У жовтні 2012 року в Римі відбудеться ХІІІ Загальна Асамблея Синоду Єпископів, присвячена темі нової Євангелізації. За рік до проведення цієї асамблеї кожна Помісна Церква повинна була подати свої відповіді на питання Лінеаменти – документа призначеного викликати дискусію довкола нової євангелізації, допомогти якнайповніше глянути на проблематику та зібрати усі можливі пропозиції стосовно її реалізації. Разом з іншими наша Церква також застановлялася над викликами світу і варіантами відповідей на них. Відповіді на запитник Лінеаменти надіслано, а отже – здійснено заглиблення у тему в контексті життя Української Греко-Католицької Церкви. Отож, євангелізація – чому нова, в чому її суть, хто і як повинен здійснювати? Про це розмовляємо із головою Патріаршої комісії у справах євангелізації єпископом Тарасом Сеньківим.
– Преосвященний владико, ви очолюєте патріаршу комісію у справах євангелізації. Будь ласка, кілька слів про її основні завдання. Над чим вона працює нині?
– Євангелізація, нова євангелізація зокрема, – це те, що стосується усього способу буття Церкви: і катехизації, і літургіки, і адміністрування, і всієї соціальної діяльності. Все, що робить Церква, покликане принести людині розуміння Бога, привести до зустрічі з Ним, опосередкувати цю зустріч, зробити живою віру, розвивати її. З іншого боку, вся діяльність Церкви проваджена Святим Духом, котрий є головним протагоністом євангелізації.
Ми щораз глибше занурюємося в розуміння потреби нової євангелізації, про яку говорив свого часу блаженний Іван Павло ІІ. Він розумів, що Церква зустрілася з цілком новими обставинами, з іншим середовищем, процес формування якого відбувся поза її увагою. Тому тепер вона стоїть перед викликами, на які не може дати негайної відповіді – її треба шукати. Я запитую себе: треба шукати в майбутньому чи в минулому? Як на мене, в минулому, в тому, як Церква переживала від самого початку своє становлення у поганському світі. Нині ми живемо у псевдохристиянському суспільстві, світі, котрий мовчить про Бога і старається жити так, ніби Його нема, а це ще страшніше, аніж войовничий атеїзм. Отож питання, які має вирішувати комісія з питань євангелізації, – це пошук способів, як привести людину до особистої зустрічі з Богом.
Серед суто технічних речей, якими займається комісія, – школи духовності, у яких вчимо людей не соромитися своєї віри, ба навіть більше – говорити про неї голосно. Старше покоління ще має страх чи, може, упередженість щодо свого віровизнання. Цієї ментальності, яка полягає в перенесенні віри у суто приватну сферу, цього переконання, що віра – це не щось публічне, треба позбуватися як суспільству, так і практикуючим членам Церкви, щоби подолати якусь інертність у поширенні Євангелія.
Крім того, організовуємо школи євангелізації, учасники яких здійснюють євангелізаційні виїзди до екзархатів Великої України.
Комісія не може бути відокремленим, до певної міри автономним тілом у структурі Церкви. Я бачу її радше як координаційну структуру, яка поєднує зовнішні чинності в усій Католицькій Церкві з тими, що здійснюються в УГКЦ. Ми мусимо мати комплексний погляд на все життя Церкви, на проблеми, які в ній існують на певних територіях. Адже те, що є в Америці, Німеччині, Аргентині чи Австралії, та навіть в Україні, – неодноманітне.
Нам належить пройти досить нелегкий шлях і виховати відповідних євангелізаторів, передусім духівництво. Від нього має виходити взірець вірогідності свідоцтва, відпо‑ відності слів і життя. Це актуально в будь-якій єпархії, в будь-якій частині нашої Церкви.
На відміну від катехитичної комісії, комісії мирян, капеланського служіння тощо, комісія з євангелізації не має якогось конкретного контингенту, з яким працює, чи методології. Вона мусить реагувати на все, що відбувається в Церкві. Сподіваюся, Папський Синод 2012 року застановиться над новою євангелізацією та дасть змістовні відповіді на питання, які стоять перед усією Церквою, оживить мотивацію та вкаже напрямки і методи провадження євангелізаційної діяльності.
– Тобто в царині євангелізації неможливо виробити конкретної стратегії?
