Кілька рефлексій із ювілейних святкувань у Вал Д’ор-і, Квебек, Канада
Буває, на жаль, аж зачасто в нашій національній і церковній спільноті, що стараннями деяких злонамірених і злобних людей оберуть собі люди якусь жертву своєї язикової пасії і створять образ про цю свою жертву такий, що його і в сімох водах не обмиєте.
Поширюють люди, що о. Лев Чайка удержує підозрілі контакти з латинською ієрархією і використовує ці контакти для зросту шансів своєї особистої карієри та… на шкоду для нашої Церкви. Ювілейні святкування у Вал д’Орі розторощили вдрізґи ці злобні нісенітниці.
Отець Лев Чайка, впадаюча в вічі таки з першого погляду індивідуальність, з Божого покликання священик, душпастирює мабуть уже четверту п’ятилітку там, де навряд, чи хто інший видержав би два роки.
50 років тому назад у найдальше на північ висуненому кутку Квебеку була колись чимала колонія наших українських поселенців, коли ця сама колонія привернула увагу богоугодного ченця-француза, о. Жана, який зайнявся її душпастирюванням і заклав для неї регулярну українську парафію. З часом меншало і меншало число українських родин у Вал д’Орі; люди попереселювались в інші частини Канади. Сьогодні ввесь цей обшир найвіддаленішого Квебеку, знаний під індіянською назвою Абітібі, творить із сотнями миль порозкидуваних, трьох більш-менш заселених пунктів, місійний терен для українців-католиків. Там то доводиться жертвенно і віддано душпастирювати о. Левові Чайці. Треба мати на увазі, що ці три пункти враз із центральним у Вал д’Орі — це маленькі наші церковні оази серед правильно розбудованої латинської дієцезії Руен і Кіркленд. Очевидно, якщо ви католицький священик, то ви мусите респектувати територію, юрисдикцію і взаємовідносини подавляючої більшости і ви зобов’язаний на цій трудній території знайти якийсь «модус вівенді» і для своєї Церкви. Мусимо сказати, що о. Лев Чайка знайшов його просто ідеально. Як замітна особистість, о. Чайка є люблений і шанований місцевим французьким духівництвом, яке його не інакше титулує, як монсеньйором. Різниці обряду є притокою до того, що він мусить правити поміж французькою і нашою Церквою за авторитетного інтерпретатора, чи так конечного у цій трудній території зв’язкового.
На початку грудня 1978 р. наша церковна громада у Вал д’Орі відзначувала 50-ліття зорганізованої там церковної громади. На торжества, які відзначували цей ювілей, призначено два дні.
Найторжественніше випали: Архиєрейська Служба Божа, бенкет і концерт. Всі три урочистості заслуговують на особливе відмічення.
Тому, що місцева українська церковця, яка в нормальних відносинах служить навіть задовільно для потреб малої української громади, не могла в ніякому разі помістити всіх запрошених гостей, сусідня латинська церква, містивністю своєю — катедра, радо відпустила на ці виняткові святкування свою святиню. А запрошених гостей виявилося понад усі сподівання багато. Із самого тільки Монтреалу прибуло два заповнені автобуси і стільки ж автобусів із Судбур. З Монтреалу запрошено на ці святкування хор «Україна», а зі Судбур хор «Дніпро» і тамошній танцювальний ансамбль.
Церква, яка тільки в наві для вірних може помістити 500 осіб, не враховуючи сюди приміщень на хорах, була заповнена по береги… французами. Наших людей не було видно, принаймні на долі. Похід до престолу середнім проходом почали французькі Лицарі Колюмба у кольористих своїх строях. За ними в наших розкішних національних строях ішов хор «Дніпро» і хор «Україна»; перший — мішаний, другий — чоловічий хор. Оба ж у середньому по 50 співаків. Було таке домовлення, що хори співатимуть навпереміну зі звичного для себе місця, з хорів. Але в останній хвилині хори поведено до… святилища при престолі. Обабіч крилосів, призначених для священиків, зайняли один і другий хор. Цікава подробиця якраз та, що оба хори зодягнені були в національні строї, а один з них складався у більшості з жінок. Особливо очі видців вбирали в себе національну ношу жінок і чоловіків судбурського хору, яких коштовні і мистецькі строї могли б будьде в світі здобути першу нагороду. Це мабуть вперше від часів нашого історичного козацтва будьяка церква була свідком і вмістилищем для козацьких уборів і то у святому святих, у престольній апсиді. Зате ж мабуть не багато було тих церков, щоб сповнились такою піднесеною, натхненою і такою електрифікуючою молитвою, як саме ця римокатолицька церква у Вал д’Орі.
Службу Божу целебрували два владики: наш улюблений Кир Ісидор Борецький і латинський єпископ цієї дієцезії, Монсеньйор Жан Гай Гамелін. Сослужили: о. Лев Чайка і парох місцевої римо-католицької церкви, о. Ґастон Душмен. Для французьких вірних нашу Службу Божу пояснював у французькій мові о. Чайка. Дуже зворушливо виходили возгласи за Патріярха Йосифа, тим маніфестаційні, що ці возгласи ще й пояснено у французькій мові У час усієї Служби Божої вичувалося молитовну екстазу. У церкві панувала така тиша, що навіть задавання голосів можна було перехопити на церкві, а в латинських монахинь, що сиділи в перших лавках, можна було помітити сльози душевного зворушення.
БЕНКЕТ відбувся зараз після Служби Божої у долішній залі цієї церкви. За почесним столом сиділи: два вже згадані владики, міністр Пієр Дебанне з Отави, посол Жан Поль Бордельо з дружиною, посол Арманд Каует з дружиною, о. Лев Чайка, як господар бенкету, о. Ґастон Душмен і представники — гості, голови наших українських організацій. Кожен зі згаданих виголошував промови. З французької сторони наголошувано державний і духовий мультікультуралізм, ґратульовано українському народові за його духову і духовну спадщину і висловлювано гаряче бажання частіше зустрічатися із обміном таких багатющих культурних вартостей.
КОНЦЕРТ відбувся цього ж самого дня у великій залі при місцевому спортовому осередку. Два хори запрезентували свої, дбайливо дібрані для святкового моменту, репертуари, при чому танцювальний і музичний ансамбль зі Садбур переплітали різновидність української культури. Треба було бути свідком ентузіястичної реакції французької публіки і прослухати подячних промов видатних серед французької спільноти людей, щоб винести свідомість, які скарби несе зі собою український народ.
Ювілейні святкування у Вал д’Орі зостануться надовго записані не тільки у свідомості українських людей, а стануть напевно могутнім помостом у зв’язках між канадськими горожанами, що покищо фігурують як «горожани першої і другої кляси»…
Все ж це разом узяте: організація, труд, заходи і таки нескоро забуті досягнення — це заслуга однієї тільки людини — о. Лева Чайки.
