Спроба нової унії Православної Церкви у 1628 році
Перші кроки до об’єднання
Після Берестейської унії 1596 року, коли Руська Церква розкололася навпіл, і уніяти, і православні час до часу намагалися розпочати переговори про примирення, адже ця «війна Русі з Руссю» не подобалася нікому. Та перша спроба перейти від слів до дій відбулася у 1628 році, і сталося це завдяки зусиллям Мелетія Смотрицького, архимандрита Дерманського монастиря, який прийняв унію в 1627 році таємно.
Мелетія Смотрицького підтримував Касіян Сакович – уславлений ректор київської школи. Він також подружився із Заславським, коли в 1624 році переїхав до Любліна, і згодом прийняв унію. Сакович дивився на «противну природі» всемогутність братств, як чорт на попа. А ще його дратувало те, що і православні, і уні‑ ятські вчені писали твори виключно полемічного спрямування і талановиті письменники обох руських Церков тільки те й робили, що доводили одне одному свою правоту. Як наслідок, їхні книги не збагачували духовно читачів, породжуючи лише сварки та незгоди: «Ми діти одного отця і сини однієї матері. Чому ж ми розриваємо згоду між собою? Чому один одного заживо відправляємо до пекла?» Отже, Смотрицький розпочинає переговори. Для цього таємно зустрічається в Дубні (резиденції Заславського) з уніятським митрополитом Йосифом Рутським і водночас домовляється про унійні переговори з митрополитом Йовом Борецьким та «мозковим центром православ’я» – лаврським ченцем Петром Могилою. Петро Могила сам був у дружніх стосунках із католицькими єпископами і не мав проти «папістів» вагомих упереджень. У бесідах зі Смотрицьким він залюбки погоджувався з тим, що розбіжності між католиками та православними незначні, тож встановлення братерської єдності було б найкращим виходом для усіх.
8 вересня Смотрицький провів у Києві невеличкий собор утрьох – із Могилою та Борецьким, не рахуючи ієреїв нижчої ланки. Договорилися до того, що Смотрицькому доручили написати короткий православний катехізис – напевно, в дусі примирення і зменшення догматичних розбіжностей між католиками і православними.
Вразив своїми промовами Смотрицький і уніятського митрополита. Принаймні через якихось півтора місяця після київського «міні-собору» він згадує, що сам Рутський скерував до Мелетія посланця з пропозицією помиритись із Царгородом та одразу проголосити на Русі-Україні власного патріарха, якого обиратимуть самостійно, а до Риму тільки сповідання віри відсилатимуть. Петру Могилі ця ідея сподобалась і наштовхнула на подальші роздуми.
Звісно, переговори про примирення з уніятами мали і противників. Точніше противника – перемишльського єпископа Ісаю Копинського, ворога будь-яких реформ та змін. Небезпечними для «чистоти православ’я» він вважав і опанування європейської науки, і відкриття шкіл, де вивчали латину, і будь-які спроби досягнення компромісу з уніятами. Дізнавшись про розмови Мелетія з уніятським посланцем, Копинський почав надсилати окружні послання до «всіх вірних», у яких звинувачував Смотрицького (а разом із ним усіх українських ієрархів) у зраді православ’я. Як на диво, цей твердолобий фанатик декому здавався подвижником і героєм (як у наші часи навіть ультраправі завжди знайдуть свою аудиторію). Аудиторією Копинського були запорізькі козаки. Як і всі радикали, вони погано розумілися на теологічних тонкощах, зате добре велися на гасла на кшталт «Рятуйте батьківщину!». Понад те, з часів гетьмана Петра Сагайдачного військо запорозьке було записане в Київське братство. Сагайдачний помер, нового сильного лідера, здатного тримати порядок, запорожці не мали, проте амбіції були в них такі самі, як у інших братчиків. І якщо вже мирні та цивілізовані міщани з братств Львова чи Вільна поводились із Церквою як із власною крамницею, то що вже було казати про вільних лицарів степу?..
Тим часом переговори проходили успішно. Взимку і навесні 1628 року до Смотрицького приїжджав Петро Могила, і вони вирішили скликати новий собор, щоб уже там обговорити значні чи незначні розбіжності між православними і католиками більш ніж утрьох.
Напівтаємний собор
Собор відбувся на шостому тижні Великого посту 1628 року в невеличкому містечку Городок, що належало до маєтностей Києво-Печерської лаври. Мабуть, Петро Могила хотів, аби на ньому не було «зайвих» вух. Річ у тім, що передчасні чутки могли скомпрометувати і Смотрицького, і Борецького, і Могилу (на той час уже архимандрита Києво-Печерської лаври). Делегатами на соборі були митрополит Йов Борецький, печерський архимандрит Петро Могила луцький єпископ Ісакій Борискович, єпископ холмський Паїсій Іполитович, а також Мелетій Смотрицький, який, як і обіцяв, представив свої міркування щодо розбіжностей між католиками і православними. Таких пунктів в католицтві він нарахував шість:
– походження Святого Духа від Отця і Сина;
– чистилище;
– причастя прісним хлібом;
– блаженство душ праведників після розлучення з тілом;
– верховенство Папи Римського;
– причащання мирян під одним видом.
