За цьогорічну премію інтернет-видання «Літакцент» змагалися одразу два романи-антиутопії – «Час смертохристів» Юрія Щербака (Київ: Ярославів Вал, 2011) та «Хронос» Тараса Антиповича (Київ, А-БА-БАГА-ЛА-МА-ГА, 2011). Їхньою головною особливістю є те, що обидва автори торкаються релігійної проблематики, в обох присутній позитивний персонаж – священик. Знаково також, що автори презентують різні покоління: Юрій Щербак 1934 р. н., Тарас Антипович 1978 р. н. Тож через призму авторського задуму можна відстежити особливості сприйняття релігії, церкви, місії священика, сподівання та побажання представ‑ ників різних поколінь. Звісно, слід враховувати, що це фантастичні романи, а не дослідження в царині феноменології та психології релігії. Та саме в цьому їх перевага, оскільки жанр антиутопії дає певну свободу, можливість показати лик священика, котрий письменники вважають ідеальним, відповідно – відтворити таку форму діяльності Церкви, яка, на їхню думку, відповідає вимогам часу, зокрема актуальному суспільно-політичного становищу.
На противагу ідеальним суспільствам утопії в антиутопії змальову‑ ють тоталітарні, хворі суспільства (дистопія), де щораз чіткішими стають обриси присутнього зла (какотопія) у формі всепоглинаючого контролю і маніпуляції свідомістю людини. Якщо ж виникає попит на таку літературу – це завжди попередження, реакція на появу в суспільстві виразних ознак тоталітаризму. Юрій Щербак описує міражі 2077-го, Тарас Антипович – хроніку 2040-х років, але в обох випадках читач розпізнає символи і коди, що вступають у смисловий зв’язок з актуальними українським подіями.
Між фольклором та неогностицизмом
У романі «Час смертохристів», якому літературна комісія «Літакценту» віддала пальму першості, Юрій Щербак презентує типові для постсовєтської еліти уявлення про християнство як еклектичну суміш фольклорно-етнографічних елементів у поєднанні з неогностичними ідеями. Священик традиційно асоціюється із сільським ландшафтом, а його місія полягає у дотриманні народних звичаїв, здійсненні ритуалів освячення овочів, фруктів та «ястія і пітія» на урочистих застіллях. Народний фольклор для о. Івана – герменевтичний ключ у тлумаченні богословських тонкощів грядущих потрясінь: «за Феодосієм Ісаакій, виповзає гад всякий». Не менш важлива народна творчість і у питаннях есхатологічних, оскільки священик свято вірить у прикмету:«якщо жінка, яка втратила дитину через аборт чи смерть, з’їсть яблуко до Яблучного Спаса, її дитина на небі буде скривджена і не матиме свого яблука». На тлі фольклорно-етнографічного матеріалу Сорочинського ярмарку «драматичне дежавю» подій Страсної П’ятниці виглядає штучно, як і пластиковий хрест, на якому «смертохристи» розпинають о. Івана.
Тим часом роль головного «спеца» з питань релігійних відведена консультанту-психоаналітику українських спецслужб професору Альфреду Ісааковичу Веберу. Дійшовши висновку, що «наука вбила Бога», він приєднався до групи учених, котрі «почали відновлювати Бога». «Темна енергія», на переконання консультанта-психоаналітика, становить 70 відсотків маси всесвіту і саме там «Диявол розігрує свої ігрища». «Бог відповідає за макросвіт. Христос – за мікросвіт людської душі. Контактів з великим Богом з часів Мойсея у нас майже немає. А Христос з нами щодня». Так звучить неогностичне кредо професора Вебера, не виключено, що й самого автора роману.
Всі герої Юрія Щербака –представники «еліти», тобто агенти різних спецслужб (українських, американських, бразилійських). До їхнього числа належить навіть о. Іван, він же «агент Іоан», хоч і запевняє, що служить лише Христові, а спецслужбам дає «експертну оцінку» з царини богослов’я «смертохристів». На переконання професора Вебера, саме генерал українських спецслужб Ігор Гайдук (головний герой роману) має стати в майбутньому українським президентом. Навіть жанр антиутопії не надихає Щербака на пошуки іншої, більш креативної альтернативи, окрім як повторити шлях колишнього офіцера КДБ, чинного президента Росії Владіміра Путіна. І не дивно, адже світогляд автора побудований на пропагандистському матеріалі відомого совєтського серіалу «Сімнадцять миттєвостей весни», голлівуд‑ ському кінематографі, американській духовності «каліфорнійського розливу», досвіді партійного функціонера у Верховній Раді СРСР 1989 – 1991 рр. і чиновників МЗС України на чолі українських посольств у США, Канаді, Мексиці та Ізраїлі. Від роману неприємно тхне папірологією, свідомістю бюрократа, котрий навіть із Богом розмовляє мовою офіційних звітів: наприкінці роману агент Ігор Гайдук строчить бюрократичний «акт покаяння» на подарованому американськими спецслужбами гаджеті: «Таємно, особисто Сину Божому Ісусу Христу з Назарета…».
