Багато хто з нас, чуючи термін «нова євангелізація», відразу ставить запитання: а що не так зі старою? Невже до цього часу Церква проповідувала «не так» чи «не те»? Для чого потрібна саме нова євангелізація? На ці та інші запитання відповідає духівник Українського католицького університету о. Ігор Пецюх.
Навіщо нам нова євангелізація?
Я б почав здалеку, з опису проблеми. Для нинішньої Європи і для пострадянської України характерне одне явище – це розділ між вірою та життям. Колись людина отримувала таїнство хрещення в дитинстві і зростала в атмосфері віри. Дорослі навколо такої дитини жили по-християнськи. І навіть якщо не все в них виходило по-євангельськи, вони знали, що згрішили. Гріх називався гріхом, але були й виразні зразки чеснотливого життя, котрі всі оцінювали позитивно. Людина виростала в такому суспільстві і для неї було природним ухвалювати життєві рішення, вмотивовані вірою. Можна назвати це традиційним суспільством, християнським суспільством. Я не є спеціалістом, аби точно сказати, коли воно закінчилося у Європі. Дехто вважає, що край цьому поклала Велика французька революція. Одне певне, що у нас в Галичині крах такого християнського суспільства відбувся набагато пізніше. Радянське суспільство взагалі відсунуло віру, і виховувалося ціле покоління людей, які, хоч і були охрещені, не вміли, не знали, як жити згідно з вірою, робити свій життєвий вибір, який був би мотивований вірою. (Я не кажу зараз про феномен підпілля.)
Дивлячись на багатьох сучасних українців, можемо умовно поділити їх на тих, які ходять в неділю до храму, і тих, які не ходять. Проте в кризових ситуаціях, як-от фінансова скрута чи родинний конфлікт, і перші, і другі часто реагують однаково. Наприклад, у випадку сімейних труднощів і ті, і ті будуть готові до розлучення. Стоячи перед вибором – дати чи не дати хабара, і одні, і другі керуватимуться найперше критерієм ефективності такого кроку, а не моральними принципами. Таким чином у щоденному житті багато тих, хто називає себе християнином, не відрізняються від атеїстів чи поган. На вулиці, на ринку, в офісі їхнє християнство жодним чином не виявляється. Але факт того, що ми є охрещеними, що ходимо до храму, повинен впливати на те, що ми робимо в житті. А як цього досягти? Мусить в мені бути оте щось! Євангеліє вживає образи «солі» та «світла». Іншими словами, Божа благодать мусить впливати на моє життя таким чином, щоби воно відрізнялося від життя інших людей. Саме для цього й потрібна нова євангелізація. Євангелізація у класичному розумінні – це запалення вогню Ісуса Христа у тих людях, які його ще не знають, а нова євангелізація спрямована на тих, які вже щось знають, щось чули про Христа, можуть іншим щось про Нього розповісти, знають молитви, але їхнє життя не просякнуте Богом. І річ тут навіть не у радянській спадщині. Вже виросло покоління, яке Союзу не пам’ятає, але поводиться, як його батьки. І нова євангелізація мала б виправити цю ситуацію. Якщо моє християнство залишає байдужими інших людей, то чи воно істинне? Справжній християнин або викликає спротив, або запалює інших своїм життям. Іншого шляху нема! Так було з першими християнами і, як це не парадоксально, нині ситуація по‑ вторюється: християни знову стають меншістю в морі поганства. Чи ми нині зможемо залишитись незвітрілою сіллю та некіптявим світлом?..
«Фольклорне християнство»
Нашу українську релігійність я часто називаю «фольклорним християнством». Завжди перед святами журналісти телефонують із різними запитаннями: як правильно приготувати Святу вечерю і з чого починати споживання страв? Що має бути у пасхальному кошику? В чому зберігати Йорданську воду? Де покласти свячене зілля… У дотриманні традицій вони, та й інші люди, бачать сенс християнства. Традиції є чимось добрим, але другорядним, бо вони не змінюють людину зсередини. Християнство – це не клуб любителів хорового співу чи колекціонерів посвячених речей (образків, зілля, води, тощо). Ми в Галичині пишаємося тим, що дбаємо про збереження традицій, запрошуємо гостей з інших регіонів України подивитись, як святкуємо. Але за іншими параметрами, такими як рівень злочинності, корупції в судочинстві, освіті й медицині, не дуже відрізняємося від інших. Виявляється, традиції традиціями, а життя життям… Наведу ще один приклад такого розмежування або й домінації життєвих реалій над принципами. Є такий грецький термін «калокагатія» (καλοκαγαθία) – гармонійне поєднання краси і добра: усе, що добре, не може бути потворне. А тепер гляньмо на наші храми під кутом естетики – штучні квіти, мерехтливі ліхтарики, сумнівної якості розписи, не кажучи вже про спів… Але ж увійти до храму означає зануритися в іншу дійсність, торкнутися неба на землі. Там мусить панувати гармонія і краса – якщо хочемо, аби наші храми справляли на сьогоднішню людину враження не менше, аніж Свята Софія Константинопольська на послів князя Володимира. Але якщо нашим пріоритетом буде дешево «прикрасити» святиню або ж «втиснути» літургію святого Йоана Золотоустого у 40-хвилинний формат, то ми ризикуємо тим, що релігійна «попса» може повністю витіснити небо…