– Стратегія євангелізації – це стратегія, викладена у фінальному документі Синоду єпископів УГКЦ «Стратегія розвитку Церкви до 2020 року». Це концептуальний документ який, по суті, зупиняє наші погляди на конкретній ділянці церковного життя, на парафії, бо у ній зосереджене життя всієї Церкви. Саме тут формується родина, зв’язок між людьми і зв’язок із Богом, концентрується життя літургійне, сакраментальне, а також харитативне, тобто присутній соціальний вимір. Думаю, 2020 рік не стане рубежем, а першим часовим відрізком, на котрому підіб’ємо певні підсумки, зорієнтуємося, що було, що сталося, і підемо далі. Після 2020 року завдання Церкви не зміняться, навіть більше – нова євангелізація й далі буде потрібна, бо, євангелізуючи одне покоління, стоїмо перед обличчям наступного, яке також потрібно євангелізувати. Тому попереднє покоління повинно бути так сформоване, створити таку культурну ситуацію, таке середовище, щоби Церкві було легше євангелізувати, щоби були кращі передумови для наступного кроку. І створення таких передумов є найважливішим нинішнім завданням.
– Владико Тарасе, якось так склалося, що про нову євангелізацію в УГКЦ можна чути нечасто. Чому?
– Останні двадцять років є часом становлення та самоусвідомленням нашої Церкви! У 2009 році в Стрийській єпархії пройшов собор на тему нової євангелізації. Я виніс на порядок денний питання ідентичності нашої Церкви. Якось натрапив на цікавий запитник, складений одним із наших єпископів з Америки. Це були питання, що стосувалися євангелізації, а серед них ось таке – «Який сенс існування УГКЦ в принципі?!». Мене це дуже вразило, і я шукав для себе відповіді. В чому обсяг того багатства нашої тисячолітньої церковної традиції? Звідки можемо брати аргументи, якими могли б обґрунтувати наше існування? Для мене існування УГКЦ – це здійснення проекту Божого Провидіння, започаткованого місією святих Кирила і Методія. Якраз в цій місії треба віднайти витоки розуміння Божественного задуму, аби з нього як з джерела черпати мудрість і силу до євангелізації. Їхня місія започаткувала утворення третього типу християнства – слов’янського. Ми, слов’янський народ, належали до світу, який мав свою культуру, свою спорідненість у мові, мисленні, навіть у тих попередніх поганських релігіях. І в це середовище приходить звіщення Євангелія, яке приймається своєрідним способом. Незважаючи на те, що береться обрядова традиція візантійської Церкви, все читається в контексті ментальності слов’янської, коли кажемо «київське християнство», «київська Церква» – це щось самобутнє. Слов’янська культура стала основою, базою для вживляння християнства. І нині це залишається суттю нашого послання та покликання, головною визначальною рисою нашої ідентичності. Я не знаю, чи погодяться зі мною всі, але такою є моя позиція. Тут відкривається для нашої Церкви майбутнє, окреслюються вимоги та визначається обсяг нової євангелізації, бо нова євангелізація – це не тільки щось прийняти, а й обдарувати іншого. А щоб мати змогу обдарувати, треба розуміти своє власне багатство.
– Чи приглядається наша Церква до мирянських рухів – таких як, скажімо, «Неокатехуменат», «Харизматична обнова» тощо, які живуть духом нової євангелізації, задля того, аби пропонувати їх запровадження в Україні?
– Для того, щоби діяти в дусі нової євангелізації, потрібно відповісти на питання: а що ми шукаємо? Зібрати досвід, знайти головні на‑ прямки, проаналізувати стан суспільства, до котрого маємо промовляти, і після цього знайти таку лінію поведінки Церкви, на якій вона не тільки не втратила б власного обличчя, а, навпаки, заманіфестувала свою самобутність.
Виникнення харизматичних рухів – це початок ХХ століття. Прийшли вони з протестантського середовища, де різноманітність, втрата ієрархічної підпорядкованості привела людей до того, що для обнови своєї віри вони мусили по-новому сформувати спільноту. Це просочилося й у Католицьку Церкву. Ціле століття різні харизматичні рухи вільно розвивалися. В другій половині ХХ століття вони інтенсивно поширювалися в Католицькій Церкві, але на кінець ХХ століття кількість практикуючих католиків суттєво зменшилася… Тому виникає питання: наскільки ефективними методи харизматичного оновлення можуть бути нині та чи можемо цими методами пробувати змінити життя греко-католиків? Згоден, що ця тема повинна бути відкритою, але харизматичні рухи мають свої спокуси: часто творять церкву в Церкві, дуже легко можуть бути зав’язані на харизматичному лідерові, люди здатні вважати, що знайшли легкий «рецепт» спасіння, і зупинитися на цьому.
