Сьогодення примушує нас зрозуміти світ, актуальний стан речей, що є навколо нас, та зуміти проникнути всередину сучасної культури з її розгалуженнями, аби побачити і локалізувати явні ознаки патології, запропонувати адекватну терапію, знайти правильний підхід і скерувати погляд людини на те, що є основою її життя, існування. Мабуть, через певні історичні обставини на Заході нині домінує опінія, що все потрібно робити і дозволяти в ім’я людини. Тому криза, яку нині переживає Захід, здебільшого антропологічна. Поступово культура Європи, яка базувалася на незаперечних християнських цінностях, потрапила під вплив інших релігій та східних культур (Японії, Китаю, Індії), де людина сама старається вибирати, що для неї добре, а що зле. Крім того, секуляризм, релятивізм, консюмеризм та різні форми егоїзму вже давно переважають у сучасному світі.
Архиєпископ Сальваторе Фізікелла (Salvatore Fisichella), президент Папської ради сприяння новій євангелізації, у своїй доповіді у Ватикані в рамках міжнародного симпозіуму «Нові євангелізатори для нової євангелізації. Слово Боже зростає і поширюється», організованого тією ж Папською радою, наголосив на наступних важливих моментах:
«Наслідки секуляризму спровокували необґрунтовану маргіналіза‑ цію Бога, і в результаті це призвело до серйозної дезорієнтації особистої ідентичності. Сучасна людина часто не здатна бачити себе збоку, виправдати саму себе і напрям свого буття. Навіть Церква не виключена з цієї ситуації, бо переживає глибоку кризу віри, спричинену великою байдужістю, незнанням основного змісту християнської доктрини і поступовим віддаленням від християнської спільноти, втрачаючи таким чином приналежність до цієї спільноти. Нова євангелізація вимагає від нас уміння пояснити та виявити нашу віру, вказуючи на особу Ісуса Христа як єдиного Спасителя людства. У міру того, наскільки будемо здатні на це, зможемо запропонувати нашим сучасникам відповідь на їхнє очікування. Нова євангелізація починається з переконання, що благодать діє і змінює людину аж до моменту навернення серця. Ми маємо бути свідками віри в щоденному житті, тому не відповідати на цей поклик було б невіглаством, страхом для нас, християн, і соромом. Найперше необхідно розбудити свідомість кожного охрещеного сприймати всерйоз своє хрещення; потрібно знайти форму, щоб ціла спільнота заново відкрила, що вона покликана для євангелізації; змінити перспективу від «місія до народу» (missione al popolo) до «народ на місію» (popolo in missione). Парафія залишається фундаментальною структурою звичайної пасторальної праці, де життя Святими тайнами, формація, свідчення, передання віри є одним цілим, яке має бути підтримане спільною відповідальністю і співучастю».
Дещо відмінною є ситуація в Україні та в нашій Церкві, де виклики Заходу нас ще не так сильно турбують. Проте з огляду на те, що світ нині глобалізований: інформація надзвичайно швидко передається сучасними засобами комунікації, велика кількість людей мігрує в пошуках роботи, мобільна категорія українців вчиться за кордоном чи часто відвідує там родичів, друзів, навколо нас все дуже швидко змінюється. Тож нам потрібно вже відтепер бути спроможними запропонувати адекватну відповідь сучасній людині у дусі нової євангелізації. Взагалі, у нас із вами в Україні домінує інший архетип, якщо можна так сказати. У нашому розумінні східного обряду дуже часто переважає форма над змістом (формалізм). Незважаючи на ті зусилля, яких наша Церква докладає до справи катехизації (в деяких протопресвітеріатах наших митрополій катехизацію проводять дуже добре), якщо копнути глибше і спробувати проаналізувати реальний стан речей, то можемо з подивом зауважити, що більшість вірних у наших парафіях не знають і не можуть пояснити своєї віри, її змісту. Люди не відають, що означають Свята літургія, її частини, що являють собою і який зміст тих святих і прекрасних обрядів та благословень, які чинить священик і самі вірні, котрі беруть в них активну участь, що означає Свята тайна хрещення, у Кого ми усі хрестилися, що означає знак Святого хреста, який часто кладемо на себе, віддаючи перевагу лише зовнішній формі богопочитань, не заглиблюючись у їхній зміст. Звичайно, багатьом людям і не потрібно цього пояснювати, бо то їхній особистий досвід зустрічі з Богом. Вони виходять після богослужінь сповнені благодаті Святого Духа і можуть цей мир Божого Царства принести усюди, куди б не увійшли. Проте сучасна людина, яка все ж таки шукає правду і орієнтири свого життя, часто не має віри і хоче пізнати, зрозуміти, усвідомити, пояснити самій собі та іншому Добру Новину Спасіння, в Кого вона повірила і що Інший для неї зробив, щоб і надалі не жити тим старим життям. Бо у Христі вона вже є новим створінням і має право на спадщину Царства Небесного.
