Очікування, побажання, поради у справі покращення процесу творення сакрального надбання
о. Євген Андрухiв, іконописець, мозаїст
Говорячи про сакральне мистецтво, хотів би поділитися деякими спостереженнями (хоча сам не є добрим знавцем історії сакрального мистецтва чи значним експертом, який знає, як мало б виглядати церковне мистецтво, як його творити). Працюючи в ділянці мозаїки не лише у католицьких державах – Іспанії, Франції, Італії, але й у християнських храмах Далекого Сходу – Дамаска, Бейрута, а також в Америці, зауважив деякі речі, які дають мені роздуми Святішого Отця Бенедикта XVI. Він каже, що «дуже важливе значення у християнській вірі відіграють дві речі: перша – життя святих і друга – церковне християнське мистецтво». Чому? В країнах, де християнство зникло чи практично зникає (ті ж Франція, Бельгія, Голландія), зникає світ, у якому живуть християни, зникає християнська куль‑ тура. Єдине, що залишається, це життя святих і твори мистецтва. Ми заходимо в порожній храм, що вже, наприклад, багато років не функціонує, але свідчить про те, що тут колись були християни. Навіть якщо цей храм поснувало павутиння, його фрески, вітражі нагадують нам, що тут молилися християни. Тому церковне мистецтво – це великий носій історії життя християн. Давні храми, мозаїки, фрески, які притягують своєю красою, наче вводять відвідувача у позачасовість. Це мистецтво вабить людей, зачаровує. Тому нинішні митці повинні бути глибоко віруючими людьми, бо передають нашим нащадкам те, у що віримо і як живемо. Архітектура сакральна, внутрішнє оздоблення храмів є відголоском нашого християнського життя. Цим передаємо нашу віру. По цьому буде читатися наша віра в майбутньому.
Папа Бенедикт XVI закликає митців до співпраці із Церквою, як то було колись. І це слушно. Бо за останні століття як церква без справжніх митців виглядає? Порівнюючи архітектуру, скажімо, середньовічну і сучасну на Заході, іноді важко відрізнити храм від вокзалу чи спортзалу. «Церква без митців є кривою, а митці без Церкви – сліпими», – наголошує Папа. Митці без віри не знають, що малювати, і навіть, як малювати. З історії знаємо, що якби не єзуїти, то такого поняття, як бароко, не існувало б, тому що саме єзуїти були його ініціаторами та спонсорами.
Ця співпраця тепер великою мірою втрачена. Одначе вона повинна має бути виваженою, не сліпою, професійною. Священики мають знати, яким має бути церковне мистецтво, а митець повинен знати, як його втілити. Якось спостерігав у Португалії, у Фатімі, як головний архітектор тамтешнього собору зобов’язував священиків не поміщати у храмі фігуративної мозаїки – допускав лише орнаменти, але в жодному разі не зображення Господа чи святих. І прикро, що священики з ним погоджувалися. Таким чином храм стає більше схожим на святиню мусульманську, ніж на християнську. Часто у храмах не знаходимо зображень на стінах. Це до певної міри є хитрістю масонів – витіснити з храму ікону чи образ.
«Сакральний» походить від слова «сакрум», що означає «відділення, відірвання», виокремлення частини з цілого. Отже, є загальне мистецтво, а сакральне інакше, ніж загальне. Воно має свої правила і принципи. Палац будуємо за одними принципами, а храм – за іншими. Раніше храми цілковито відрізнялися від будинків. Тепер, на жаль, сучасні європейські храми важко відрізнити від… супермаркетів. Дякувати Богу, це нас поки що не спіткало – наші митці ще додержують правил церковної архітектури.
На мою думку, в сакральному мистецтві важливими є дві речі, про них говорить у своїх творах Бердяєв: мистецтво повинне заохочувати людину до почуття краси і до молитви. Отже, красиве мистецтво має спонукати до «красивого» життя. Я намагаюся робити свої мозаїки такими, щоби вони подобалися людям. Там, де є намагання пояснити кожну лінію, колір, вигин, є раціоналізація. Чому колись сакральне мистецтво продукувало справді гарні речі? Тому що творилося під натхненням Святого Духа. Богослов’я, воно дуже тісно пов’язане із літургійним мистецтвом, а в богослов’ї дуже важлива присутність Святого Духа – так само, як і в мистецтві.
Модерний світ робить все можливе, щоби в житті обійтися без діяння Святого Духа. Ми тепер усе переводимо в психологію, емоції, мораль… Але без Святого Духа психологія, правда чи навіть любов не мають жодного значення. Правда без Святого Духа переходить у тиранію, в сліпу ідеологію. Скільки війн за правду чи свободу? Так і з поняттям краси. Воно ж сьогодні має дуже розмиті межі. Нормою є людина у спідній білизні на екрані телевізора!