Християнство як присутність
«Хронос» Тараса Антиповича в усіх відношеннях – цілковита протилежність твору Юрія Щербака. Автор належить до покоління молодих українських письменників, що позбулися баласту совєтського минулого. Герої Антиповича – це не елітний спецназ Щербака, а беззахисні люди, соціальні маргінали, які абсолютно безсилі перед свавіллям тоталітарної держави, проте стають сильними завдяки молитві та Божій присутності. Роман побудований у вигляді коротких оповідань-історій із життя представників різних суспільних груп, котрих тоталітарне суспільство виштовхує на маргінес, а разом із ними на соціальному узбіччі опиняються гуманні та християнські принципи. Наприкінці роману герої оповідань об’єднуються довкола о. Теодора, який уособлює надприродну силу Божої присутності. Натомість «еліта» – державні чиновники, депутати та їхні діти-мажори, агенти спецслужб і військові –негативні персонажі, які в кінцевому рахунку гинуть від власної жадоби та захланності.
Роман відтворює хроніку подій 2040 – 2047 рр. після епохального наукового відкриття – винайдення «хрономату», приладу, здатного регулювати відведений кожному індивідуальний «запас біологічного часу». Винахідник хрономату професор Койфман керувався суто гуманістичними принципами, позаяк його прилад дав можливість створити державний резерв біологічного часу, з якого за рішенням медичної комісії важкохворим можна було виділити певну кількість життя.
Відтак, як це зазвичай трапляється із геніальними винаходами, їх дуже швидко привласнюють негідники – політики й бізнесмени. В країні розгортається справжня громадянська війна. Влада ж за принципом «якщо процес не можна зупинити, його необхідно очолити» вирішила нажитися на війні, якій, здавалось, ніколи не буде кінця, а значить ніколи не буде кінця прибуткам. Темпоральне грабіжництво стає буденним явищем. Викраденим із людських тіл біологічним часом торгують, як опіумом, отримуючи велетенські прибутки. Один із героїв роману, актор міського театру Торн, потрапляє у невирішальну дилему між бажанням помститися невідомому грабіжнику, котрий «обнулив» (украв) біологічний час його дружини, та свідомістю, що із кожною помстою зло шириться з геометричною прогресією. Якщо він не покла‑ де цьому край, зло ширитиметься й далі. Особиста трагедія Торна розкриває в ньому новий потенціал, пробуджує харизму. На його вистави в епоху грандіозних кібер-шоу та порожніх театрів починає приходити публіка. Згодом Торн таки знаходить темпорального грабіжника, але дарує йому життя. Сльози каяття злочинця виявились важливішими, аніж справедлива помста і повернення молодості його дружині.
Якщо в умовах тоталітарної держави позбавити людей віри в Бога, тоді… Саме тоді, коли, здавалось, що з Богом остаточно покінчено і до Нього вже більше ніхто не звернеться молитовно, в середовищі найбільш безнадійних народжується молитва. Першим молиться засуджений за вбивство «темпоральний в’язень» Марк Патон. Щоб не витрачати коштів на утримання в’язня, суд ухвалює «гуманне» рішення – забрати біологічний час, відведений йому для відбування покарання. Після виконання процедури хроноферезу судові виконавці залишають засудженого вдома у інвалідному візку з букетом хвороб за рік до смерті. І коли рецидивіст зрозумів, що в нього вирвали роки життя, хоч і в тюрмі, але все-таки життя, у його душі зродилося бажання помолитись так, як він міг: «Боже, мені хана. Якщо ти є і якщо тобі не нас…ти, треба щось рішать».
Тим часом центральною та переломною подією роману стає молитва о. Теодора, священика церкви Різдва Христового. Оскільки есхатологічними проблемами вже ніхто не переймався, навіть невиліковні хворі не мали потреби звертатися до св. цілителя Пантелеймона з проханням про чудо, храм вже давно стояв пусткою. Авжеж, імовірність вічного життя перебувала у пропорційній залежності від доступу до державного резерву біологічного часу. Темпоральні ін’єкції миттєво вирішували проблему, відтерміновуючи природну смерть. Хрономат виявився значно ефективнішим від Бога, тому церковне життя повністю занепало. «Час переміг вічність з усіма її потьмянілими цінностями» – робить висновок винахідник хрономату професор Койфман. За небажання співпрацювати із тоталітарною владою професора замикають у психіатричній лічниці. Щомісячний темпоральний імунітет від агентів служби внутрішніх справ, яким відтерміновували природну смерть рівно на місяць, перетворюється для Койфмана на справжні тортури. Найбільшим бажанням винахідника передових темпоральних технологій було повернутися у природний час і померти природною смертю.
