«The Documents of the Ukrainian Catholic Church 1911-1976» M. H. Marunchak, Editor.
Заходами Товариства за Патріярхат Української Католицької Церкви в Канаді, вийшла збірка документів Української Католицької Церкви. Автором першого документу є Слуга Божий Андрей, митрополит Української Католицької Церкви в 1911 р. Документ є науковим твором, написаний у формі меморіялу-звернення до єпископату римо-католицької церкви в Канаді.
В загальному, меморіял можна поділити на три головні частини: Перша частина відноситься до з’ясування й уточнення проблеми, що заіснувала в Канаді серед українських посленців греко-католицького обряду.
Друга частина меморіялу займається аналізою можливих альтернативних заходів, при помочі яких можна б було розв’язати цю проблему.
Третя частина — це збірка і нариси актуальних явищ, які вказують на необхідність негайної розв’язки проблем, що виринули на ґрунті Української Католицької Церкви на поселеннях, а особливо в Канаді.
Меморіял-звернення митрополита Андрея творить собою суцільну цілість і побудований на підставі строгої логіки та історичних фактів. Вже на самому вступі свого еляборату, митрополит Андрей прямою формою представляє себе — автора документу як того, що має право і обов’язок говорити в імені українських канадців. Українські поселенці Канади вважають його за свого духовного і національного пастиря.
Роля священика в українському народі різниться від ролі, яку сповняють священики в інших народів. Так св. Літургія в українському обряді є символом молитовного поєднання між вірними і священослужителем. Підчас св. Літургії, вірні хвалять Господа Бога, одним серцем, одною душею й одними устами, і тому вірні представляють собою тіло, яке молить Бога одночасно.
Від священика, нарід вимагає також прикладу і провідництва в національній і душпастирській ділянці. Необхідністю є держатися обрядових практик українського обряду бо всякі новаторства викликають у мирян згіршення а то й підозріння в національно-церковній зраді (латинізація).
Всякі недостачі і непорозуміння в ділянках національній і церковній, стараються використати і заповнити своїми науками різні схизматики. На перетягання українців католиків на протестантизм, асигнуються великі суми гроша. Вони промовчують питання церковно-обрядові та йдуть на всякі можливі уступки, щоби тільки приєднати вірних Української Католицької Церкви до протестантизму. Серйозність проблеми комплікується ще й тим, каже у своїй студії митрополит Андрей, що статистичні дані про українських поселенців в Канаді є неповні, викривлені і тому кривдять українську справу. Коли взяти до уваги потенціяльне число українських поселенців в Канаді і їх питому прив’язаність до свого обряду і до своєї церкви то необхідно приходиться до висновку, що найпекучішою проблемою, яка конфронтує ціле канадське суспільство є відчуження української родини від католицької церкви.
Добро українських поселенців і добро католицької церкви вимагає від таких установ як Ватикан, єпископат римо-католицької церкви в Канаді і від львівського митрополичого престолу Української Католицької Церкви колеґіяльного і апостольського розуміння та підходу до розв’язки цієї справи. Інакше майбутність українців опиниться в руках того, хто зуміє їх зрушити й унапрямити до величного подвигу під оглядом соціяльним а в парі з тим і під оглядом національним і релігійним.
Від провідницьких якостей і зусиль залежить майбутнє наступних генерацій українських поселенців в Канаді. Таку ролю зуміє виконати тільки український єпископ бо мимо всіх тих харитативних акцій, які переводять в життя на користь Української Католицької Церкви, деякі владики римо-католицької церкви, і за які митрополит Андрей складає їм щиру подяку, головна потреба української церкви в Канаді: її організаційне завершення у формі створення власного єпископства до тепер ще нереалізоване.
