Рецензія на книгу Антуана Аржаковського «В очікуванні Всеправославного Собору: духовна та екуменічна подорож» (Antoine Arjakovsky, En attendant le concile de l’Église Orthodoxe: Un cheminement spirituel et œcuménique (Éditions du Cerf, 2011, 682pp.)
Антуан Аржаковський – людина, яка викликає захоплення: російський православний учений, родом із Франції, засновник і директор Інституту екуменічних студій Українського католицького університету у Львові. Той, хто хоч трішки знайомий з історією відносин між Російською Православною та Українською Греко-Католицькою Церквами за останні шістдесят років, зрозуміє, яким дивовижним є той факт, що православний росіянин працював в українській католицькій інституції, та ще й займався справою екуменічного руху, відкиненого деякими православними як «всеєресь». У 2007 році Антуан Аржаковський написав книгу «Church, Culture, and Identity: Reflections on Orthodoxy in the Modern World» («Церква, культура та ідентичність: роздуми про Православ’я в сучасному світі»), яка побачила світ у видавництві Українського католицького університету (Автор цих рядків написав позитивний відгук на цю працю в журналі «Logos», який виходить друком в Інституті Східнохристиянських студій ім. Андрея Шептицького в Оттаві.) Вже на початку згаданої книги Аржаковський пише, що «православний світ перебуває у кризі». Проте серед православних вже давно визріла ідея, яким чином подолати той кризовий стан Церкви в сучасному світі. Ідея ця полягає в тому, що повинен відбутись «Великий і Святий Собор» за участі всіх Православних Церков світу. Це починання обговорюється в середовищі православних як мінімум з 1923 року (прошу звернути увагу на цікаву книгу: Patrick Viscuso «A Quest for Reform of the Orthodox Church: the 1923 Pan-Orthodox Congress for early conciliar proposals»), але навіть у 2011 році цей собор все ще залишається віддаленою перспективою. Зрештою, сама його назва «Великий і Святий Собор» стала приводом для досить скептичної оцінки цієї ініціативи у деяких православних колах, для яких такий Собор – радше есхатологічна перспектива, якій не судилося відбутись в рамках історії.
Попри те, процес обговорення майбутнього Собору за останні п’ять років увійшов у більш інтенсивну фазу. Значна заслуга в цій справі належить Вселенському (Константинопольському) Патріархату та його ініціативам, спрямованим до інших помісних Православних Церков.
У чому полягає необхідність проведення соборів? Навіщо потрібен Великий Собор Православної Церкви (якщо він коли-небудь відбудеться)? Чого від нього слід чекати? Ці питання Антуан Аржаковський непрямо розглядає у своїй новій книзі.
Беручи до рук цю працю, я думав, що знайду в ній систематичний виклад необхідності проведення Собору, який, можливо, базуватиметься на історичному досвіді (оскільки Аржаковський є істориком), та мої сподівання виявилися марними. Книга, що складається із прологу, передмови, тридцяти однієї глави у чотирьох розділах, епілогу та шести додатків, зачіпає дуже широкий спектр питань. Щоб краще уявити собі цю працю (я зрозумів це після її прочитання), треба пригадати, як виглядає колесо від велосипеда, в якому окремі шпиці, закріплені при основі, розходяться в різні боки. Аржаковський розглядає великий спектр питань та ідей, які, немов ті шпиці, спрямовані до основи колеса, а цією основою є сама ідея Собору. Два слова в назві натякають на це: «В очікуванні Всеправославного Собору: духовна та екуменічна подорож». Автор не поспішає остаточно вирішувати всі питання. У своїй праці Аржаковський пропонує читачеві всебічний проникливий аналіз «знаків часу» (послуговуючись фразою, яку Другий Ватиканський собор зробив загальновживаною), які повинен взяти до уваги будь-який собор.
Враховуючи обсяг видання та його глибину, слід сказати, що жодна рецензія не буде в змозі охопити всі представлені. Перша частина книги складається з двох глав і розповідає про повоєнний розвиток православного богослов’я. Цей розділ є корисним з кількох причин, у тому числі й для спростування міфу, який панує серед деяких католиків і православних, про те, що православна думка ніколи не змінюється. Другий розділ книги має назву «На шляху до практичного екуменізму», третій – «Схожість соціальних доктрин Церков», а четвертий – «Майбутнє екуменізму в Україні та Росії».
У цій статті я обмежуся аналізом лише останнього найбільшого розділу, оскільки саме він зацікавить українських католиків та читачів загалом. Перш ніж зробити це, дозвольте мені закликати православних вірних звернути особливу увагу на дві глави книги – «Православні Церкви і екуменізм» та «Євхаристійна гостинність серед християн». Деякі православні запевняють, що «екуменізм» – це «всеєресь», їх жахає сама думка про євхаристійну єдність з католиками. Однак, як стверджує Антуан Аржаковський, існують безсумнівні історичні й богословські передумови для такої єдності.
