Халдейська Католицька Церква, як і всі східні Католицькі Церкви, має унікальну традицію та історію. Одна з особливостей цієї Церкви полягає у тому, що в середовищі халдеїв-католиків та ассирійців, з якими вони ділять спільну традицію, можна зустріти людей, які послуговуються мовою Ісуса Христа – арамейською. І хоча з тих часів, коли Спаситель ходив по нашій землі, ця мова зазнала різних змін, приміром, халдо-католики використовують північно-східний неоарамейський діалект, все ж зберігає частковий зв’язок із тою говіркою, що існувала за часів Ісуса Христа. Халдеї-католики нині перебувають у такому ж становищі, що й усі християни на Близькому Сході. Їхня Церква щодня стикається із насильством та переслідуваннями. Тільки у вільному світі халдо-католицькі парафії мають змогу вільно розвиватись.
Рання історія
Згідно з переданням, засновниками Церкви стали апостоли Петро і Тома, котрі проповідували парфянам, а також апостол Мар Аддай, який був серед 72-х Христових учнів. Завдяки йому християнство прийняло древнє Едесське царство. За легендою, цар Едесси Абгар листувався з Ісусом Христом, який прислав йому обрус зі своїм «нерукотворним образом», а його учень Мар Марі організував єпархію в Селевкії-Ктесифоні, столиці Парфії. В середині ІІІ століття християн Церкви Сходу накрила перша хвиля переслідувань, особливо після приходу до влади в Ірані династії Сасанідів. Утиски посилились в середині IV століття. На сьогодні неможливо встановити точний період, коли було засновано формальну структуру Церкви Сходу, як її часто називають. Ймовірно, це відбулось в останніх декадах ІІІ – на початку IV століття, коли центральну кафедру Ктесифона очолював єпископ-патріарх Мар Аггай. В часі переслідувань упродовж 40 років (348 – 388-й) Церква не могла обрати нового предстоятеля. Занепала її богословська школа, що негативно позначилось на майбутньому Церкви. В IV столітті після І Вселенського Собору ассирійський єпископ Яків заснував богословську школу в Нісібісі, яку очолив відомий отець Церкви і його учень Єфрем Сирін. Школа проіснувала до 363 року і була перенесена до Едесси. В 410 році в Селевкії-Ктесифоні відбувся церковний Собор, який прийняв Нікейський Символ Віри та постанови Соборів, які проходили на території Римської імперії. А в 424 році Собор під головуванням Патріарха Мар Дадішо проголосив повну незалежність Церкви Сходу, головно від Патріарха Антіохії, який претендував на юрисдикцію в цьому регіоні. І правдоподібно раніше її мав. Відокремлення від Вселенської Церкви не лише політичними кордонами, але й через проголошення церковної незалежності, занепад богословської освіти, брак контактів з християнською екуменою, а також популярність в середовищі ассирійських богословів ідей Теодора Момпсуесійського та Несторія (як правило, священики Ассирійської Церкви здобували освіту в Едессі, де панувала антиохійська традиція богослов’я, якої додержувались і Теодор, і Несторій – Авт.), котрі перенаголошували на розрізненні двох природ у Христі, після Ефеського собору 431 року спричинили остаточний розрив єдності із Вселенською Церквою. Конфлікт поглибився після того, як багатьох прихильників Несторія вигнали за межі Візантійської імперії і вони оселились у Персії. Наприкінці V століття деякі елементи вчення Несторія стали практично офіційним богослов’ям Ассирійської Церкви. Однак на сьогодні вчені дійшли висновку, що цей розкол стався не лише через богословські розбіжності. З одного боку, протистояння із візантійцями посилювалось політичною відокремленістю Ассирійської Церкви, яка була в Персії, що, своєю чергою, часто воювала з Візантією. З іншого боку, розбіжності значною мірою виникали внаслідок відмінностей у термінології, яку використовували опоненти, та незбігу в грецькій та сирійській мовах певних понять.
Після розколу
Після розриву єдності із Вселенською Церквою Ассирійська Церква розвивалась і далі. Її місії сягали найдальших куточків Сходу. Ассирійці дійшли до Монголії та Китаю, Індії та Індонезії, Сибіру та Тибету, заснували єпархії на території сучасного Узбекистану. У 766 році резиденція Патріарха Церкви була перенесена до Багдада. Незважаючи на те, що Ассирійська Церква розвивалась у здебільшого нехристиянському середовищі, її ізоляція від візантійського та західноєвропейського християнства сприяла тому, що арабські правителі прихильно ставились до неї, а ассирійці активно докладались до розвитку суспільства. Ассирійські християни нерідко посідали визначні місця в соціумі, сприяли розвиткові науки та мистецтва. У 1318 році Церква складалась із 200 єпархій та 30 митрополій. Однак саме на той час припадає і початок її занепаду. Нищівного удару Церкві Сходу завдав Тамерлан, який наприкінці XIV століття майже стер її з лиця землі. Ареал проживання ассирійських християн зменшився до невеличкої гірської території на південному сході Туреччини, північного Ірану й Іраку.