Існує такий рух, як «Неокатехуменат». Вважаю, що це одна із форм євангелізації, яку нам варто розвивати. Коли говоримо про катехизацію, то це зазвичай стосується лише дітей. А треба ж катехизувати й дорослих.
Вітаю і рух «Матері в молитві». Людей треба об’єднувати в такі спільноти, бо тепер найкращою обновою Церкви і цілого людства є молитва, перебування з Богом! Молитва – як стиль життя. Бо все, що робимо, повинні робити на прославу Бога.
Нещодавно католицьким єпископам України давав реколекції о. Марко Іван Рупнік ТІ. Так ось, у одній із розмов були згадані слова Івана Павла ІІ, які він сказав незадовго до своєї смерті, про те, що ми стільки робимо добрих справ для людей бідних, хворих, але чомусь вони за це Бога не прославляють. Бачите, ми сьогодні дуже багато плануємо, намагаємося реалізувати, а досвід нас вчить, що чимало речей робимо для галочки, бо є потенціал і є засоби для реалізації планів, але бракує молитви.
Нам належить розвивати катехитичну працю – словом і прикладом. Спрямувати свої зусилля на конкретних людей. Кожен священик повинен ходити від хати до хати, щоби дізнатися, скільки є хворих, старих, самотніх, скільки дітей, які труднощі є в родинах. І так само щомісяця від хати до хати ходити, аби висповідати, поговорити. Особливу увагу необхідно приділити учбовим та виховним закладам, медичним установам. В них присутність священика конечно необхідна. На жаль, буває, що священика сприймають у храмі як артиста, який повинен перечитати карточки, принесені на службу Божу, виконати треби. Часто взаємовідносини в церковних спільнотах переведені на рівень якихось бізнес-стосунків, тому таким є і наше ставлення до Бога. Ось проблема, ось тема для нової євангелізації – повернути простоту віри!
«Неокатехуменат», молитовні спільноти, клуби католицької інтелігенції, товариства католицьких вчи‑ телів, лікарів нам близькі. А харизматична обнова, по суті, важко піддається об’єктивній оцінці. І є певні сумніви, чи підходить вона УГКЦ. У Східній Церкві прикликання Святого Духа і без того є визначальним у літургійному житті. Просто треба намагатися це краще зрозуміти і не творити щось нове. Нашій Церкві потрібно поглиблювати розуміння власної літургійної традиції. Якщо переймати багато речей від харизматичних рухів, то дійдемо до того, що захочуть модифікувати й літургію. А нам треба її всього лиш зрозуміти.
Крім того, необхідно приділити максимальну увагу християнській родині. Бо де ж можна отримати досвід спілкування, на якому виростає людська особистість, як не в родині? Нам треба розкрити та поглибити розуміння ролі парафії, задеклароване у посланні Блаженнішого Свя‑ тослава «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом».
– Але, мабуть, все-таки є методи, з допомогою яких Церква могла б розбурхати апостольського духа у священиках і достукатися до сердець вірних?
– Питання це надзвичайно важке, бо торкається священиків. Ми ма‑ ємо досить різне духівництво (маю на увазі священиків, які не є монахами. ) Маємо різні вікові категорії, різні школи виховання, різні тенденції, що існують в кожній окремій семінарії та формують неоднорідність священицького середовища. Особисто я дуже задоволений молодими священиками. Це нова генерація людей, котрі не прожили конфліктного часу становлення нашої Церкви. Може, він їх зачепив, але все-таки вони вже не є апологетами у фізичному розумінні цього слова. Вони не йдуть щось боронити, а проповідувати, творити. Потрапляючи на сільські, часто занедбані парафії, дуже швидко відновлюють їх і, незважаючи на матеріальне становище, не завжди сприятливе, охоче залишаються в тих селах. Молода генерація священиків здатна творчо проповідувати Євангеліє, тобто здатна до нової євангелізації.
Ідеалів немає, бо ідеал – то цілковите порозуміння між тим, хто проповідує, і тим, хто приймає проповідь. Тому не хочу говорити про успіх, про ефективність. Ми повинні робити те, що зобов’язані, шукати можливості достукатися до людей, використовувати всі ті можливості, які пропонує сучасне суспільство, сучасна культура, в тому числі й технічні. Треба вміти відкрито, щиро і просто проповідувати Христа.