Автор розпочинає четвертий розділ своєї книги з коротких роздумів про святого Папу Климента – перш за все тому, що він був четвертим єпископом Риму, можливо, рукоположений самим святим Петром і першим із так званих «апостольських отців». Климент попав у неласку до імператорської влади і був засланий до Херсонеса, де й прийняв мученицьку смерть – був утоплений в Чорному морі. Сьогодні часточки його мощей є у Римі, в Україні (Києво-Печерській лаврі та в Криму) (а також у Львові – прим. ред.). Аржаковський стисло викладає ці факти для того, аби підкреслити, що Київська Церква завжди мала зв’язок із західним Римом, незважаючи на те, що віру отримала зі східного Риму. Це, за його словами, є моделлю «подвійного сопричастя», яка залишається важливою донині: Церква Києва може і повинна показати, що можна бути у сопричасті і з Римом, і з Константинополем. Цю думку він розвиває з набагато більшою базою історичних деталей в наступному розділі книги, простежуючи історичну хронологію життя різних східних християнських спільнот, які нині діють у Києві й усій Україні: трьох Православних Церков, і, звичайно ж, Української Греко-Католицької Церкви. Цей розділ нагадав мені книгу Кетрін Ворнер «Communities of the Converted: Ukrainians and Global Evangelism» (Cornell University Press, 2007), в якій вона зазначає, що Україна могла б стати моделлю для інших країн Європи: будучи світською державою, наповненою сильними релігійними спільнотами, які вільно сповідують свою віру і впливають на суспільство, змінюючи його в бік добра.
У главі «Дружба і Екуменічний Інститут у Львові» Аржаковський коротко розмірковує над змістом Євангелія від Івана (Ін. 15:13-17), де Ісус Христос розповідає своїм учням про справжню природу дружби. Автор підкреслює важливість тих слів Христа для зцілення поділів між християнами: одне діло мати офіційний богословський діалог і робити заяви на рівні Церков, а зовсім інше – коли християни організовують дружні зустрічі між собою, прикладом чого була Студійна група Київської Церкви. До тих пір, поки католики і православні не матимуть дружніх відносин на базовому людському рівні, перспективи єдиної Церкви як в Україні, так і в іншому місці, залишатимуться малоймовірними.
У двадцять четвертій главі Аржаковський досліджує тему, яка, мабуть, найбільше зацікавить читачів «Патріярхату». Розділ має назву «Пам’ять псевдособору у Львові». Як я вже казав, автор є православним росіянином, а Російська Православна Церква, звісно ж, співпрацювала з владою у жорстокому придушенні та спробі знищити Українську Греко-Католицьку Церкву в 1946 році на псевдособорі у Львові. Донині Російська Церква називає цей собор не інакше, як законне «повернення уніятів» до законної Московської «матері-Церкви».
Що робить цей розділ книги Аржаковського таким важливим? Не тільки те, що він є православним росіянином. Як справжній історик, він просто викладає факти, без полеміки чи істерики, показуючи таким чином усю абсурдність оцінок росіян не лише подій 1946 року, а й подій 1989-го і наступних років. Таким чином Аржаковський зазначає, що твердження Росії, чи то у 1946-му, чи то у 1991-му, чи то у 2011 році, що Україна (особливо Галичина) є частиною «канонічної території» Російської Православної Церкви, є нонсенсом: «la difficulté ici n’est pas seulement que la justification historique présentée est loin de pouvoir convaincre. Le principal problème est que le patriarcat de Moscou ná eu à aucun moment de son histoire de juridiction en Galicie ! L’Église de Kiev-Halitch a toujours relevé du patriarcat de Constantinople» (с. 499). (Трудність полягає не тільки в тому, що історичне виправдання є непереконливим. Головна проблема полягає в тому, що Московський Патріархат в своїй історії ніколи не мав [своєї] юрисдикції в Галичині! Церква Києво-Галицька завжди належала до Патріархату Константинополя).
Ця глава особливо корисний у контексті відновлення дискусії з нагоди святкування 60-х роковин цього псевдособору. У 2006 році з’явився лист Папи Бенедикта XVI, звернення тодішнього президента Віктора Ющенка, а також кілька досить неохочих слів від православних, у тому числі Миколи Лоського. Зрештою, як зазначає Аржаковський, пам’ять про 1946 рік залишається глибокою раною (“une blessure profonde”), яку слід у правді й справедливості визнати і таким чином загоїти.
Пропоную закінчити цей огляд, спинившись на епілозі, в якому Аржаковський ділиться своїми думками з приводу власного життя. Розмірковуючи про свій шлюб і любов до дружини Лаури, яка є римо-католичкою, автор книги зазначає, що саме любов робить усіх християн одним: «dans l’amour, nous formons un seul corps». І ця любов здатна, зі слів апостола Павла (I Кор. 13:7), подолати все. Життя Антуана Аржаковського – свідчення того, що його любов до українських католиків, як і наша до нього, є чудовою моделлю взаєморозуміння. Нехай кожен із нас, католиків чи православних, натхненний мужнім і добрим прикладом Лаури, а особливо Антуана Аржаковського, проситиме у Господа, аби між нашими подружжями, у наших родинах, наших громадах, а також поміж нашими Церквами панувала любов. Любов, яка долає поділ, аби світ міг увірувати.
Адам ДеВіль, професор богослов’я Університету святого Франциска (Fort Wayne, Indiana), редактор часопису «Logos: A Journal of Eastern Christian Studies», іподиякон Чиказької єпархії святого Миколая Української Греко-Католицької Церкви, автор книги «Orthodoxy and the Roman Papacy: Ut Unum Sint and the Prospects of East-West Unity» («Православ’я і Римське Папство: Ut Unum Sint і перспектива єдності між Сходом і Заходом» ) (University of Notre Dame Press, 2011), редактор сайту ttp://easternchristianbooks.blogspot.com.