Тривалий час вивчаючи праці східних отців Церкви, Смотрицький вдало доводив єпископам, що багато римо-католицьких учень в різні часи визнавались і православними (наприклад, примат Папи), а деякі взагалі були засуджені лише патріархом Фотієм у ІХ столітті (як-от чистилище, прісний хліб на причасті чи причащання під одним видом). І що взагалі до Фотія великого розбрату між Заходом і Сходом не було.
Окремо Смотрицький наголошував на тому, що різниця в догматах – це одне, а різниця в обрядах – інше. Обряди і традиції можуть змінюватись так, як змінювались вони і в Православній Церкві. І Василій Великий, і Йоан Золотоустий вносили зміни в літургію, і чернечі устави з часом змінювались, і октоїхи та мінеї не одразу з’явилися…
Отже, розбіжності між Католицькою і Православною Церквами не є суттєвими, а що тепер Руська Церква дивиться на ці розбіжності як на смертні гріхи, то це через неосвіченість нашого духівництва: «В нас на уніята дивляться як на жида, а може, й ще гірше. Нерозумна і єретична думка! Підставою для церковної унії служить визнання Церквами одного верховного пастиря, єдність з ним у вірі та любові при повному збереженні кожною Церквою своїх звичаїв, прав, церемоній та обрядів – і нічого більше».
Смотрицький свого домігся: єпископи погодилися з тим, що різниця між догматами і традиціями католиків та православних не є суттєвою. Проект нової унії пройшов цензуру церковних керівників і тепер міг бути поданий на суд суспільства. Вирішили, що настав час скликати влітку того ж року новий унійний собор, але вже відкритий, у Києві, з представниками і духівництва, і світських – міщан та шляхти. А поки що Смотрицький мав викласти свою промову в письмовій формі. Тобто написати трактат про те, що розбіжності між католиками і православними несуттєві, і можна сміло єднатись з Римом та уніятами в мирі й любові.
Ревність не по розуму
Смотрицькому залишалося всього лиш стисло і зрозуміло написати про все те, що він вже встиг розповісти єпископам на соборі. Але замість того, аби просто зробити те, про що його просили, він написав своєрідні мемуари під назвою «Апологія паломництва до країв східних» (маючи на увазі свою недавню подорож на Схід). Відвідуючи Царгород і Єрусалим, Мелетій Смотрицький прагнув «дізнатися, чи та сама в нас віра, що була і в отців наших, від яких прийняли ми її волею Божою і яку наслідували наші предки». Надивившись на тамтешніх православних, Смотрицький дійшов висновку, що Православна Церква потонула в єресях та відступила від віри святих отців. Руська ж Церква не тільки перейняла ці єресі, а ще й потерпає від неуцтва. Описуючи ті «єресі» (а вони і є тими самими розбіжностями із Західною Церквою, які він сам на соборі називав несуттєвими(!)), Смотрицький сипле цитатами з полемічних творів руських учених – Стефана Зизанія, Клірика Острозького, навіть Феофіла Ортолога (псевдонім самого Мелетія, під яким він написав свій славнозвісний «Тренос»(!)). Наприкінці Смотрицький доходить висновку: «корінь усього зла – розбрат з римлянами», і лише підпорядкування Риму зможе врятувати Церкву. До речі, про об’єднання з уніятами, про подолання незгоди між братами у вірі в «Апології» – ні слова. Смотрицький на соборі говорив про несуттєві відмінності, що не заважають єднатись в мирі та любові, а в «Апології» – про єресі православ’я, від яких порятує лише Рим. Та одне діло визнати, що віра в походження Святого Духа від Отця і Сина не є смертним гріхом, а інше – оголосити єрессю протилежне. Одне діло визнати, що можна причащати прісним хлібом, а інше – що причащатись квасним хлібом не можна. Одне діло об’єднатись як рівний з рівним, а зовсім інше – впасти в обійми «старшого брата». Ані Папа, ані уніяти ніколи не вимагали того, про що писав у «Апології» Смотрицький. Звісно, православні ієрархи не збиралися без серйозних причин нічого змінювати, припадати до чиїхось ніг. І мали рацію. Тому Борецький і Могила вирішили цій книзі «не давати ходу», бо занадто полохливі братчики чи козаки могли дати волю рукам. А щоби Смотрицький не дуже образився, вирішили не сповіщати його, аж доки він не приїде на собор, де з ним можна буде поговорити.
Проте Касіян Сакович думки Смотрицького щодо порятунку православ’я поділяв. Він і сам поступово захоплювався західною традицією, а пізніше взагалі перейшов на латинський обряд. Тому сприйняв «Апологію» з ентузіазмом і, не дочекавшись ані реакції Києва, ані самого автора, почав її друкувати! І ось перші примірники цієї скандальної книги потрапили до читачів, серед яких були ті ж полохливі братчики і козаки, яким треба було лише дати привід, щоби стати на «захист віри» проти необачного ревнителя єдності.
