Українське державобудування у світлі пастирського послання Митрополита Шептицького «Наша державність. Як будувати рідну хату»: історичний контекст та сьогодення.
Пастирське послання «Наша державність. Як будувати рідну хату» було написане Митрополитом Шептицьким в грудні 1941 року. Основна його тема – перспективи української державності та проблеми українського державного і національного будівництва. В першій частині цієї праці автор визначає засади політичного устрою та функціонування державної влади. Дуже важливими є роздуми Митрополита про переваги демократичного устрою та про те, яким має бути ідеальний демократичний устрій. На його думку, демократія як утілення природного права народу повинна будуватися на християнських засадах любові до ближнього та на розумінні здійснення владних функцій як служіння на благо всього суспільства. Андрей Шептицький зазначає, що демократія і широка участь народу у виконавчій владі не може служити реалізації фальшивих цілей та ідеалів, під якими він розумів соціалізм і не тільки…
Важливо наголосити, що всі роздуми Митрополита про політичний устрій, джерело влади та про засадничу важливість християнського підґрунтя суспільно-політичного життя є наслідком його власного глибокого вивчення багатьох суспільних, історичних, політичних та економічних проблем і явищ, наслідком здобутого ним досвіду проживання в різних за типом політичної організації державних утвореннях. За багатьма реченнями, уступами тексту цього пастирського послання стоять дуже складні інтелектуальні пошуки, власні пережиття Митрополита і досвід попередніх років. Деякі думки в непрямий спосіб стосуються саме питання функціонування національної/ багатонаціональної держави та національної/релігійної толеранції. Загалом знання такого ширшого історичного контексту постання конкретних уступів пастирського послання може допомогти краще зрозуміти як глибину думок Андрея Шептицького, так і зазначення актуальності його спадщини сьогодні.
Деякі слова Митрополита мають відношення до характеристики негативних сторін функціонування держави – чи то національної, чи то багатонаціональної. У першому розділі послання Шептицький двічі порушує тезу про негативні сторони етатизму (посилене втручання держави в економічне і політичне життя країни – ред.) або, як він каже, «державного тоталізму», характеризуючи цей тип політичної організації влади як такий, що виник на противагу крайньому лібералізму. Митрополит почав уживати цей термін стосовно Польської держави в 1930 році через сумнозвісну пацифікацію. Хоча й раніше давав вичерпні характеристики негативним сторонам польського політикуму, особливо в контексті дуже агресивної політики стосовно національних меншин та активного втручання уряду в питання життєдіяльності Католицької Церкви, особливо Греко-Католицької. Щодо останнього, то польський католицький єпископат під певним тиском узгоджував більшість своїх кроків у справі місійної праці серед православних українців, білорусів Польщі з основними напрямними національної політики правлячої польської еліти, детально інформував уряд про дискусії та рішення стосовно вибору методів і шляхів місійної праці, зокрема, допускав присутність міністра віровизнань та народної освіти С. Грабського на єпископських конференціях. Митрополит активно протестував проти такого втручання держави у справи Церкви. Він добре розумів, що Апостольський Престол усунув його особисто та його Церкву від діяльності серед православних українців Волині, Холмщини, Підляшшя в основному з огляду на тиск польського уряду. Слова Шептицького про неприпустимість надмірного втручання держави у життя суспільства не втратили актуальності й нині, адже багато українських громадян мали негативний досвід проживання в країні крайнього етатизму – СРСР. Тому переборення своєрідного «пієтету» до держави, її офіційних представників, вироблення в суспільстві засобів регулювання державних прерогатив є дуже важливим.
Андрей Шептицький мав послідовні переконання щодо ролі й права держави стосовно Церкви, при цьому політичний устрій не мав тут значення. В згаданому пастирському посланні Митрополит чітко формулює засади відносин Церкви та держави: “У цій цивільній толеранції супроти всіх вірувань і культів влада не має входити у внутрішній зміст тих вірувань, не апробує їх, а тільки запевнює громадянам у практиці цивільну свободу. Христовій Церкві, основаній самим Богом Ісусом Христом, влада зобов’язана запевнювати повну свободу виконання її Божого післанництва і проповідання слова Божого Об’явлення”. Для Андрея Шептицького це було важливе переконання, якому він слідував ще з перших років свого перебування на архиєпископській катедрі. Він завжди намагався зберігати незалежність своїх дій та рішень від світських чинників, через що мав незначні, але часті конфлікти з австроугорським імператорським урядом. Його послідовність в критичному ставленні до російського царату призвела до тривалого ув’язнення. В міжвоєнній Польщі Шептицький різними способами відстоюватиме незалежність діяльності своєї Церкви, інколи спираючись на підтримку Апостольської Столиці. Зіткнення з тоталітарним атеїстичним режимом ще більше укріпило його в думці, що Церква повинна мати право цілком незалежно від світської влади вирішувати питання внутрішнього життя та душпастирства. Теза про право Церкви на незалежність від світських органів влади та про гарантії державних чинників цієї незалежності є актуальною і в наш час, тільки набуває іншого значення. Сьогодні йдеться радше не про пряме втручання світської влади, а про намагання втягнути церковні інституції в політичні чи моральні дискусії виключно із секулярної точки зору або ж використати Церкву в політичній боротьбі конкретних партій чи партійних груп.
