Рік, що минув, за насиченістю внутрішнього життя українських Церков Володимирового хрещення та інтенсивністю відносин між ними дуже відрізняється від попереднього десятиліття. Востаннє таке пожвавлення церковного буття спостерігалось 10 років тому – в часі приїзду до України Папи Івана Павла ІІ. А у 2011 році серед важливих подій церковного життя було, безперечно, святкування десятилітнього ювілею його апостольського візиту на нашу землю, а також внесення імені Івана Павла ІІ до числа блаженних Церкви. В православних юрисдикціях України відбулись хоч і менш яскраві події, аніж в Українській Греко-Католицькій Церкві, однак кілька тих штрихів, що потрапили в цей огляд, рано чи пізно переростуть в інші процеси, які безумовно визначатимуть обличчя українського православ’я на багато років наперед.
УГКЦ: рік змін
Для Української Греко-Католиць‑ кої Церкви минулий рік розпочався кардинальними змінами: вже у лю‑ тому глава УГКЦ Блаженніший Любомир (Гузар) оголосив про те, що бажає відійти на спокій, передавши керівництво Церквою своєму наступникові. Виборчий Синод, який зібрався вже наступного місяця, обрав наймолодшого єпископа УГКЦ – Святослава Шевчука. Подія, яка для католицького світу не стала чимось екстраординарним, для України чи взагалі для східнослов’янського світу є унікальною. Перш за все тут ідеться про те, що не так давно від своїх урядів у Східних Католицьких Церквах відійшли ще два Патріархи: маронітський і сирійський. Тому в східнокатолицькому контексті такий спокійний відхід та обрання нового глави не був чимось революційним. Проте для східнослов’янського християнського світу, частиною якого є УГКЦ, – то непересічна подія. Для візантійської традиції влада – це вам неабищо. Звернусь до недавнього прецеденту в Єрусалимській Церкві, у якій після розслідування зловживань та спільного рішення, яке ухвалили представники Православних Церков під головуванням Константинопольського Патріарха, було обрано нового Главу Феофіла. Натомість колишній та усунений з престолу екс-Патріарх Іриней не погодився з таким рішенням. І до сьогодні вважає себе законним предстоятелем Єрусалимської Церкви. Загалом, наша традиція – слов’янська чи грецька – зобов’язує предстоятеля нести служіння на чолі Церкви до смерті. Навіть у випадку важкої чи невиліковної хвороби, як це було нещодавно у Сербії чи сьогодні є в Українській Православній Церкві (Московського Патріархату). Приклад УГКЦ став викликом не тільки для інших Церков, в яких амбіції чи традиції часом затуманюють розум, але й для всього українського суспільства. Українська громада по‑ бачила в УГКЦ динамічну спільноту, яка не боїться змін, навіть масштабних. Інтронізація нового Глави про‑ довжила лінію змін. Блаженніший Святослав був інтронізований у Києві 27 березня 2011 року. На урочистій літургії були присутні предстоятелі інших Східних Католицьких Церков, зокрема Патріарх Антіохійський і всього Сходу Григорій ІІІ. За свідченнями аналітиків, такий обмін делегаціями, якщо матиме продовження в майбутньому, вказуватиме на відродження у Католицькій Церкві древніх традицій спілкування між Помісними Церквами. На користь такого аналізу свідчить і крок самого Блаженнішого Святослава, який надіслав листи сопричастя всім главам Східних Католицьких Церков. На інтронізації нового Глави УГКЦ вперше були присутні представники трьох Православних Церков України. Раніше їхня спільна участь в рамках церковних відправ відбувалась виключно з ініціативи державних очільників, які намагались організовувати спільні молебні з нагоди тих чи інших пам’ятних дат. Те, що три православні єпископи, які належать до різних ворогуючих юрисдикцій, зустрілись під склепінням греко-католицького (!) собору (для підсилення значення варто ще пригадати православно-греко-католицький конфлікт на початку 90-х), для декого було знаменням останніх часів. Знову ж таки, участь православних єпископів стала свідченням, що ініціатива Блаженнішого Любомира, яку він сформулював у своєму посланні «Один Божий народ – на Київських горах», починає ставати реальністю і на сьогодні на противагу їй не запропоновано іншої здоро‑ вої альтернативи. Навіть якщо вона розтягнеться на довгі десятиліття. Не менш революційною подією з нагоди інтронізації Глави УГКЦ стало привітання «офіційного голосу» Московського Патріархату – митрополита Іларіона Алфеєва.