Причиною поважних успіхів, що їх осягнув протестантизм серед вірних Української Католицької Церкви в Канаді є якраз толерантність цього руху супроти національного і обрядового питання. Багато наших церков, що перейшли на протестантизм, визнають себе незалежними, а в своїх богослужбах задержали і практикують наші обрядові практики. Треба признати протестантам, що вони розуміють ролю школи, книжки і часопису і тому вони асигнували на українському відтинку великі ресурси. За приклад може послужити такий факт:
В минулому, українцям було відносно важко дістатися на студії до манітобського каледжу. Тепер ситуація змінилася. Сотні української молоді користають з цих полегш і в короткому майбутньому, ставши учителями, вони будуть носіями протестантизму в українському середовищі.
В українських церквах помітна відсутність молоді. Це вказує на захитання національного і духового стану батьків. Вони потребують посиленої душпастирської праці. І це ми вважаємо за справу першорядної ваги, бо «мені не видається, щоби цю проблему можна розв’язати шляхом збільшення числа священиків» в Канаді. Нам потрібно проводу — створення єпископатства для Української Католицької Церкви в Канаді. Воно є потрібне ще й тому, що українська душа відчуває свою прив’язаність і з’єднання з церквою за посередництвом свого єпископа, а не папи, як це мається в римо-католицькому світі. Дуже цікаве й актуально-повчальне (особливо під сучасну пору — прим. Б. С.) становище занимає митрополит Андрей у свому меморіялі супроти опозиції великого числа українських католицьких громад реєструвати свої церковні маєтки на римо-католицьку церковну владу. Голова Української Католицької Церкви годиться й одобрює таку поведінку українсько-канадського мирянства.
В народі існує переконання, кажеться в меморіялі, що створення українського єпископату в Канаді напевно зігнорується римо-католицькими кругами з хвилиною, коли нарід позбудеться всіх «козирів». Записання церковних дібр українських поселенців в Канаді на римо-католицькі власті перед тим заки їм буде призначений єпископ-українець є рівнозначне з тотальною капітуляцією. Митрополит Андрей досить делікатно, але прямо, дає до зрозуміння канадським римо-католицьким властям, що він оправдує згадані засоби боротьби свого стада в Канаді тому, що мета змагань за рідний український єпископат оправдує засоби боротьби.
Друга частина документів — це звернення єпископату Української Католицької Церкви до Папи Павла VI, яке передав 13 грудня 1976 р. Патріярх Йосиф І. Цей меморіял відноситься до двох засадничих справ:
Перше — це коротке історичне зведення прав, які належать Українській Католицькій Церкві згідно з документами Берестейської Унії. Друге — це з’ясування положення українського народу і Української Католицької Церкви під московською окупацією. На території Києво-Галицької метрополії існує повне переслідування тих прав, якими колись користувалася Українська Католицька Церква, а тут у вільному світі «нашу віру підміновують, наші традиції і спадщину прирікають на повільну смерть» — пишеться у зверненні.
Наша церква — це Церква мучеників. Голоси звідтіль бажають, щоби їх вислухати. Вони клопочуть Вас Святосте, говориться в зверненні до Папи Павла VI, за моральною і духовою допомогою. Тому і ми, владики Української Католицької Церкви просимо Вас звернутися до українського народу з прилюдною моральною допомогою.
Єпископат Української Католицької Церкви у вільному світі змагає повністю виконувати свої душпастирські обов’язки, але йому ставляться різні перешкоди. «Ми владики хочемо бути пастирями нашого стада, а не наймитами».
Обидва звернення мають безперечну історичну вартість. Грядучі покоління будуть мати джерела бачити не тільки сліди в піску, але також будуть мати змогу довідатися хто ті сліди залишив. Обидва звернення мають також актуальне значення для всього українського народу а Патріярхального руху зокрема.
Видання зачинається вступним словом редактора М. Г. Марунчака. Відтак слідує обширна передмова д-ра Василя Маркуся. Хочеться вірити, що ці два документи стануть настільною літературою особливо для тих, котрі частенько люблять покликуватися на слова Слуги Божого Андрея.