Відновлення єдності
Перші контакти між представниками латинського світу та ассирійцями виникли під час хрестових походів. Вже у ХІІІ столітті відбулось кілька обмінів думками щодо єдності між представниками Римської Церкви та Ассирійської Церкви Сходу. Так у 1235 році домініканець Вільям з Монтферата прибув до Патріарха Сабрішо V з листом від Папи Григорія ІХ. Ассирійський Патріарх виявив свою прихильність щодо єдності з єпископом Риму. В 1304 році Патріарх Ябгалага надіслав до Риму визнання віри та висловив бажання єдності з понтифіком. У 1340 році ассирійський єпископ Нікосії на Кіпрі Ілля теж визнав католицьку віру. Проте унія між ассирійцями Кіпру та Римом офіційно була зафіксована тільки в 1445 році в Буллі Папи Євгенія IV. Контроверсійна подія, що сталася в Ассирійській Церкві у XVІ столітті, в чергове привела частину ассирійців на шлях пошуку єдності з Римом. Патріарх Симон ІІІ Басіді та його наступники запровадили у Церкві єретичний звичай, згідно з яким влада в Ассирій‑ ській Церкві передавалась лише в одній родині – від дядька до племінника. Ця традиція призвела до глибокої кризи в Церкві, коли на патріарший престол обирали зовсім юних спадкоємців. Приміром, після Патріарха Симеона V бар Мами залишився тільки один племінник, якому на той час було 8 років. Цей випадок переповнив чашу терпіння частини єпископів Ассирійської Церкви, котрі, зібравшись у 1552 році на Соборі в Мосулі, обрали Патріархом настоятеля одного з ассирійських монастирів Юанана Сулаку, який після цього подався до Риму, аби відновити єдність Ассирійської Церкви з Римським престолом. На початку 1553 року Папа Юлій ІІІ визнав його Патріархом Халдеїв Симеоном VIII та рукоположив на єпископа 9 квітня 1553 року в базиліці святого Петра. Після повернення з Риму Патріарх Сулака почав впроваджувати реформи в життя Церкви, які, однак, викликали спротив у частини вірних та кліру. Він також рукоположив кількох єпископів для Церкви Сходу, але боротьба між прокатолицькою і антикатолицькою партіями в середовищі ассирійців загострювалася щораз більше. В 1555 році Патріарха Сулаку ув’язнили і стратили представники світської влади. Подальші 200 років стали для ассирійських католиків періодом постійної боротьби за існування. Упродовж цього часу в середовищі ассирійців не вщухали суперечки з приводу існування Церкви – в єдності з Римом чи окремо. Час до часу ассирійські патріархи висилали до Рима визнання католицької віри, проте стабільної єдності не було. Водночас виник розкол у середині самої прокатолицької партії ассирійців – обидві групи прагнули бути в єдності з Римом та конкурували між собою. Лише в 1830 році Папа визнав Йоана Горміздаса єдиним Патріархом Халдеїв з осідком в Мосулі. Група ассирійців, яка не бажала єдності з Римом, продовжила свій шлях ізольовано від усіх християнських конфесій світу і сьогодні існує як Ассирійська Церква Сходу.
ХХ століття
Халдейські католики зазнали значних втрат підчас різанини у Першій світовій війні: загинуло 4 єпископи, багато священиків та монахів, а також понад 70 000 вірних. У 1950 році осідок халдейських патріархів було перенесено назад до Багдада. В 1994 році відбулась історична подія – Папа Іван Павло ІІ та Патріарх Ассирійської Церкви (некатолицької) підписали спільну Декларацію, присвячену христології. Документ відчинив двері до порозуміння між католиками та ассирійцями. І діалог між халдеями-католиками і ассирійцями почав стрімко розвиватись. У 2001 році був підписаний спільний документ, у якому йшлося про взаємне визнання Таїнств та можливість причастя вірних у надзвичайних обставинах (коли поблизу немає відповідного храму), зважаючи на важке становище обох спільнот халдеїв і ассирійців як на батьківщині, так і в діаспорі. Однак у документі зазначалось, що це не означає відновлення повного сопричастя Церков. На сьогоднішній день стосунки між Халдейською Католицькою Церквою та Ассирійською знову погіршились. Через це один із ассирійських єпископів – Бавай Соро вирішив приєднатись до халдеїв-католиків. Нині Халдейська Церква налічує півмільйона вірних та 17 єпископів. Очолює її Мар Емануїл ІІІ Делі, Патріарх Вавилону Халдейського. Існують парафії в Туреччині, Ірані, Іраку, Сирії, Лівані, Єгипті, Канаді, США та Австралії.
Анатолій Бабинський