Продовжуючи тему Української Греко-Католицької Церкви, слід хоча б кілька слів сказати про презентацію нового Катехизму УГКЦ, чергову сесію Патріаршого Собору та Великого Синоду, що пройшли у Бразилії, та заснування трьох митрополій наприкінці минулого року. Видання нового Катехизму, який, зі слів керівництва Церкви, повинен стати настільною книгою кожного українського греко-католика, збіглося із завершенням праці над стратегією розвитку Української Греко-Католицької Церкви. А наприкінці року Блаженніший Святослав видав послання під назвою «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Цей обширний документ, який потребує уважного прочитання та обговорення на кожній без виключення парафії, не є «стратегічною картою» у чистому вигляді. Однак поміж його рядків можна прочитати, чим керувався єпископат, розробляючи свої єпархіальні «дорожні карти» та визначаючи загальноцерковні вектори руху. Додавши до цього вже згаданий Катехизм, можна з певністю ствердити: керівництво Церкви повертає свою увагу «всередину» (і нас закликає до цього!), зосереджується на своєму конкретно‑ му вірникові (якому дає Катехизм) і на спільноті вірних – парафіях. До цього часу левова частка енергії та ресурсів витрачалася на унормування зовнішніх засобів для функціонування структур Церкви. Цілком логічно, що ці структури не можуть бути самоціллю – тільки засобами на дорозі до «святості об’єднаного Божого люду». Святість неможлива без зустрічі з Христом, зустрічі у спільноті з братами та сестрами навколо Трапези Господньої – Євхаристії, яка звершується на кожній парафії. Свого роду вінцем зовнішнього розвитку Церкви стало проголошення нових митрополій на теренах Галичини. Митрополичі структури дуже чітко вписуються в усю попередню і нову стратегію Церкви. З одного боку, це логічний процес завершення розвитку патріаршої організації в УГКЦ і, зі слів митрополита Львівського Ігоря, тепер залишається лише питання «папської печатки». З другого боку, митрополії – це крок вперед у новій стратегії, митрополичі округи – це засіб кращого функціонування внутрішнього життя Церкви, в центрі якого стоїть жива парафія як місце зустрічі з Христом. Багато хто вважає, що в попередні роки зовнішнім структурам було приділено занадто багато уваги і сил, у той час як треба було працювати над «архітектурою душі», яка де-не-де протікає, прогнила, а то й зовсім завалилась. Внутрішній стан нашої спільноти, безперечно, міг би бути кращим. Виправлення його потребуватиме титанічної праці, нової євангелізації, а для початку – просто чесного аналізу.
Про проблеми, які залишились невирішеними з минулого року, варто було б написати окрему статтю. Тому зверну увагу лише на ті думки, які озвучили українські греко-католики зі США на сторінках нашого часопису. Маю на увазі статтю Андрія Сороковського «Хто нас поховає?» (Патріярхат №5, 2011 ) та Привітання Блаженнішого Святослава з нагоди інтронізації від Патріархального товариства в США (Патріярхат №2, 2001).
