Бути християнином-католиком – не значить піднестися кудись в етеричні простори, заложити руки і здати все на Бога, але кинутися у вир життя, напруживши і найменшу клітину свого мозку і своїх м’язів. Його святим обов’язком є, щоби католицька ідея вийшла в гадці, слові і ділі найкращою, найблагороднішою і найприманчивішою та щоби людина здійснювала принцип й ідеали християнства, як найвищої культурної релігії. Віра вимагає від людини діяльности, а не фанатизму і неробства.
Католицька Церква хоче і може виховати для суспільностей людей чесних і ідейних, горожан у повному того слова значенні, роботящих, з правим серцем, з ніжною чуйною совістю, з почуттям пошани для авторитету, права і справедливости, а при тому свого власного достоїнства. Віруючий громадянин бачить у сповнюванні горожанських обов’язків Бога як суддю і не руководиться лише людським страхом. Бо людським страхом і переслідуваннями не утвердив це ніхто держави і не завів тривкої задовольняючої горожан, форми життя.
Католицизм протиставиться всякому висилюванню і винищуванню організму. Тому католицькі духовники не будуть ніколи і в жаднім народі помагати ніяким підприємцям, що хочуть порнографічними романами, розкладовими історіями, ідеалізуванням самовбивств грати на людських і так слабих уже нервах та затроювати зболілу душу, але уміркованістю, працьовитістю, чесністю, любов’ю ближнього відкривають людині дорогу до розквіту своєї природи, будять в ній жажду знання Божого і людського, дають радість, веселість, повноту життя. Католицька релігія виступає всіми силами проти всього, що розкладає націю, проти самовбивств, проти протиприроднього зменшування населення, розводів, кримінальних злочинів і т. п. Моральний закон мусить проникати ціле життя, мистецтво, науку і діла, а в літературі має пробиватися чистота обичаїв, ідейність, радість життя, здержаність і уміркованість in Venere Baccho Сеrеrе. Бо тим тільки запевнена охота до життя і нормальний розвиток нації. В суспільнім життю домагається католицька Церква справедливости і правости, бо усунення моралі з цеї ділянки людської культури веде до безоглядної конкуренційної боротьби зі всім і вся і тягне за собою знищення господарських, мирних умовин. А нераз, скільки нужди і зруйнувань оминається – вже після виповнення строгої справедливости – відколиком до любови ближнього!
Здоровий індивідуалізм признає католицька Церква. Кождий має право вибитися понад інших, стати багатшим, удосконалити свої спосібності і спосіб життя, але цього не можна осягати безправними дорогами. Є неоправданим закидом, наче б католицизм сіяв зневіру між людьми, почуття неспособности, безсильнссти і безвартости. Навпаки, це голошена ним правда, що Бог вложив у душу чоловіка стихійне бажання стати чимсь вищим і досконалішим, а тим самим щасливішим. Правда, все змагання християнина і вся його праця є і має бути безпосередньою і посередньою /через людей/ службою Богові. Але ця служба не є чимсь понижуючим: служити Богові значить царювати і якраз в цій службі людина взноситься до таких висот звершености, про які своїми силами не могла би й подумати. Послух авторитетові Божому і людському, тягарі закона, посвята для ближніх не нарушують зовсім людського достоїнства, але легковаження, деспотизм, тиранія, рабство, вислугування людським примхам і пристрастям, ось що болить, ломить і упідлює чоловіка. Католицька Церква бере все на увагу нові кличі, які підносить час, потреби, які видвигає суспільність, тверді домагання, які ставить нарід. Бо було б одчайдушним розбивати їх тараном без розбору, як знову безумним було б притакнути всім, навіть хворобливим ознакам у клекітливім і бурхливім вирі життя.
Зі статті Патріарха Йосифа Сліпого «Церква – творча сила народу» (1928), грудень 1967 року