Модерний художник зображає свої емоції, а не красу! «Ось цей колір виражає таку емоцію, яку я переживав тоді-то, а цей таку». Ці відчуття і переживання є його, але вони не є красою. Вони – не під натхненням Святого Духа. Митець, який творить сакральні речі, повинен бути віруючим, практикуючим християнином і не заміняти Святого Духа власними емоціями чи власними суб’єктивними рефлексіями.
Ольга Андрущук, художник, керамік
Храм будується на століття, на покоління, не те що будинок – збудував з блоків швиденько, щоб у ньому вже жити. Нині кожен хоче храм швиденько звести, а через якийсь час десь тріщина пішла, десь щось поламалося… Чомусь, коли заходиш до старої церкви, старого костелу, не бачиш там яки‑ хось тріщин. Іконостаси старих церков дуже якісні. Хоча і вони з часом потребують реставрації, але відрізняються особливою духовною глибиною. Тому хотілось би, щоб до зведення і оздоблення храмів підходили відповідальніше. Не обов’язково цілий храм за два-три роки «укомплектувати» всім потрібним – варто поступово оздоблювати святиню. Храмова архітектура і внутрішнє оздоблення повинні бути в гармонійній єдності. Іноді цього не вистачає… Техніка виконання має бути від‑ працьована дуже добре, тому для розпису храму краще залучати досвідчених майстрів. Студенти можуть каплиці розписувати, дзвіниці, катехитичні школи, різні прибудови при храмах. Молоде покоління може на цьому практикуватися, а не брати розпис храму як проект своєї дипломної роботи.
Взяти хоча б до уваги давні школи іконопису, малярства. Не доручали ж початківцям розписувати храм. Початківці, тобто учні, фарби розтирали, полотно натягали, робили левкас чи опалубку, готували стіни під мозаїку чи розпис і придивлялися до роботи майстра. Молоді студенти біля старших повинні вчитися.
Петро Гуменюк, художник-іконописець
Якщо говоримо про зведення храмів, то треба пам’ятати, що багато років у нас не було жодного розвитку в сфері сакрального будівництва. І коли з’явилася можливість будувати нові храми, то багато архітекторів кинулись проектувати. Традиції вже не було, тому нові храми часто «зібрані» з різних стильових кавалків. Та вже коли щось збудовано на основі старих зразків, маємо непогану архітектуру. Найбільша проблема – усередині храмів. Все-таки архітектура має свої закони, і, як не крути, має бути так збудовано, щоби не впало. Архітектор мусить дотримуватись пропорцій, ритмів, і від цього нікуди не дінешся. Але заходиш всередину, а там – «комікси». І перша велика біда в цій сфері, що існує багато бригад, які просто заробляють гроші. В них на всі сюжети є відповідні трафарети (як колись їх називали – «припорохи»). От вони й мають готові зображення, фігури, орнаменти. І вони вас тільки питають: «Якого святого треба? » Погортав, погортав – і маєте. Розумієте, колись також це існувало, але був один майстер, який те все зв’язував докупи. Нині, як мені відомо, цього нема. Той, хто керує, мусить лише домовитись із громадою і спитати, що їй подобається. А громада не завжди компетентна в тому, якими мають бути розписи. А ще дуже часто намагається зробити якнайдешевше. Тут є ще одна важлива річ – не відбувається ніякого виховання громади: для чого розписи у храмі? Що вони символізують? Якими повинні бути? Дуже часто громада керується тільки тим, що їй подобається чи не подобається, або тим, «як є в сусідньому селі». Отже, перша проблема – це те, що розписи роблять, як правило, непрофесіонали, які просто за‑ робляють гроші. Розписами повинні займатись люди з відповідною освітою і досвідом. Навіть якщо є бригада виконавців, то на чолі повинен стояти досвідчений художник. І ще одна річ дуже важлива: щоб усе внутрішнє оздоблення храму гармоніювало – і іконостас, і розписи. Бо часом заходиш у храм, а там «горох із капустою», немає провідного стержня, немає цілісності…
Коли говоримо безпосередньо про ікону, то, переконаний, вона повинна діяти і на розум, і на серце. Знаємо, що іконографія мала великий виховний момент – людям неписьменним нагадувала біблійні сюжети і таким чином їх формувала. Це дія на розум. Але сьогодні, думаю, навіть якщо ікона не діє на розум, а тільки на серце, то це вже добрий результат. А якщо ікона діє тільки на розум, а залишає байдужим серце – то це відсутність результату. Коли я малював іконостас в Таллінні, одного дня увійшов чоловік, який працював на крані, і сказав мені: «Я нічого не розумію, але прийду сюди, посиджу в тиші – і мені добре на душі, серце радіє». Це була для мене найбільша похвала за мою працю. Як досягти доброго результату? Ну, це Божий дар. Логічного рецепта не існує, що ось зробиш так і так – і буде результат. Тому в храмах повинні працювати художники, а не ремісники. Бо ремісник зробить, але тепла не вкладе.
