Студенткою консерваторії наприкінці 80-х, запізнавшись з о. Йосипом Годуньком, почула ствердне: «Будете моєю ученицею!» Відтоді майже щодня бодай п’ятихвилинні зустрічі стрімко інформаційно наповнювали «модератний» темп мого життя, розкриваючи до певної міри містичний зв’язок між минулим, теперішнім та майбутнім. Отець черкав схеми і пошепки говорив про взаємовідносини Церкви, держави, духовенства й інтелігенції, завжди глибоко аналізуючи та спираючись на євангельські ради. У контексті розповідей про події розгортались і біографічні сторінки отця Йосипа Годунька (23.09.1906 – 26.10.1991), народженого на Ярославщині (тепер – Польща), активного діяча Української Греко-Католицької Церкви довоєнної пори, «катакомбного» існування та періоду відродження. Вихованець митрополита Андрея Шептицького, він у 1933 році закінчує Львівську богословську академію і приймає ієрейські свячення з рук владики Микити Будки. З 1935-го по 1945-й душпастирював у храмі св. апостолів Петра і Павла у Львові, де запам’ятався палким проповідником, а на Лемківщині до 1939-го провадив місійну роботу. Польська влада в 30-ті роки, вирішуючи питання відкриття української ремісничої бурси, висунула вимогу: «Аби Йосип Годунько не був отцем-катехитом в училищі, лише тоді дозволимо відкрити бурсу». Маломовним отець був щодо новіціяту в оо. Василіян у Крехові, студій філософії у Лаврові та Кристинополі, рівно ж, як і щодо восьми років совєтських таборів у Норильську.
Совєтський режим зачислив отця Годунька до чорного списку «особливо небезпечних» одразу після єпископів Йосипа Сліпого, Микити Будки та Миколая Чарнецького, тому очевидною стала невідворотність більшовицьких репресій.
Отець Годунько – духівник-посередник між розсвареними гілками ОУН, «бандерівцями» й «мельниківцями». Зі зрозумілих причин цей факт був відомий лише найближчим, однак підтвердженням залишилось поважне листування отця з Миколою Лебедем – першим начальником Служби безпеки ОУН.
Контакти з українським революційним підпіллям допомагали йому виступати в ролі посередника й у справі порятунку євреїв. Також пригадую розповідь отця про порятунок життя знаному у Львові польському священику, якого українські партизани намірялися ліквідувати за шовінізм та знущання з українців у одній із львівських лікарень. «Кров на руках ніколи не сприяла національному ствердженню ані духовному зростанню!» – безнастанною репризою звучало з вуст о. Йосипа, а те, що «наш брат впродовж історії дешево купувався чаркою і жінкою, відкидало на загумінки нас попри невинні жертви і так численні втрати».
Історія греко-католицького підпілля після легалізації не зафіксувала участі о. Й. Годунька у масових молитовних акціях під стінами ще зачинених храмів. Діяв він дещо конспіративно, одначе найбільш знаним і шанованим був серед творчої інтелігенції, інтелектуалів та студентства. До кожної зустрічі готувався, відстежував періодику, нові видання в книгарнях, відвідував експозиції та виставки в музеях, пильнував репертуар філармонії, театрів, блискавично реагуючи дифірамбами, знав і заслужено покритикувати. Саме до критики отець нас, студентів, усіляко заохочував, вважаючи її плодом «гімнастики ума», що виголошується не заради голого критиканства, а як спосіб віднайдення достойнішого, гіднішого шляху.
«Се варто запам’ятати! – наголошував отець. – Від часів мучеництва перших християн Українська Греко-Католицька Церква має найбільші заслуги перед Духом Святим. Ватикан, Європа, світ повинні се зрозуміти й належним чином поцінувати! Отож, зволікання Українського Патріархату спершу провина наших внутрішніх, нехарактерних єпископів».
«Се варто запам’ятати! – виголошував отець Йосип, диктуючи листа до ректорату УКУ в Римі: «Нові часи і нове думання в Україні потребують вже й іншу духову страву. Отже, вкрай потрібні є ясні короткі підручники Логіки, Метафізики, Теодицеї, Психології, Педагогіки, Космології. Крім цього, великий голод є на богословсько-філозофічні книжечки; такі можна б мати, перекладаючи, напр., кардинала Люстігера, – хоч би одноаркушеві. Ясно, Марітен і йому подібні ще нам надто трудні. Конечно потрібна теж хоч би однотомна енциклопедія Історії Філозофії від ренесансу по 1991 рік. Справа в тому, що наші видавництва думають видавати переклади позитивістів, що веде до матеріалізму, технократії і т. п. Отже, мимоволі підуть старим курсом».
Сотні листів о. Годунька зберігаються в Інституті-Заповіднику Маркіяна Шашкевича у Вінніпезі (Канада), зокрема листування з його співзасновником Мирославом Марунчаком, туди ж переслав майже всі свої праці: філософсько-богословські розвідки о. Годунька («Виховний зміст божественної літургії», «Гуманність східного християнства» та ін.), літературно-критичні (зокрема про творчість о. М. Шашкевича, о. К. Селецького), мемуарні («духовні сильветки» про митрополитів А. Шептицького та Й. Сліпого). Його збірка «Серед блискавок і бурі» (Мюнхен-Рим, 1967) під псевдонімом Орисі Галичанки вийшла друком у діаспорі. На його бажання основну рукописну спадщину пере‑ дали в розпорядження монастиря Студійського уставу у Львові. На‑ жаль, жодної праці з цього архіву ще не було опубліковано.
«Се варто запам’ятати… Великого бажайте! Не сміємо на будь-що годитись!» Зневага отцем до вчинкудії «будь-як», «абияк» означувалась як простацтво й прирівнювалась до засуду на довічне ув’язнення. Хто потрапляв у оточення отця, найбільше боявся втратити його довіру. Дотепер виразно відлунюють у моїй пам’яті слова найвищої похвали, якою міг він обдарувати людину: «О! То є справжній націоналіст (-ка)!»
«Нам потрібні ревні, національно свідомі священики з добрим вихованням, бо як Івася не навчили, Івана не навчиш», – часто повторював отець у приватних розмовах з інтелігенцією, одразу ж додаючи із занепокоєнням: «лиш сумніви беруть мене, чи не страшніший, духовний Чорнобиль очікує нас, коли ось ті всі «комсомольці» стануть за престіл… Господи помилуй!»
Для декого з тих, хто після виходу з підпілля заколисував себе ейфорією духовного відродження чи лицемірним жестом входив у довіру церковних структур, його рентгенівська прозорливість сприймалась загрозливо. На противагу їм інтелектуали, науковці (до певної міри позацерковні люди) присвячуватимуть публікації саме «Незабутній пам’яті отця Йосипа Годунька, котрий до останнього подиху був відданий Богові й Україні» (Пікулик Н., Проблеми сенсу людського життя у творчості Маркіяна Шашкевича // Шашкевичіана – Львів: Інститут українознавства, 1993. – с. 45.). І ці стислі спогади нехай стануть словами вдячної пам’яті про найдорожчого отця – аристократа духу, просвітника людського, патріота українського, гідного слугу й раба Божого. Вічна йому пам’ять!
Катерина Мичка-Гірник
Цитовані листи і фотографії – з приватного архіву авторки.