У вересні цього року в Бразилії відбувся Собор УГКЦ на тему «Богопосвячене життя». У розмовах, дискусіях під час собору мені чогось не вистачало. Згодом я збагнув: що було мотивом зародження богопосвяченого життя? Прагнення ідеальним способом здійснити євангельський заклик до покаяння. Богопосвячене життя – це не життя, відчужене від життя суспільства, це своєрідна лабораторія святості, де, грубо кажучи, напрацьовується методологія, як має жити суспільство. Це ідеал суспільства. З чого маємо почати? Повернутися до джерел. Це називається «нова євангелізація». Але щоби повернути людину до Бога, треба, аби вона усвідомила, що цього Бога потребує.
Наступна річ – євхаристія, розуміння євхаристії як найбільшого таїнства, до якого ведуть усі інші. (Недарма 2012-й проголошено у нашій Церкві Роком Святих таїнств.) Розуміння того, що Бог нам дає, аби ми не шукали засобів освячення деінде. Інших нема, є тільки тих сім! А потім – Боже слово. Повернутися обличчям до Божого слова. Мусить бути сакраментальний страх: я слухаю те Боже слово, котре створило світ! Власне з цього і починається проста жива віра. Тому читання Святого Письма є одним із методів нової євангелізації.
– Преосвященний владико, у нашій церковній традиції Святе Письмо дуже тісно пов’язане з усією літургійною молитвою. Нині велику увагу звертають на читання Біблії чи то в родинному колі, чи то в різних парафіяльних спільнотах, а от пояснень літургії, заглиблень у значення слів, чинність богослужінь і Святих таїнств дещо не вистачає. На вашу думку, де ці пояснення можна було б знайти?
– Справді, ми переважно маємо не надто багато можливостей вводити ширше коло людей у розуміння літургіки, але одним із найдоступніших методів є проповідь на божественній літургії. Хоча проповідь ця має бути зазвичай тематичною, прив’язаною до недільного євангельського читання, священик може під час неї робити містагогічну катехизу. Відповідним для цього є час підготовки до уділення Святих Таїнств, але найкращим виходом вважаю парафіяльну катехитичну школу, яка відкриває можливість для систематичної праці. Використовувати треба й засоби масової інформації – телебачення, радіо. Дуже добре було б, якби у парафіях силами спільноти видавали невеличкі газети. Зрештою, хто хоче – шукає спосіб, хто не хоче – причину.
І ще хотів би додати до першої частини запитання: ми про Боже слово чуємо надто багато, але рідко чуємо саме слово Боже. В літургійному житті читання слова Божого присутнє часто, але нині суть питання по‑ лягає радше у тому, як його інтерпретують. Коли подивимося на Захід, на богословські тенденції, що існують у біблійному середовищі, інтерпретації так багато, що поза нею Святого Письма майже не видно. Тому тепер акцентуємо в нашій Церкві на тому, щоби читати Святе Письмо в родинах, читати молитовно. Знову повертаємося до того первісного сприйняття Біблії. Звідси народжується віра, котра не від людей, а дар від Бога. Ми мало віримо в чинну Божу присутність у слові Святого Письма. Людина ж під час літургії причащається двічі: один раз Божим словом, другий раз – євхаристією. Треба з більшою шаною, з таємничим страхом сприймати Боже слово. Адже Біблія – не просто книжка, а спосіб, котрим Господь сьогодні промовляє до нас. Коли ми говоримо про катехизу, то говоримо про традицію Церкви, коли ж говоримо про Святе Письмо, то пропонуємо торкнутися Бога особисто, а традиція лише коригує спосіб того читання.
– Нову євангелізацію назвали «операцією оживлення власного тіла», тобто самої Церкви. Поясніть це, будь ласка.
– Євангелізація – це не лише питання проголошення віри поганам, це питання проникнення Євангелія в усі сфери людського життя. І тут взірець нової євангелізації – сам Христос, котрий дозволив себе розіп’ясти між двома розбійниками, аби мати змогу бути близько до кожного, щоб коли хтось із них скаже: «Господи, згадай мене!», ці слова були почуті. Один їх таки сказав – і був почутий! Євангелізація – це проживання Христового способу життя, освоєння Його мислення. Іноді стільки багато всього робимо, стільки витрачаємо сил, ресурсів, часу, а результату не видно… Та я не мушу бачити плодів своєї праці, бо я не ліпший від Христа, і наша Церква не ліпша. Христос плодів своєї праці за життя не побачив – помер як найбільший невдаха. Розіп’яли Його, Його науку, учні повтікали, синедріон втішався: «Ми це знищили!» А коли помер – почав діяти Отець, настав день Воскресіння… Боже починається там, де закінчується людське, а євангелізація – це діло Боже! Так і ми – повинні давати простір Божій чинності, не намагатися втримати «віжки» всіх подій у своїх руках, бо інакше Богові бракуватиме місця в нашому житті.