І коли 13 серпня 1628 року в Печерській лаврі розпочався собор, київські міщани і прибулі козаки вже були готові вбити і Смотрицького, і усіх, хто мав з ним переговори. Варто зауважити, що з усього цього натовпу бачили «Апологію» заледве п’ять-шість осіб. Але, як це часто буває, досить одного гасла, аби почали трощити все довкола. А головний «захисник віри» Ісая Копинський гасла кидати вмів…
Утрачена можливість
Тим часом 13 серпня Смотрицький, не відаючи про підставу, приїхав до Києва і пішов на собор. Могила з Борецьким до лаври його не пустили, а відправили до Михайлівського Золотоверхого монастиря, де до нього прибула делегація на чолі зі слуцьким протопопом Андрієм Мужиловським, який одразу поставив йому ультиматум: або він відрікається від «Апології», або його не пускають на собор. Мелетій намагався виправдатись, обіцяв зупинити друк «Апології», але Мужиловський поступатись не хотів. Увечері натовп оточив Михайлівський монастир, засипаючи Смотрицького лайкою і погрозами. Мелетій провів у тривозі ніч, а зранку надіслав листа митрополитові Борецькому, в якому запитував: «Невже я впав у немилість через те, що викрив перед Руською Церквою помилки і єресі письменників наших?».
Тим часом біля стін монастиря Смотрицькому погрожували прокляттям за прихильність до унії, обіцяли «напоїти Славутою» (прозорий натяк на долю утопленого в Дніпрі уніятського архимандрита Грековича). Смотрицький пише другого листа – з обіцянкою припинити друк «Апології» і клятвеним завіренням у вірності православ’ю. Борецький з Могилою змилостивились і самі пішли до Михайлівського монастиря на розмову.
У присутності Борецького Мелетій ще намагався стояти на своєму, але коли перед ним відкрили примірник «Апології» і зачитали всі ті звинувачення в єресі (примовляючи кожного разу: «Ого-го, отче-архиєпископе!»), чинити опір було важко. Митрополит поставив перед ним три умови: відректись від «Апології», більше ніколи не засмучувати Церкву подібною писаниною і… не повертатись до Дерманського монастиря, а залишитись у Києві. Важко сказати, навіщо Могилі та Борецькому знадобився Мелетій у Києві. Можливо, для ще одних переговорів, а можливо, щоб тримати його під наглядом (адже від нього усього можна було сподіватися). Так чи інакше, Смотрицький не мав вибору – вимоги були суворими, а під стінами монастиря стояли фанатики, готові розірвати його на шматки. На відміну від полоцького єпископа Кунцевича, полоцький єпископ Смотрицький страждати за свої переконання не хотів. Тож підписав зречення у вівтарі Успенського собору Печерської лаври, чуючи за стіною прокльони натовпу.
Наступного дня відбулося урочисте відречення Смотрицького – із шарпанням і топтанням «Апології». Собор тривав далі, але про переговори з уніятам вже не йшлося. Борецький і Могила змушені були офіційно заявити, що «ніякого відступництва не мислили і до ніякої унії не схилялись». Все ж таки їм було що втрачати, тож розхитувати човен завчасу ніхто з них не хотів.
Та вже через кілька днів після собору Мелетій Смотрицький втік із Києва до Дермані. Свою клятву він вважав недійсною, адже вона була дана з примусу, а свободу цей чоловік цінувати умів! У Дермані, звідки його міг вигнати хіба що князь Заславський, він пише протестації проти примусового відречення, полемічні трактати, в яких захищає унію і закидає православ’ю богословські єресі та помилки… А ще збирає в монастирі велику бібліотеку, яка мала б служити прийдешнім поколінням, бо погану освіченість вважав головною причиною занепаду Руської Церкви. Київський собор 1628 року був провальним. І одним із винуватців цього провалу став сам Мелетій Смотрицький. То був видатний учений, праці якого вивчали навіть через століття, добрий християнин, який міг відділити основи віри від її зовнішніх атрибутів. Але, мріючи про возз’єднання Церков, він не зміг зрозуміти того, що ніколи Православна Церква не відречеться від своїх традицій, не визнає єрессю те, у що вірила віками, і єднатись з Римом захоче лише як Церква-сестра, зберігаючи своє споконвічне обличчя. На тому свого часу настояв Іпатій Потій, на тому стоятиме Йосиф Шумлянський. Йти ж до Риму через каяття, через відречення від своєї традиції, своєї сутності ніхто не хотів і не захоче. Та й Рим не ставив перед Руською Церквою таких вимог. Саме тому програш ідей Смотрицького був остаточним. Більше він не брав активної участі в унійному русі до самої смерті у 1633 році. Але саме ця людина, позбавлена упереджень, здатна на нестандартні, іноді навіть сміливі дії, зробила перший крок, на який не наважились розумні та обачні руські ієрархи. Другий, третій та всі наступні кроки Йов Борецький і Петро Могила робили самі, беручи до уваги помилки свого попередника. Але то вже інша історія…
Віктор Заславський, історик