УГКЦ vs РПЦ
Однією з найбільш резонансних подій в українському церковному житті 2011 року стало пожвавлення відносин між Українською Греко-Католицькою Церквою та Московським Патріархатом. Як уже зазначалось, із обранням Главою УГКЦ Блаженнішого Святослава привітав митрополит Іларіон Алфеєв (друга особа в Московському Патріархаті, голова відділу зовнішніх церковних відносин Патріархії). Цей крок вселяв неабиякий оптимізм та мав позитивні відгуки в УГКЦ, зокрема у новообраного Глави Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава. Він висловив готовність зустрітися з Московським Патріархом (про що говорив і попередній глава УГКЦ Любомир Гузар), однак з боку Москви відповіді на таку пропозицію не було. Натомість бажання зустрітися висловив митрополит Іларіон, який хотів провести цю зустріч особисто. Якими могли б бути її результати? Адже з Римо-Католицькою Церквою в Польщі Російська Церква змогла вийти на досить конструктивний рівень відносин, крім того, готується до підписання декларація примирення між двома Церквами і народами. Хоча втілення цієї ініціативи з невідомих причин зупинене.
Чи можливе сьогодні примирення між УГКЦ та РПЦ? Подальші події показали, що такий діалог наразі не розпочнеться. У одному зі своїх недавніх інтерв’ю Блаженніший Святослав заявив, що Московський Патріархат не готовий до діалогу. Водночас глава УГКЦ натякнув, що РПЦ намагається здобути певні преференції чи зобов’язання з боку УГКЦ завдяки такому діалогу, натомість «такі зустрічі якраз і послужать тому, щоб пізнати один одного, усунути певні упередження, що існують як певний стереотип та пережиток минулого. Такі зустрічі вкрай необхідні для того, щоб ми загоїли рани минулого». Спостерігаючи за діяльністю Московської Патріархії у міжцерковних відносинах, неважко зауважити, що жоден крок не робиться без якогось прорахунку користі чи здобуття певних вигідних для РПЦ позицій. Це відбувається як у екуменічному діалозі з католиками, так і у відносинах з іншими православними, зокрема із Константинопольським Патріархом.
Не знаємо, які умови діалогу поставив Московський Патріархат греко-католикам, про що свідчать слова Предстоятеля УГКЦ, однак очевидним є те, що в Москві цей діалог бачили не діалогом примирення, а виключно способом здобуття необхідних засобів для кращого про‑ вадження своєї політики. Зрештою, примирення вимагатиме спершу прийняти той факт, що ти вчинив кривду іншому, чого від РПЦ наразі годі чекати… Про те, якими могли бути ці умови, можемо судити з останнього інтерв’ю митрополита Іларіона Алфеєва агентству УНІАН, в якому він виокремив ключові точки діяльності УГКЦ, які дратують Московський Патріархат: спілкування з українськими автокефальними православними юрисдикціями і розвиток УГКЦ поза межами Галичини.
Головним прагненням Московського Патріархату, на думку автора цих рядків, було все-таки бажання внести непорозуміння у відносини між УГКЦ та УПЦ (КП) і УАПЦ, розбрат в близькі за багатьма ознаками церковні спільноти, а також ще більше ізолювати автокефальні юрисдикції. Про це свідчать і натяки деяких православних єпископів, зокрема Іонафана (Єлецьких) та ін., які продемонстрували, що у відповідь можуть підтримати «групу Догнала» («підгорецьких отців»), яка намагалась розколоти УГКЦ, а її очільники були відлучені від Католицької Церкви. Незважаючи на невдалу спробу діалогу з очільниками Московського Патріархату, Блаженніший Святослав мав теплу зустріч із главою Української Православної Церкви в єдності з Московським Патріархатом Блаженнішим Володимиром (Сабоданом). Обидві сторони відзначили важливість та добру атмосферу, в якій відбулось спілкування двох предстоятелів, спадкоємців Київського митрополичого престолу.