«Середовище віри»
Нині немає «середовища віри». Я вже казав, що у традиційному християнському суспільстві було зрозуміло, що є добром, а що ним не є. Це суспільство теж не було ідеальним, але допомагала категорія покаяння – усвідомлення відхилення від морального закону, прагнення направити життя. Такого суспільства вже давно немає – панує моральна дезорієнтація, люди часто не розрізняють, де добро, а де зло… Припустімо, я є особою, яка розуміє, що не може бути роздвоєння між вірою і життям. Я намагаюся жити цілісно, щоб моя віра пронизувала всі мої рішення. Але якщо я не бачу, як та віра пронизує життя моїх батьків, сусідів, друзів, то почуваюся самотнім. Фактично, навіть якщо слово Боже й залишається для мене орієнтиром, то зроджується сумнів у можливості його втілення в моєму житті. Я бачу людей, які приходять до храму, виходять із нього, а в побуті не живуть згідно з тими настановами, які почули від священика. Я бачу батьків, котрі посилають дітей до храму, на катехизацію, наказують молитися, але для них бути «кимось» у суспільстві, мати добру зарплату, стабільне матеріальне становище важливіше, аніж виконувати Божі заповіді… Раз на тиждень я чую Євангеліє, а решту днів тижня – антиєвангеліє. Власне такого «бомбардування» антиєвангелієм не було в минулих поколіннях. Нині людину з усіх боків атакує моральна дезорієнтація. Отож, нова євангелізація завжди буде пов’язана зі створенням такого середовища, спільнот, де християнин зможе неанонімно зустрітися з іншим християнином. Йдеться про середовище, в якому люди хочуть свою віру переживати глибше на всіх рівнях життя і ділитися нею з іншими, ділитися своїми труднощами і досвідом перемог у духовному житті. В спільноті всі знають одне одного. Тепер «похід» до храму відбувається за класичним сценарієм: прийшов, відстояв і пішов. Кожен перебуває у своїх стосунках із Богом сам по собі. Якщо ти приходиш до храму на ту саму годину, стоїш завжди на тому самому місці, через якийсь час починаєш упізнавати людей, що стоять поруч. І коли ви перетинаєтесь, приміром, на ринку, зустрічаєтесь поглядами, постає питання: вітатися чи не вітатися? Чи це можна назвати стосунками між членами однієї громади?..
Пріоритет родини
Першим середовищем, де я вчуся вірити, є моя сім’я. Там ми є собою, там ми не анонімні, там ми отримуємо перший досвід любові і того несприйняття, котре ранить найбільше. Християнську родину ми називаємо «домашньою Церквою». І то не лише гарні слова, а втілення Божого слова, сказаного ще у Старому Завіті: «Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю. Оці слова, що їх я заповідаю тобі сьогодні, мусять бути в твоєму серці. Ти накажеш про них твоїм синам і говоритимеш про них, сидівши в хаті й ідучи в дорогу…» Саме в сім’ї від батька до дітей відбувається передавання віри. Батьки передають те слово, яке носять у своєму серці. А яким словом жили наші батьки? Чи не тому віра в наших громадах така слабка, що багато дітей ніколи не бачили свого батька на молитві, що тим словом, яким жили наші сім’ї, було аж ніяк не біблійне слово… Ми розбудовуємо мережу парафіяльних катехитичних шкіл. І добре робимо. Але не слід забувати, що церковна катехизація дітей може бути лише до‑ помогою, надбудовою до того фундаменту віри, який закладається в сім’ї. Це батьки вчать дитину розпізнавати голос Божий, уможливлюють їй цю індивідуальну зустріч із Христом, яку називаємо євангелізацією… А якщо ці фундаменти не були закладені, то… дивись початок статті.
З чого почати?
Люди спрагнені Слова. Вони готові їхати в інший кінець міста, на іншу парафію, щоби почути слово доброї проповіді. У міру того як кількість таких потребуючих зростатиме, важливо, аби вони не мовчали, а приходили до священика і пропонували: зорганізуйте біблійний гурток, бо нам замало п’ятнадцятихвилинної проповіді, ми хочемо більше. Нині, після двадцяти років свободи Церкви, вже виростає покоління, яке може озвучити ці потреби. Я довідався, що на сайті Комісії мирян УГКЦ у рубриці «Пошук» відвідувачі найчастіше вписували слово «реколекції». Люди потребують зустрічі зі Словом. Потребують не так красномовності у проповіді, як слова, перепущеного через серце, слова, котре змінює. Потребують духовної краси, естетики в храмі, яка зачепить за душу. З храму, в якому це зустрічаємо, виходимо з відчуттям: Бог мене знайшов, Бог дав відповіді на мої питання через слова священика. Виходимо запалені тим вогнем, який не дає змоги скласти руки і зупинитись в переконанні, що ми вже все зробили…
«Господи, дякуємо Тобі, що в на‑ шій Церкві не так погано, як у інших конфесіях…» – таку спокусу порівнювати себе з іншими вже було колись належно оцінено на сторінках Нового Завіту. Тільки вогонь «творчого неспокою», духовна спрага і голод Божої правди можуть рухати справу вперед. У ідеалі такою громадою спрагнених мала б бути ціла Церква, але дійсність показує, що все починається від горстки тих, кому «більше від усіх треба». І частіше це починається знизу, а не згори…
Підготував Анатолій Бабинський