Нині ми не можемо легковажно ставитися до основного питання – нашої віри – або ж помилково вважати, що кожен, хто зайшов у неділю до храму, автоматично стає віруючим. Часто такі люди ще не зустріли особисто Христа, не мають з ним спілкування, а ми відразу беремося катехизувати їх і хочемо, аби вони повірили спершу в доктрину і структуру Церкви, забуваючи вказати їм на особу Ісуса, який за них видав себе на розп’яття і воскрес, щоб вони прийняли дар нового життя і вже тут, на землі, почали ним жити.
Ми всі потребуємо нової євангелізації, в першу чергу духівництво, яке через історичні обставини упродовж останніх 20 років було зобов’язане утримувати, відновлювати і будувати церкви, які успадкувало на початку дев’яностих, і напевно тому не мало достатньо часу для євангелізації вірних.
Нині в світлі останніх подій – проголошення трьох нових митрополій – можемо з певністю сказати, що наша Церква вже утвердилася, відбулася і прямує до завершення розбудови патріархального устрою. Дуже знаковою є побудова на березі Дніпра патріаршого собору. Дуже важливим є і той факт, що в цей новий історичний етап провід нашої Церкви, її Отець і Глава Блаженніший Святослав у своєму посланні до духовенства «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» робить чіткий наголос на духовному оновленні, на новій євангелізації, щоби наші парафії були відновлені та зосталися живими, щоби вірні мали реальний особистий досвід зустрічі та спілкування з Ісусом, і в ньому з усіма парафіянами і єдиною спільнотою євангелізувати тих, хто відійшов, став байдужим, чи навернути тих, хто ще не чув і не прийняв Доброї Новини. Нині деякі наші парафії конче потребують нового запалу, імпульсу, пробудження. Ця духовна віднова дхівництва і всіх вірних жодним чином не скасовує «старої євангелізації», а прагне відновити та зрушити в дусі Божому всю спільноту вірних, котрі становлять містичне тіло Христове, відповідаючи на заклик блаженного Івана Павла ІІ «Йти і євангелізувати охрещених!» з новою християнською ревністю у методах і висловах, зрозумілих сучасній людині.
Помиляються ті, хто вважає, що євангелізація є завданням виключно духовних осіб. Це завдання кожного віруючого, це не привілей, а обов’язок, що походить з нашої віри. Тепер правдивого християнина видно не по його намірах, а по тому, як його діла випливають з його зобов’язання перед своєю вірою, зобов’язання, яке, своєю чергою, випливає з усвідомлення свого хрещення. Тому духівництву, вірним треба знову і знову оновлювати свою віру в Ісуса Христа, знаходити більше часу для особистої зустрічі з ним, бути запаленими вогнем Божого слова та зуміти запалити ним усю спільноту вірних, не тільки євангелізувати дітей та молодь, а й дорослих, щоб вони пізнали, у Кого і в що вірують.
На завершення хочу навести приклад однієї школи нової євангелізації – святого Андрія, заснованої мексиканським євангелізатором Хосе Прадо Флоресом, яка не лише успішно діє на Заході, але й дуже ефективно, плідно продовжує нову євангелізацію в українських містах – Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Києві, Брюховичах, а також на Закарпатті.
Йосафат Мощич, голова місійно-євангелізаційного відділу Івано-Франківської архиєпархії
(Детальна інформація про школу святого Андрія – на сайті apostolosandrea.at.ua)
