Закінчення. Початок читайте в попередньому числі «Патріярхату» (№2 (429) 2012)
Я зумисне дослівно зацитував зо Споминів Блаженнішого Отця Йосифа розповіді про зустріч з Митрополитом Андреєм і про оте питання, що воно таке общеніє святих? Справа тут у психології. Незвичайні переживання в дитячому і молодіжному віці стаються незнищимими і якоюсь мірою визначують дальший шлях мислення людини. Такими були для хлопця і молодого гімназійного абсольвента обі зустрічі з Митрополитом. Вони зв’язали обох на все дальше життя. А питання про «общеніє святих» глибоко врилося в духовне Я Блаженнішого Патріярха. Бо що ж воно таке, оте «общеніє святих»? Це «Спільнота Святих», це «кінонія тон аїон», це богословське окреслення на питання «Що таке Церква », «Яка є істота Церкви? » і особливо – «общеніє святих» чи «спільнота святих» – це «Церква, що є містичним тілом Христа»…
В понятті «спільно святих» вміщається спасенна історія людського роду, єдність людства, єдність Церкви Христової в одному тілі Христа, що його душею є Дух Святий, і єдність між цілим Божим людом, в осередку якого є Євхаристійна жертва – «причастя-спільність кінонія в Тілі і Крові Господній, спільність у вірі». «Кінонія тон аїон» – поняття дуже закорінене у Східній Церкві, в східньохристиянській традиції, в Східній Літургії. Згадати б літургічне «воньмім, Святая Святим – та Аїа тіс Аїїс».
Окресливши себе «в’язнем Христа ради», в першій частині Завіщання, заповівши, щоб ми любили один одного, зупиняється над своїм життям «в’язня по волі» і підкреслює, що «любов до Христа, любов до Святої Церкви, що є таїнственним тілом Христа, любов до рідної Української Церкви, що є повноцінною частиною вселенської християнської родини, любов до рідного Українського народу… визначували мій життєвий трудолюбивий шлях, моє думання і мою працю, на волі і в неволі».
І вже у цьому формулюванні в стилі східньохристиянської богословії відбивається вирите в душі учня і дальше розвинуте й поглиблене розуміння Церкви «як таїнственного Тіла Христа» «Кінонія тон аїон»…
Вказавши в першій Главі свого Завіщання на те, з чому саме суть поняття «в’язня Христа» в наслідку особистого рішення своєї свобідної волі, отже, «добровільного в’язня», такого, що одержимий ідеєю пізнання, здобування знання, Блаженніший Отець Йосиф кличе нас усіх стати такими ж в’язнями – творити здорову християнську родину, в родині дати основи християнського виховання, бо родина – це «невгасаюче вогнище життя і здоров’я Церкви і Народу». І дальше закликає розбудовувати рідну українську школу! Християнська Родина і Рідна Українська Школа – це, мовить Блаженніший, передумови здорового виховання прийдешніх поколінь.
І вкінці з’ясовує Блаженніший своє служіння Українській Науці і кличе «здвигайте храми науки, вогнища духовної сили Церкви і Народу…»
Вже з цього першого розділу наглядно бачимо, що Покійний Патріярх Йосиф не тільки богослов, мислитель і науковець-теоретик, що осмислює ідеї у сфері абстрактного світу. Осмисливши якусь душу, Він зараз же воплочує її в реальному – дійсному світі. Науковець-мислитель переображується у вчителя-пастиря. Й у висліді постає органічна спільнота, людська громада як справжня «кінонія тон аїон» – «спільнота святих душ»…
Найбільш зворушливою частиною Завіщання, а при цьому найкоротшою – займає вона всього дві сторінки машинопису – вважаю другу Главу, де мова про «В’язня Христа ради», вже не по рішенню своєї волі, але «в’язня по неволі», в’язня, що стається жертвою нелюдського насилля, жертвою брутальної, озвірілої сили ненависника, в’язнякаторжника.
Цей період життя Блаженнішого триває від 1939 р. до 1963 р.