Поява у храмі Різдва Христового чиновника музейного управління на якийсь час порушує храмову тишу, доводячи до відома о. Теодора «гуманне рішення» держави: з метою збереження споруди зробити церкву державним музеєм, а отця – його завідувачем. Зрозумівши, що храмова тиша відтепер стане музейною, священик у відчаї на весь голос з амвону промовляє молитву-псалом: «Господи, не гідний я ні чудес Твоїх, ні ознак. Але Ти мені подай хоча б малесенький натяк, бо я ослаб духом і розумом своїм захирів…А народ струїли новими цяцьками, не бачить він нічого, не чує, страшиться власної тіні. Низько живе. Нижче нікуди. Не достойний і я Твоїх див. Плазун і я. Але Ти оберни мене хоч для дрібного чину, хоч для найменшої справи Твоєї…». Молитва, народжена з глибин безвиході авторів біблійних псалмів, плодоносить пророчим даром присутності Божої слави. Отець Теодор розпочинає свою місію спочатку повертаючи природний час п’ятнадцятирічній Мелісі, яка вже корчилась у притворі його храму в передсмертній агонії тілу старень‑ кої бабусі. Присутність о. Теодора зупиняє дію хрономатів: «організми, модифіковані біологічним часом, повертаються до первісного стану», «штучно омолоджені знову старіють», отець «воскрешає тих, кого свого часу «обнулили», «усіх жертв темпорального грабежу, усіх зеків, що померли внаслідок темпораль‑ них ув’язнень». Соціальні маргінали стають послідовниками о. Теодора, а убивця-рецидивіст Марк Патон закриває його своїм тілом від кулі агента-снайпера служби внутрішніх справ. Насамкінець присутність о. Теодора повертає у старечий вік вічно юного магістра ордену етернітів, що керували державою, а професор Койфман нарешті отримує можливість померти природною смертю…
Заключні рефлексії admarginem
Згідно з переконаннями Юрія Щербака, Церква та священики у сучасному світі позбавлені визначеної місії. Їхнє місце в етнографічному музеї-заповіднику на кшталт того, що в Пирогові, а завдання – оберігати народні традиції і обряди, бути обрядовими функціонерами, тобто, за влучною радянською термінологією, служителями культу. Еліта – це агенти спецслужб та професура, що вірно служить агентурі науковими розробками в царині дослідження паранормальних явищ. На цих «синів чловічеських» Юрій Щербак покладає місію порятунку України.
Натомість у Тараса Антиповича головний герой – не розвідник елітного підрозділу, а священик. Він не на фольклорному святі чи народному застіллі, як у Щербака, а в урбаністичному середовищі в храмі, тобто там, де й належить бути священику. Звертаючись до Бога, о. Теодор розповідає про проблеми сучасного урбанізованого світу, який Антипович словами молитви священика описує як ферму модифікованих гібридів: «Бачиш, Храм Твій спорожнів… Заходили, правда, минулого тижня два кентаври – такі баскі, з люмінесцентними підківками, у пірсингу, в кольорових тату. Просили їх повінчати. Я їх виставив… Хай трясуть вименем, прицмокують своїми рожевими сфінктерами. Хай стікають слизом. Більше слизу, більше сперміїв!».
Який головний «месидж» Тарас Антипович скеровує Церкві? Чого очікує він, а разом із ним його покоління від священика? Тлумачення складних біблійних текстів, активної соціальної, харитативної праці для потребуючих, чи, може, демонстрації непримиримої боротьби з тоталітарними сектами? Найбільше покоління молодого письменника очікує Божої присутності, котра поверне природний час, а разом з ним відчуття вічності. Гасло покоління Тараса Антиповича: «Досить говорити про Бога. Допоможіть нам відчути Його присутність!». Звідси – зародження культури «нової чуттєвості», зосередженої на тактильному (намацальному), тобто такому, що ранить, роз’їдає, справляє враження й залишає сліди. Нова чуттєвість полишає дистанцію, характерну для спекуляції та споглядання, і повертається до реальності, яка ніколи не буває далекою. Євангельським символом культури «нової чуттєвості» є апостол Тома, несправедливо названий невіруючим. Його кредо: «Якщо не побачу на Його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця у місце, де були цвяхи, а й руки моєї не вкладу в бік Його – не повірю! » (Івана 20, 25) – одночасно є визначенням культури «нової чуттєвості». Це означає епохальний перехід від просвітницької моделі «культури значення» до «культури присутності», характерної для середньовіччя. Її символом в романі Антиповича і є о. Теодор, котрий своєю присутністю «продукує», радше «вилонює» Божу присутність.
Насамкінець виникає питання: «Чому літературна комісія віддала перемогу роману Юрія Щербака?» Вочевидь, тому, що мова автора, його наполовину фольклорне, а частково гностичне трактування християнства більш близькі й зрозумілі загальній аудиторії. Попри те що в романі Тараса Антиповича головними героями виступають соціальні маргінали, він розрахований на нечисленну еліту. У всякому випадку українську аудиторію можна привітати з виходом фантастичного роману, який за формою і змістом є християнським. Чи зуміє Церква в цьому розпізнати знак часу, а в особі молодого письменника Тараса Антиповича – союзника в процесі реєвангелізації, час покаже.
о. Олег Гірник