Андрей Шептицький мав досвід проживання в державах різного політичного устрою – в конституційній монархії Габсбургів, в демократичній, але з ознаками авторитаризму Польщі, в тоталітарних Радянському Союзі та фашистській Німеччині. Кожна з цих держав мала ще ту особливість, що була багатонаціональною. В пастирському посланні є дуже важлива фраза, що стосується саме багатонаціональної держави як такої. Митрополит звертає нашу увагу на те, що “коли олігархія спирається на одну партію або на один народ, спокуса надуживати власти для гноблення іншої партії чи національностей є більша. Чесноти громадян, що беруть участь у власті, мусять бути тим більші, чим більше партійність та національний шовінізм засліплюють чоловіка супроти прав противників”.
Що ж спонукало Шептицького саме до такої думки, до такого формулювання? Ця фраза, дуже ймовірно, має відношення до міжвоєнної Польщі, до її політичної еліти, котра розправлялася в рішучий спосіб з політичними опонентами – приміром, ув’язнила в Березі Картузькій політичних опонентів Пілсудського з центролівиці. Але ще більшою мірою на слова Митрополита вплинула національна політика міжвоєнної Польщі супроти української, білоруської та німецької меншин, яку характеризували плани, проекти агресивної асиміляції української і білоруської меншин та в основному витіснення німецької. Митрополит дуже скоро зрозумів усю небезпечність такої політичної лінії. Ще 1924 року в листі до Апостольського нунція у Варшаві Л. Лаурі він предметно критикує політику ендецького уряду, зокрема дії міністра С. Грабського стосовно української меншини в Польщі, вважаючи, що в даному випадку одна партія накидає своє шовіністичне бачення цілій державі, цілому польському суспільству. З політикою польської народної демократії Митрополит Андрей спершу пов’язував урядові заходи знищення культурного, політичного та суспільного життя своєї української пастви. Певний час мав надії на те, що в середовищі Юзефа Пілсудського є інші думки, ідеї стосовно української меншини. Однак невдовзі ганебна пацифікація української цивільного населення польськими військовими поклала край намірам Митрополита відігравати роль посередника українсько-польського порозуміння, залишивши глибоке переконання в шкідливості надмірного зосередження влади в руках однієї людини. На думку Галицького митрополита, і ендецькі уряди, і провід Пісудського діяли в інтересах польської нації та часто в інтересах власної партійної групи. Тому така заангажованість, короткозорість правлячої еліти не сприяли ні нормальному функціонуванню українців у Польській державі, ні досягненню українсько-польського порозуміння в Польщі. Цитовані вище слова Шептицького співвідносяться з нашим сьогоденням в тому сенсі, що державне будівництво в державі, де живуть різні національності та співіснують різні за ідеологічними і соціальними ознаками партії, ставлять особливі вимоги до політичних та суспільних лідерів. Власне відсутність глибокого розуміння значення нематеріальних цінностей, ваги переконань, моральних якостей особистості та моральних принципів і критеріїв призвели до того, що українське суспільство переживає дуже серйозну кризу – деморалізація владних еліт привела його до глибокого розчарування, зневіри. Всі проблеми становлення держави Україна з її багатонаціональністю, полікультурністю, із серйозним тягарем радянської спадщини можна пояснити відсутністю моральних цінностей або чеснот, як каже Митрополит, як у тих, кого обирають, так і в тих, хто обирає. А для задовільного співжиття і взаємного розвитку різних національностей в Україні відсутність високоморального, високоосвіченого керівництва стає серйозною проблемою.
Чи можемо знайти якусь підказку, здатну допомогти консолідації народу України, перебороти нашу роз’єднаність? Думаю, тут варто повернуся до роздумів Шептицького про національну єдність, про те, що нас робить, попри все, одним народом. Так, на думку Митрополита, мова має дуже велике значення в процесі постання національної єдності. Шептицький увесь час був великим поборником україномовної освіти та розширення поля функціонування української мови. Не всі знають і те, що саме Митрополит Андрей розпочав у 1924 році активну протидію законодавству міністра С. Грабського, котре обмежувало функціонування української мови в Польщі та завдало серйозного удару українському шкільництву. Шептицький дав розпорядження всім греко-католицьким священикам роз’яснювати парафіянам, як, використовуючи чинне законодавство, домагатися відкриття україномовних класів для своїх дітей. А Львівська архиєпархія до 1939 року вела судові процеси за право робити в Польщі метричні записи українською. Говорячи про значення мови, Митрополит стверджує, що національна єдність базується ще й на “стихійній, мало свідомій волі всіх одиниць злучитися в одну організацію. Така воля є доказом тих різних прикмет чи характерів народу, які інстинктовно пхають його до хотіння бути одним”. Шептицький має на увазі те, що не тільки видимі ознаки об’єднують людей в одну націю, як-от територія, мова, спільне етнічне походження, а існують інші поняття з духовної царини, ідейної. Тут можна побачити, що думка Шептицького перегукується з працею Е. Ренана “Що таке нація? ” (1882 р.), у якій автор каже просто: “нація – це душа” або ж “воля, бажання людей жити разом і творити значні якісь великі важливі речі разом”. Ренанові ідеї вплинули на багатьох сучасних дослідників, у тому числі й на Б. Андерсона, який у 1983 році висунув тезу про “націю як уявлювану спільноту”. Митрополитові погляди на національну консолідацію досить сучасні, можуть допомогти зрозуміти наші перспективи сьогодні. Тобто нині слова Шептицького означають перш за все те, що для національного об’єднання українців великої ваги набувають саме нематеріальні вартості – спільні моральні цінності, спільна воля до побудови майбутнього, спільні ідеали, що переступають колишні поділи й непорозуміння.
Ліліана Гентош – історик, науковий працівник Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка, фахівець з історії Католицької Церкви в Україні, авторка монографії «Ватикан і виклики модерности. Східноевропейська політика папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914 – 1923 рр. )» (Львів, 2006).