Можемо прийняти, що саме ці роки були найбільш страхітливі, вони були справді шляхом мучеників-святих. Але Покійний в більшості мовчав про всі свої болі-переживання. Він і не радо оповідав про свої терпіння… Цей період повний таїнственности, містики життя на порозі смерти. Блаженніший не бачить себе одного, він бачить «хресний ход» нашої Святої Церкви, а у цьому «хресному ході» він один із сотень тисяч Божого люду… Включився Блаженніший у цей «хресний ход» з хвилиною, коли слуга Божий Андрей Митрополит іменував о. митрата Йосифа Сліпого Екзархом Великої України з початком жовтня 1939 р., а в грудні враз із єпископською хіротонією своїм наступником. . .
Цей драматичний момент, що в свідомості Блаженнішого був покликанням до «хресного ходу», відображує Блаженніший двома євангельськими словами – «гряди по мні» (Йо. 1, 44). В цьому бачить Блаженніший «поклик таємного Голосу Божого взяти на себе хрест з любови до Христа! Взяти хрест і давати свідчення «аж до краю землі».
В хлоп’ячому віці глибоко врізалися в душу Йосипа зустріч з Митрополитом Андреєм і питання про «спільноту святих». На порозі «хресного ходу» нашої Церкви в жовтні 1939 р. з наїздом на Галичину сатанічної влади стається подія, що стане горнилом-досвідченням отієї «спільноти святих». У цій спільноті Митрополит Андрей призначує о. митрата Йосифа Сліпого бути осередньою особою в «громаді святих», бути Екзархом Великої України!
Ця подія залишала незатертий слід на мислі Блаженнішого. Він же ж розумів, що тут здійснюється для багатьох ще сьогодні незрозуміла ідея Митрополита – повернути Києво-Галицькій митрополії і всієї Руси Москвою загарбане місце на Сході Європи, престольне місце східного християнства на просторах України, Білорусії, Росії, Сибіру.
Здійснювати цю велику ідею перебудови цілої церковної ієрархічної структури доручив Митрополит Андрей, користуючися своїми правами, іменованим своїм Екзархам; одним із них був о. митрат Йосиф Сліпий…
Блаженніший Патріярх Йосиф остався вірний цій великій ідеї Митрополита Андрея оновлення цілого євроазійського простору на базі церковного замирення і з’єдинення всіх християн у Вселенській, єдиній, святій, соборній і апостольській Церкві… Бувши в’язнем-каторжником, він іменував своїх генеральних вікаріїв на різних просторах перебування свого церковного стада.
Нав’язуючи до факту іменування Митрополитом Андреєм чотирьох Екзархів на марґінесі, мушу згадати, що іменування не знайшли в Римській Апостольській столиці ні зрозуміння, ні благословення… Дійшло до прикрої виміни письмами, заклику до відкликання і резиґнації, але всі Екзархи, взявши на себе цей хрест, несли його і вмерли як ісповідники-екзархи довіреного їм стада з нездійсненим видінням оновленої Христової Церкви!
В ідеї Екзархатів міститься проблема важливого еклезіологічного характеру-погодження вселеньскости і помісности, церковної єдности і її багатовидности. Можливо, майбутнім дослідникам вдасться її прослідити, а тим, кого покликав Господь пасти Христове стадо, осмислити і здійснити.
Одне можна з певністю сказати: Блаженніший Патріярх Йосиф жив і трудився, і терпів, і змагався за таке нове, а при цьому таке древнє і східньохристиянське осмислення Христової Церкви.
Неначе символом і видимим знаком своєї віри і свого змагання можуть служити благословенні Блаженнішим Патріярхом Йосифом антимінси. Кожного року зберігав він на них між іншими своїми пастирськими титулами титул «Екзарх Великої України».
Ведення до 1-го тому Творів Кир Йосифа закінчується знаменними словами: «Про цей свій життєвий шлях мовчить Архипастир-ісповідник. Мовчить і світ. А свідком його є тільки Всезнаючий і Всевидючий Бог».
I в Завіщанні, змальовуючи свій шлях «в’язня Христа ради по неволі», Блаженніший не щедрий на довгі розповіді, а з усіх дібраних слів чуються кроки В’язня, вичувається оце несення хреста! «Не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський Край, Полярія, Мордовія, в’язнення ніччю, тайні судилища, знущання й упокорення, катування морення голодом нечестиві судді».