Сьогодні в нашій Церкві багато говоримо про новомучеників, людей які дали свідчення віри. З іншого боку є ті, хто чинить зло. Але така «злочинність», завдавання болю є способом яким вони звертають нашу увагу на себе. Ці люди нас потребують, вони найбільше потребують нашої любові. Ісус сказав: благословляйте тих, котрі вас зневажають. Ті, хто робив Христові зло найбільше Його потребували, і Він став жертвою за їх спасіння. І це методологія євангелізації, бо злочинцем перед Богом є кожен грішник. В Церкві потрібно оживити духа самопосвяти щоб ототожнюватися так з Христом та завжди, всюди і всім робити добро. Тому здобутком 2020 року повинна бути жива віра Церкви про яку має свідчити її святість і єдність, та відвага вийти назустріч кожній людині з пропозицією спасіння. Таким чином божественна любов Христа об’являється у сучасному світі людей. А Церква, яка здатна сповняти своє послання долаючи перешкоди в дусі самопожертви, це Церква яка складається з людей зі зміненою ментальністю, які живуть духом Євангелія.
– Які основні перешкоди трапляються на шляху нашої Церкви до масштабної нової євангелізації?
– Я ніколи не говорю про перешкоди, бо перешкоди і випробування завжди мотивують людину, яка хоче працювати. Найбільшою перешкодою є небажання євангелізувати. Я не хочу критикувати, просто констатую: ще відчувається дух застою, дух формального обрядового душпастирства. Не всюди, але відчувається. Наприклад, є священики, які мають по два села на тридцять-сорок хат і не хочуть іти звідти на багатші парафії, бо їм там вистачає… вистачає праці. А є священики, які не хочуть працювати. Хтось Євангеліє прийняв і ним живе, а хтось використовує його для забезпечення особистого комфортного життя. В принципі, нічого дивуватися: десятиліття російського православ’я і атеїзму сформувало уяву, що священик – це служитель культу, а священство – професія. Є ще й така ментальність… Перешкоди в євангелізації? Вони засіяні найперше в людських душах, в ментальності. Це треба зрозуміти. Культ споживацькості, егоїзму, розбещеність, все це породжене страхом далекої від віри людини за себе, страхом який з середини впливає на життя цілого суспільства. Споживацтво, егоїзм, страх, який керує цілим суспільством. Євангелізація має усунути цей страх, а на його місце поставити довіру до Бога.
Нині в нашій Церкві багато розмов про новомучеників, людей які дали свідчення віри. З іншого боку, є ті, хто чинить зло. Але те зло, те завдавання болю є способом, яким вони привертають нашу увагу до себе. Ці люди нас потребують, вони найбільше потребують нашої любові. Ісус казав: благословляйте тих, котрі вас зневажають. Ті, хто робив Христові зло, найбільше Його потребували. І це методологія євангелізації. Церква нині знову мусить стати жертвою, разом із Христом, і не чекати того, що побачить плоди у 2020 році. Плодом 2020-го буде міра того, наскільки Церква віддасть себе за інших, наскільки матиме відвагу віддати себе в руки інших. Це божественна любов. А Церква, здатна жертвувати собою, складається з людей зі зміненою ментальністю, котрі живуть духом Євангелія.
– Хто для вас є прикладом, мотором євангелізації?
– В мене на столі стоїть фігурка святого Франциска, засновника чину Братів найменших (MINIMI), чернечої родини, до якої належу. Він жив у часи великих змін. Наближався 1500 рік, всі чекали кінця світу, анархія у Церкві, соціальна несправедливість у світі, виникали різні рухи, революції… І святий Франциск запитав себе: «Як я можу допомогти Церкві? Що можу зробити?» Ось його відповідь: «Щось вдасться мені тільки тоді, коли на тому місці, де стою я, стоятиме Бог. Я маю бути святим. Не маю починати змінювати інших, маю змінитися сам як частинка цього світу, і тоді він стане кращим». Як на мене, то центральна ідея, дух нової євангелізації.
І комісія у справах євангелізації повинна лише донести це послання до кожного у Церкві.
Підготувала Ліда Мідик