Коли говоримо про сучасну ікону, то взірцем для мене є, звичайно, Юрій Новосельський. Він зробив колосальну річ – розвинув іконопис! Звісно, це не означає, що ми повинні відкинути всю традицію, але має бути розвиток. Сходинка за сходинкою… А в нас ті сходинки перервались взагалі. Канон ікони розвивався. Візьміть українські ікони від XIV до XVII століть – вони розвивались. Тільки російська «застрягла» в XV столітті. Для них зміна канону – смертний гріх… Коли я займався реставрацією, був свідком того, як часом не могли визначити вік російських ікон, адже нічого не змінювалось. Але треба розуміти важливу річ: будь-який стиль, що не розвивається, переходить в манеру. І тоді ікона стає «сухою», вона не промовляє. Українська ікона тим і цікава. Я не великий мистецтвознавець, але можу легко визначити, у якому столітті написана ікона, бо в нас був розвиток іконопису. Існували різні школи: маємо бойківську ікону, гуцульську.
Розвиток іконопису пов’язаний і з технологіями виготовлення ікон. Існує такий стереотип, що все треба робити по-старому, використовувати яєчні жовтки і таке інше. Але колись церкву освітлювали свічками, а сьогодні – електрикою! То, може, повернемось до свічок?.. Сучасні матеріали є набагато кращими, якіснішими – і ґрунти, і фарби. Та й природа в нас вже не та, яєчний жовток не такий, яким був 300 років тому (сміється). Я бачив іконостас у Керчі, зроблений за давніми технологіями, – потріскав за два роки…
Біда, що був великий проміжок часу, коли сакральне мистецтво зовсім не розвивалось. Але, сподіваюсь, це надолужить відділ сакрального мистецтва львівської Академії мистецтв.
Святослав Владика, іконописець
Ми увійшли в ХХІ століття, і перед нами постали нові виклики часу. Нашому по‑ колінню випало завдання витворювати нову концепцію сакрального мистецтва. Саме визначення мистецтва зумовлює в собі елементи розвитку духовної культури.
Ми – частинка Вселенської Церкви, найбільша у світі з усіх Східних Католицьких Церков. Саме в цьому визначенні й варто шукати вектор сучасного іконопису. Це, по-перше, фундаментальна основа східного православ’я, по-друге, перебування в процесі розвитку західного богослов’я та плекання національного характеру – ось складові українського сакрального мистецтва. Беручи за основу поствізантійську стилістику ікони, що перейшла до нас із часів Київської Русі, залишаємо основне її надбання, глибокий символізм, поєднаний із біблійною герменевтикою, де мова письма повинна ставати доступною та лаконічною.
Однак не всі зображення в церкві можуть претендувати на визначення ікони. Коли Григорій Великий писав: «У церквах використовують живопис, щоб неписьменні могли прочитати очима на стінах», то, звісно, нині (при масовій освіченості людей) ця формула ікони набуває зовсім іншого характеру.
Архітектура завжди була виразником часу та стилю. Критерії єдності форми і змісту вимагають від худож‑ ника-іконописця створити такий інтер’єр храму, щоб людина могла зосередитись на головному – молитві й літургії. Динаміка розписів повинна бути виважена, чистий простір у храмі лише підкреслюватиме виразність ікони, де, своєю чергою, повинна бути акцентована головна тема сюжету. Це веде до візуального діалогу між людиною і Христом, тож нема потреби робити компіляцію на тему старих майстрів. Пройшовши момент становлення, ми перебуваємо на порозі самоідентифікації себе як великої Церкви в сучасній інформаційній епосі, звідси й імпульс розвитку українського сакрального мистецтва. Тут наріжним каменем стає модерний катедральний собор УГКЦ. І ми можемо творити, розвивати мистецький сакральний екуменізм.
Це саме той меседж молодим митцям.
Iванка Крип’якевич-Димид, іконописець
«Діалог між Церквою і мистецтвом ніколи не припинявся» («Лист до мистців», Іван Павло ІІ). Формування сакрального середовища в храмі – дуже трудомісткий і часто болючий процес співпраці між священиком, громадою і художником. Дуже добре, якщо остаточний перегляд проекту здійснюється за участі спеціальної сакральної комісії, уповноваженої єпископом вирішувати спірні питання різного характеру.
Кожному храмові притаманна своя неповторна атмосфера, пов’язана з освітленням (природним чи штучним), архітектурними формами і простором. Також першорядне значення має особа чи подія, якій присвячено храм. Ця тема повинна звучати!
Зразком для наслідування серед львівських храмів є, на мою думку храм святих Володимира і Ольги – гармонійне поєднання іконостаса, розписів, підлоги, освітлення.
