Кілька слів на тему психологічного самомотивування до милосердя і взаємодопомоги в українському суспільстві, бо воно – це Я і Ти. Спробуємо з’ясувати, що ж такого відбувається у нашому сумлінні, що ми стаємо здатні безкорисливо робити добро чи ділитися своїм багатством.
Кожна людина є істотою, яка ціле життя присвячує спробам переконати себе, що її існування не є безсенсовним, – писав екзистенційний філософ Альберт Камю. Це означає, що ми шукаємо для себе самих виправдання власних дій, переконань, почуттів. Якщо хочемо жити згідно із законом любові Бога, дуже добре знаємо, що любов до Бога можемо здійснити тільки через жертовну любов до іншої особи. Часто ця особа є найменшою, найбільш потребуючою, викинутою на марґінес суспільства.
Живучи у нашому суспільстві, усвідомлюємо необхідність творення системи взаємодопомоги. Кожен із нас розуміє, що, об’єднавшись, реально здійснити великі цілі, наприклад, писати нові підручники, відкривати школи, центри допомоги для бездомних дітей, розвивати структури Церкви чи навіть зберегти незалежність держави.
Бачимо також, що поруч із нами живуть реальні особи, котрі вже сьогодні потребують конкретної допомоги. Таких ситуацій довкола є багато, як-от сусід, який б’є свою дитину, жінка, яка залежна від наркотиків і повільно вмирає, підліток, який не має де жити і шукає їжу в смітниках, неповносправна дитина, яка цілими днями сама у помешканні, бо мати мусить працювати й утримувати сім’ю.
Для мене цікавим є психологічний процес: що кожен із нас робить сам зі собою, що або заперечує необхідність допомогти цим людям, або ж, навпаки, активно їм допомагає. Як кажуть суспільні психологи, наприклад Леон Фестінґер, кожен із нас має психологічну потребу добре думати про себе й уникати внутрішніх конфліктів (суперечливих переконань, які неможливо одночасно здійснити). Ідучи цим шляхом, бачимо, що ситуація, яка вимагає нашої практичної дії (п’яний сусід б’є свою малу дитину), викликає у нас багато думок.
Одні наші переконання будуть спонукати до дії і милосердя: це аморально – бити дитину, він може її скалічити чи навіть убити; алкоголізм – то небезпечна хвороба, яку треба лікувати; без моєї інтервенції ніхто не допоможе цій дитині і цій залежній від алкоголю особі. Інші переконання будуть схиляти нас до пасивності й пошуку винних: я маю право на спокій у своєму помешканні; це завдання державних служб – дбати про алкоголіків та їхніх дітей; краще в чужу сім’ю не лізти, бо ще винним будеш.
У нас щоразу розгортається внутрішній конфлікт – як вчинити? Мусимо також узгоджувати всі наші найглибші і фундаментальні переконання з нашим вибором. Наприклад переконання, що мені, як справжньому християнину і добрій людині, не байдуже до чужого горя. На підтвердження такої думки швидко знаходимо певні уривки зі Святого Письма, які утверджують нас в цьому переконанні. Що частіше повторюємо схему таких дій, то більше упевнюємось, що саме так треба діяти у майбутньому в подібній ситуації.
Ситуація дещо ускладнюється, якщо інший сусід викликав міліцію і вимагає примусового лікування залежної особи. Уявімо собі, що той сусід у такий самий спосіб реагує на інші ситуації. І по якомусь часі довідуємося, що він готовий разом із однодумцями створити, скажімо, реабілітаційний центр для осіб, залежних від алкоголю. Що тоді відбувається у нашій схемі думання?
Як я вже казала, кожен із нас має природну потребу добре думати про себе та виправдовувати свою поведінку, емоції, переконання. Поведінка того сусіда може викликати у нас неприємний внутрішній конфлікт. Якщо б він нічого не робив, ми почувались би краще – він такий, як я. Тобто це не моя справа допомагати сусідам, це має робити якась державна служба. Однак поведінка сусіда не дає нам спокійно поснідати. Нутро підказує різні варіанти виходу з цього конфлікту. Перший із них – правда на моєму боці. Другий – правда на боці сусіда. Тоді що ж виходить – помиляюсь я?
Другий варіант не дає нам спокою: це нереально, щоб я помилявся! Якщо допускаю таку думку і вмію не заперечити її перші шість годин, з’являється сумнів, невпевненість, пошук. Пошук самого себе. «Я помиляюсь?! Мені належить змінитися? Може, варто підтримати сусіда у його добрій справі? А якщо так, то як мені це зробити? Може, поговорити з ним, може, використати свою вищу освіту і свою зарплату, внести свою лепту? Тож допоможу потребуючим, своїм сусідам, і, мабуть, ще не одна маленька дитина вже сьогодні перестане плакати і не переживатиме панічного страху через дебоші п’яного батька.