Українська Православна Церква: затамувавши подих
Всі без винятку Церкви Воло‑ димирового хрещення із сумом зустріли звістку про важкий стан та госпіталізацію предстоятеля УПЦ (МП) Володимира (Сабодана). Керівництво Церков звернулось до своїх вірних з проханням молитись за якнайшвидше одужання Митрополита. Діяльність глави УПЦ (МП), який зумів вибудувати балансуючу модель Церкви, до якої входять особи часто вкрай протилежних поглядів, як на сьогоднішній стан Церкви, так і на майбутній, сприймається багатьма аналітиками як найбільш вдала і корисна для Церкви. Відхід старця може порушити баланс сил, якого, зрештою, дехто в Церкві й бажає. Саме з цієї причини в особі Митрополита Володимира, у якому стані він не перебував би, вбачають гарантію збереження і мирного розвитку Церкви. В той же час лідери і спільноти автокефальних православних юрисдикцій в Україні бачать у Митрополиті Володимирові гарантію того, що УПЦ (МП) не втратить самостійного статусу. А з часом може вимагати і більшої незалежності – автокефалії. Наразі стан глави УПЦ (МП) украй важкий, проте він ще предстоятель і залишатиметься ним, імовірно, до самої смерті. Будь-які різкі кроки, як показують події 2011-го, в цій юрисдикції можуть мати трагічні наслідки.
У 2011-му відбувся Помісний Собор УПЦ, який не скликали вже 20 років. Ще до початку цього ювілейного зібрання навколо нього розгорнули кілька скандальних кампаній в ЗМІ. І на самому Соборі не обійшлося без гучних демаршів, які вчинив один із провідних меценатів УПЦ Віктор Нусенкіс, звинувативши керівництво УПЦ (МП) в нелояльності до Московського Патріарха. І навіть якщо напередодні Собору керівництво Церкви планувало робити більш сміливі кроки та ухвалювати більш сміливі рішення, скандальна кампанія, яка йому передувала, змусила звести засідання до формального урочистого заходу.
УПЦ (КП) vs УАПЦ
Після того як православні автокефальні юрисдикції України – УПЦ (КП) і УАПЦ – оговтались від шоку після приходу до влади Віктора Януковича, який, як усі сподівались, мав би піти відкритою війною на «розкольників», вони зосередились на своїх внутрішніх проблемах. Загалом, життя обох автокефальних Церков не вирізнялось у 2011 році особливими подіями. Кожна Церква продовжувала артикулювати і відстоювати ті самі інтереси, що й у минулі роки. Не справдились їхні сподівання і щодо зібрання предстоятелів древніх православних патріархатів, яке відбулось у вересні в резиденції Константинопольського Патріархату. Надії на вирішення «українського питання» були більше притаманні УАПЦ, в той час як УПЦ (КП) одразу поставилась до цього зібрання доволі індиферентно. Хоч Патріархи і висловились про дотримання принципу канонічної території всіма Православними Церквами, практичних рекомендацій чи конкретних прикладів не було. Тільки аналізуючи всі заяви Константинопольських Патріархів останніх десятиліть, можна припустити, що й тут Константинополь непрямо вказав на Україну як на свою канонічну територію. Однак ресурсів для практичного втілення цього у нього немає. Набагато більшу увагу привернуло поновлення діалогу між УПЦ (КП) і УАПЦ, який відбувся наприкінці минулого року. Діалог, який розпочався з оптимізмом, в котре завершився цілковитим фіаско, після чого Київський Патріархат заявив про те, що готовий приймати парафії УАПЦ, чи й цілі єпархії, в індивідуальному порядку і не бажає вести діалог з керівництвом УАПЦ. Причиною, за даними Київського Патріархату, стала вимога митрополитів Мефодія і Андрія усунути Патріарха Філарета від керівництва об’єднаною структурою. Чіткої версії з боку УАПЦ так і не було озвучено. Аналізуючи реакцію представників УАПЦ, можна ствердити, що сторони таки змогли домовитись на рівні робочої комісії, проте митрополит Мефодій не прийняв умов об’єднання.
Українське Православ’я увійшло в 2012 рік, затамувавши подих. У кожній юрисдикції чекають часу «Х» у опонента. Оскільки від змін у керівництві Церков можуть активізуватись надзвичайно різні тенденції, які дотепер не проявлялись уповні. Залишається лише сподіватись, що будь-які переміни, якщо вони відбудуться, продовжать ту позитивну лінію змін, яку започаткувала в 2011 році Українська Греко-Католицька Церква.
Анатолій Бабинський