Безборонний в’язень-каторжник, німий свідок Церкви. Приречена на смерть Церква і приречений на смерть в’язень-каторжник!
А сила в’язня? Вона у свідомості, що «Я не самотній! ». Не самотній, бо з ним цим самим хресним шляхом іде Божий люд, його духовне стадо, цілий Український Народ, весь Божий люд: владики, священики, вірні, батьки і матері, діти, молодь, старці. . .
А вже надлюдську витривалість та якусь таємничу силу давали Страдникові євангельські слова: «Се посилаю вас якоже овци посреді волков…» (Мт. 10,16). Страшна апокаліптична картина являється в цих євангельських словах.
І на фоні цих усіх переживань розкривається в душі Блаженнішого, у його мислі таємниця Христових слів, що воно таке «бути свідками» Христові. Це – ісповідувати Його, не відрікатися Його, нести хрест, бути готовим на муки і смерть! І Блаженніший дякує Господу Богу, що дав йому ласку бути свідком Христові.
Ця частина Завіщання зворушлива. В ній розкривається таїнство хреста, смерти, життя. Це містика хреста! А «в’язень Христа ради» являється перед нами як страдник, містик з виритим на душі таїнственним знаменем хреста. Страдник-ісповідник не тільки його хреста несе на своїх раменах, хрест таїнственно з’єднався з душею страдника…
Зустрічаємося тут з незвичайним феноменом. Раціонально мисляча людина, при цьому глибоко віруюча, мислитель-науковець переображується як в’язень Христа ради в страдника-містика!
В цьому другому періоді свого земного життя, життя в’язня-каторжника, на мислення Блаженнішого поклав свою печать ап. Павло. Можна б сміливо сказати, що Блаженніший, В’язень, зідентифікував себе, свої думки, переживання, працю з життям і працею ап. Павла. Тут, у в’язницях і на засланнях, народилося й окреслювання себе самого «в’язнем Христа ради». Бо і ап. Павло був в’язнем, довгі роки перебував у римській в’язниці, вичікуючи суду, відчував не раз самотність, а водночас жив «общенієм святих»… Писав ап. Павло свої Послання-листи з римської в’язниці (62 рік), писав подібні листи з різних місць свого в’язнення і Блаженніший Патріярх. Відомі, зокрема, чотири т. зв. в’язничні листи-послання ап. Павла. До Єфезян, в якому ап. Павло зве себе в’язнем Христа: «…я, Павло, в’язень Христа Ісуса» (3,1). До Филип’ян – «я у кайданах за Христа» (1,13).
В цьому посланні є вчення про т. зв. умалення Христа, кенозіс, улюблений предмет і Митрополита Андрея, і Блаженнішого Патріярха Йосифа.
До Колосян: «…пам’ятайте про мої кайдани» (4,18). Чи не нагадують ці слова ап. Павла слів у Завіщаню – «…сьогодні я дякую Всевишньо‑ му за те, що мене били в тюрмах і били на волі! Дякую Йому за те, що мене били, а не величали раби…»? І в листі до Филимона пише ап. Павло: «Павло, в’язень Христа Ісуса…» (1,1). «Дезміос Хрісту Іїсу»!
Повний драматизму і містичної таїнственности розділ у Завіщанні з зображенням свого «хресного ходу» кінчає Блаженніший Патріярх проханням до свого духовного стада – не тільки на рідній українській землі, але всього українського Божого люду, повсюду, в усіх країнах, на всіх континентах! Бо всі ми, де б не були, його живе стадо. Всі ми творимо собор українських душ, за цей собор українських душ – повсюду – боровся, терпів-страждав, вмирав і оживав покійний Патріярх. Тому з повним правом заповітує нам: будьте свідка‑ ми Христа в Україні і на землях вашого поселення… у в’язницях, в лагерах, в тюрмах. Аж до краю землі… не посороміть землі української… «приклад бо я дав вам»!
о. д-р Іван Гриньох