Така постава межує з фантастикою, а, може, радше зі святістю і покорою стосовно своїх помилок і обмежень. Результат – я хочу змінитися. Я запитую Бога: «Яким хочеш мене бачити? Вчи мене, бо не знаю, як допомагати, змінюй мене, бо я боюсь віддати свої гроші, свій час. Я слабкий.
Проте є й інший варіант розвитку подій – це сусід помиляється. Переконання «правда на моєму боці» має велику силу – силу нищення авторитету сусіда, його ініціативи. Це ціна, яку платимо за збереження свого «я», своєї позитивної самооцінки. І таким чином сусід може стати нашим запеклим ворогом. Ворогом сумління. Він не розуміє, що поганого робить, чому його постійно критикують, не підтримують.
Милосердя та взаємодопомога в українському суспільстві – складна проблема. Можемо сказати, що немає груп однодумців, що фінансування для них не існує, що це не наша справа, мабуть, інший народ повинен замість нас це зробити. Однак відповідь слід шукати у своїх серцях. Чи готовий я змінитися? Чи готовий час до часу зізнатися собі, що помилявся? Чи готовий вписати у своє серце невпевненість, страх, невдоволення самим собою? Чи готовий співпрацювати і дбати, аби авторитет мого сусіда зростав задля доброї справи?
Варто ризикувати, шукати, йти проти течії, проти течії своїх переконань, звичок. У час Воскресіння Христового варто запитати Ісуса: «Ким я повинен стати, якою людиною мене бачиш, що слід зробити для свого народу, а може, найперше для самого себе?»
Олександра Козанкевич, психолог БФ «Карітас» Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ
Написана велика кількість публіцистичних статей, зібрано чимало статистичних даних, які підтверджують, що старцювання – це налагоджений структурований бізнес і, підтримуючи жебраків, ми нічого доброго не робимо, а, навпаки, стимулюємо шахрайство і неробство. Наприклад, внаслідок експерименту каналу «1+1» з’ясувалося, що при 8-годинному «робочому дні» за місяць можна нажебрати до 10 (!) тисяч гривень. Існують довжелезні інструкції, що треба робити, коли бачимо прохача з дитиною, яка спить (часто під дією алкоголю чи наркотиків), і на що витрачають гроші безхатченки, як калічать дітей, аби більше на них заробляти. Такі шокувальні випадки стали доволі поширеними останнім часом, їх обговорюють на форумах і в соціальних мережах, дають поради, як вберегтися від старців-шахраїв та не оминути тих, хто справді потребує допомоги. Радять не давати гроші, а їжу, одяг, медикаменти, об’єднуватися і допомагати неімущим централізовано.
Проте, незважаючи на прохачів «професіоналів» і всі раціональні аргументи, важко пройти повз простягнуту долоню, нічого у неї не поклавши. На одному з форумів уміщене маленьке опитування, яке не є репрезентативним, але його частково можна екстраполювати на ширший загал. Не довіряючи жебракам і розуміючи ризики власного милосердя, 75 відсотків українців час до часу дають милостиню, а 7 відсотків роблять це доволі часто. Цей механізм милосердя закладений десь глибоко всередині, і кілька копійок милостині – один із його проявів. Хтось може давати з жалю, хтось – з глибокого відчуття провини через те, що доля прихильніша до нього, але найважливіший аргумент –той, хто дає, отримує радість і полегшення, нехай навіть миттєве, недовготривале. У цьому також присутня частка егоїзму,адже відчуття болю іншої людини може бути нестерпним, і якщо є можливість за невеликі гроші цього болю позбутися, ми, не вагаючись, даємо монети чи купюри прохачеві. Співчуття, біль, жаль, емоційний самозахист – це не раціональність, а відрухові дії і почуття.
Цікаво, що поняття милостині об’єднує всі світові релігії – християнство, іслам, юдаїзм, буддизм, індуїзм – і належить до самої суті релігійних практик. Хоча стосовно того, кому, як і скільки давати, існує багато коментарів та порад, рішення завжди залишається за кожним із нас. У Дідахе знаходимо пораду бути перебірливим у своїй пожертві («нехай твоя милостиня запотіє в руках твоїх, доки не дізнаєшся, кому дати її»). Диякон Андрій Кураєв радить давати багато, «щоб жаба тиснула», адже серйозна милостиня – це та, яку можна витратити на себе, а не просто звільнити кишені від дрібних монет. У кожному конкретному випадку барометром і мірилом милостині є наша совість. Її важко надурити. Поради духовних отців можуть бути лиш орієнтиром.
Християнське вчення про милостиню шахраї іноді використовують для обману, тому на стінах храмів частобачимо оголошення:«В церкві і біля церкви милостиню давати заборонено». Як їх трактувати? Церква йде проти вчення Христа? Чи, навпаки, намагається захистити своїх вірних і скерувати їхнє, іноді сліпе милосердя у потрібному напрямку? Але що ж тоді робити з євангельським «хто просить у тебе, то дай, а хто хоче позичити в тебе, не відвертайся від нього»? Де межа? Чи має храм досить ресурсів і дієвий механізм, аби взяти на себе допомогу бідним? Чи, можливо, церкви ще не мають права вивішувати такі оголошення, а лише намагатися бути посередниками між людьми доброї волі й тими, хто реально потребує допомоги?
