяться під владою Його Королівської Величності, перебувають в залежності від Константинопольського Патріарха, але за наступних умов: якщо Патріарх віритиме згідно з вищезгаданим, якщо буде добрим християнином, якщо буде висвячений належним чином, якщо по висвяченні надішле своє сповідання віри, згідне з тим, що написане тут. На цих умовах піддані Його К. В. мають залежати від Константинопольського Патріарха.
5. Ніхто з латинян не повинен говорити, що Східна Церква не має істинної форми таїнств. Ніхто не має засуджувати за м’ясоїдення по суботах і за участь у літургії на квасному хлібі. Ніхто з латинян не повинен говорити, що східні патріархи не мають тієї влади, яку мали їхні попередники, що були законно висвячені та вірували православно – якщо тільки вони (подібно до останніх) також були законно висвячені, в усім згідно з католиками вірують та згідні свої синодальні грамоти до Верховної столиці надсилати.
6. Усі русини мають визнавати, що Римська столиця є першою між іншими і римський первосвященик є першопрестольником або єпископом першої столиці, що він не лише посідає перше місце на Соборах, але й є головою над усіма. Йому належить право скликати Собори і затверджувати їх постанови. Він є намісником Петра, і до нього мають надсилатися соборні грамоти.
Як бачимо, Йосиф Рутський по‑ думав і про відносини з Царгородом (а саме – про можливість піднести Патріархові печеного гарбуза в разі вимоги надто великих хабарів), і про збереження східного обряду. Формула, виведена уніятським митрополитом (вір у своє, але не засуджуй чужого), вражає й тепер своєю мудрістю у міжконфесійних відносинах. Як випробуваний, досвідчений пастир, Рутський тонко відчував і проблеми Руської Церкви (зокрема зневагу з боку «латинників» та неадекватність грецьких патріархів), і головну суть розбіжностей між католиками та православними, між християнським Сходом і Заходом, і єдиний шлях, яким їх можна подолати. Шлях цей – взаємоповага. Нехай кожен залишається при своєму, але не кидає каміння в город сусіда. Нехай кожен ходить до своєї церкви, але не засуджує ближнього, який ходить до іншої.
І дай Боже, щоб чогось навчилися ми! Бо сучасники Рутського, хоч і розуміли такі елементарні речі, проте більше дбали про свої прибутки і безпеку, аніж про небезпеку від давньої ворожнечі. Собор 1629 року закінчився нічим. То був останній «Собор примирення”. Петро Могила, маючи під боком скаженого Копинського і запорожців, боявся робити різкі рухи, а Олександр Заславський, цей ревнитель примирення, невдовзі помер. У 1631 році помер король Сигізмунд ІІІ, почалися вибори нового короля, а разом із ними – новий виток церковних негараздів і нові можливості примирення, якими наші славні предки не змогли скористатися. Але то, як писали брати Стругацькі, вже інша історія…
Віктор Заславський, історик