Багато хто з нас переконався на власному досвіді або ж чув розповіді про те, як жебрак виявився шахраєм, наркоманом, п’яницею… Ми розказуємоті історії іншим, ніби застерігаючи не повторювати наших помилок, проте десь глибоко в душі розуміємо, що наступного разу знову не пройдемо повз простягнуту руку, не пропустимо мимо вух оголошення про допомогу по радіо чи приєднаємося до групи на Facebook задля того, аби допомоги незнайомій дитині. Цей кредит довіри і милосердя видається невичерпним. Звичайно ж, на ньому паразитуватимуть шахраї, проте завжди існуватиме ймовірність, що завдяки нашій надмірній довірливості допомогу отримає той, хто її справді потребує.
На жаль, більшість населення України внаслідок тоталітарного комуністичного панування має специфічну травму і не є ані релігійним, ані потребуючим релігійності, ані здатним сприйняти феномен релігійності як невід’ємну властивість людської особи. Тому «дієвого співчуття і милосердя» воно не має і мати не може.
Воно має «альтруїзм» на кшталт «Морального кодексу будівничого комунізму», який, на думку старих СРСРівських партійців та номенклатурників, «нічим не відрізняється від Євангелія, бо утверджує загальнолюдські цінності». Мірою цього альтруїзму є вигаданий ще Миколою Чернишевським “розумний егоїзм”: задля того, щоби пристойно, по-людському виглядати і мати хороший імідж, я повинен жертвувати частину свого часу, сил і майна тим, хто потребує моєї помочі. Через це я вже вкотре упевнююсь в тому, що моя життєва сила мене не полишила, і я вартий того, щоби жити, бо приношу користь іншим. Альтруїзм є дуже специфічним утвердженням перемоги власного існування над іншими через надання помочі всім слабкішим від мене – бажано було б, щоби всі були слабкішими від мене, тобто щоби я, альтруїст, міг допомагати всім людям на світі. У такому вигляді альтруїзм є проявом типово сатанинської пихи. Релігійність такому альтруїзмові не те що не потрібна, вона є тим моментом, що стає на заваді та руйнує «розумний егоїзм». У своїй більшості посткомуністичне українське населення є “альтруїстичним”. Задля підтримання іміджу, задля того, щоби не відчувати власної провини і відповідальності за навколишні негаразди, щоби “відкупитися” начебто благодійністю від страждань тих, кого інакше, аніж через благодійність, ліквідувати не вдається. Благодійний слоган таких доброчинних ліквідаторів загальновідомий, і у ньому завжди йдеться про те, щоби якась категорія населення перестала існувати: «Україна без сиріт!», «Місто без бездомних!». Багаті зникають разом зі злидарями, бо поділяться – і злидарів не стане. Без злидарів, без інвалідів, без голодних, спраглих, ув’язнених, заблукалих… Без Бога, який назавжди – аж до самого Страшного суду – пов’язав свою наявність з кожним малим потребуючим. І саме тому сироти й злидарі мусять бути, бо вони є закликом повернутися обличчям до Бога! Не відкуповуватися, не створювати іміджу, а навернутися у бік Царства, яке наближається, саме через спільноту тих, хто перебуває в негараздах.
Мірою дієвого співчуття – співпричетності – Причастя – та дієвого милосердя є солідарність дітей Божих, відновлених пасхальною жертвою Христа у своїй початковій місії Захисників та Охоронців, тих, хто кожен по-своєму і у свій час є спасителем і рятівником усякого створіння: починаючи від піклування про брата свого, такого піклування, при якому опікун будь-якої миті може відповісти на запитання людей і Бога: де брат твій?
Мірою дієвого співчуття та милосердя, через які Бог навідується до свого світу, є вірність принципу субсидіарності – відмови від судомного контролювання всього і володарювання усім, зосередження всесвіту у владному кулаці персональної (хоча, мабуть, буває й таке, благодійної) диктатури і культу особистого егоїзму, що мліє від власної значущості, споглядаючи те, “як багато добра я зробив!”. Перерозподіл відповідальності настільки, наскільки це можливо, передача можливостей і функцій іншим, створення спільноти. Ось воно, створення благодійної спільності як міра дієвого співчуття і милосердя тих, хто живе Богом, для Бога і через Бога. “Світ порятує кругова порука добрих людей!” – казала колись російська поетеса Марина Цвєтаєва. “Світ рятується спільнотою людей, котрі поєдналися у відповідальності і через це відно‑ вилися у співпричетності, коли там, де страждає один член, страждає все тіло. У традиційному християнстві це називається церковністю і воцерковленістю. Саме у цьому міра – в церковності і воцерковленості пересічного українця.
