Петро Мандзяк – пресвітер УГКЦ, який між закінченням навчання у Львівській духовній семінарії та свяченнями встиг здобути ступінь ліценціяту з морального богослов’я в Римі, повернутися в Україну, одружитися, з 2019 року попрацювати для «Нової Пошти», а з 2022-го стати штурмовиком у ЗСУ, прослужити в ЗСУ більш ніж рік, отримати поранення й демобілізуватися. Сьогодні отець Петро ділиться з читачами «Патріярхату» роздумами над питаннями, чи мають мобілізовувати духовенство, чи потрібна капеланам зброя і яким має бути капелан на війні.
– Ви священник, який ще до свячень вирішив піти на війну як рядовий солдат. Тому перше питання: як ви взагалі ставитеся до мобілізації духовенства? В Америці, для прикладу, священники вилучені з мобілізаційних списків.
– Я впевнений, що кожен із 18 років або й швидше має пройти військовий вишкіл. Час складний, війна стає нормою, тому потрібно вміти воювати. Ми маємо гуртувати суспільство, щоб завжди бути готовими до війни. Якщо говорити про духовенство, то, думаю, спочатку держава має використати мобілізаційний потенціал уповні й лише тоді за потреби задіювати духовенство, лікарів, учителів. Бачите, як ви сказали на прикладі Америки, є країни, де священство взагалі вилучене з мобілізації через свою суспільну роль. Водночас я думаю, що дуже добре було б, якби отці не лише мали військовий вишкіл, але й щороку були зобов’язані поновлювати компетенції і проходити додаткові військові курси. На мою думку, священники є ланкою мобілізаційного потенціалу, але черга до цієї ланки ще не дійшла. Натомість маємо нагальну потребу в капеланах.
– Чи контактували ви з капеланами під час проходження військової служби?
– У навчальному центрі раз на тиждень, в неділю, капелани приїжджали служити молебень. Якщо хтось мав якусь потребу, то міг звернутися до капелана, номер його телефону був у вільному доступі. Але тим номером мало хто користувався, бо тривала підготовка до війни і графік був дуже щільний.
– Чи мали ви подальші контакти з капеланами поза мобілізаційним центром?
– Ні, не мав. Ми перебували в 58-й механізованій бригаді, створеній на Сумщині, в Конотопі. Номінально в нас був капелан. Православний, як я розумію, але його ніколи не було не те що на позиціях, а й навіть у житловому просторі.
– Чи ви, маючи богословську освіту, під час служби певним чином виконували обов’язки капелана?
– Всі знали, що я навчався у семінарії, маю богословську освіту (в мене навіть позивний був «Ватікан»), але я не наголошував на цьому, просто старався бути хорошим солдатом, відтак хорошим командиром відділення і тимчасово командиром взводу. Хотів, щоб мою віру не почули, а побачили. Намагався бути корисним у найпростіших речах. Повертаючись із зони бойових дій, замість просто нарешті «почілити», я, перебуваючи на командирській посаді, покращував побут ввірених мені людей: колов дрова, старався забезпечити їх кращим харчуванням. Ці побутові речі змінювали стосунки, демонстрували, що мені до людей не байдуже. І коли мене питали «де твій Бог?», я спокійно відповідав, що я є тут і роблю все, що можу, завдяки Богові.
Ще як рядовий солдат я відчував трошки інакше ставлення до себе. В тому сенсі, що всі бачили мій дещо відмінний стиль життя, знали, що я віруюча людина. Тому коли ми йшли на передову, хлопці казали, що їм зі мною спокійніше. Певним чином вірили, що важливо мати поруч людину, в якої близькі стосунки з Богом. Тобто казали, що присутність «Ватікана» додає їм сміливості.
– Бути поруч на передовій було реально для вас як солдата, але є неможливо для капелана, особливо в контексті того, що законодавство України забороняє носіння капеланами зброї.
– Так, згідно із законодавством, капелани не можуть перебувати в зоні бойових дій. Бути без зброї на передовій – самогубство. Тож капелани змушені бути на другій-третій лінії. Кажу про піхоту. Таких викликів не мають тилові служби, артилерія, розвідка і так далі. Але я переконаний, що хлопці хотіли, аби капелани були присутні в зоні бойових дій. Також вважаю заборону на носіння зброї капеланами дивною.
По-перше, кожна людина має право на самозахист. Військовий капелан теж мусить мати це право, а наші закони – церковні та світські – його відбирають. По-друге, на моральному богослов’ї нас учили, що як маєш зброю, а іншому загрожує небезпека, то мусиш його захистити. Тобто зброя використовується не лише для самозахисту, а й для захисту життя іншого, якщо є така потреба. Ну і по-третє, кожен офіцер, а тому й капелан, повинен мати штатну зброю. Бодай пістолет Макарова.
Ще раз наголошую: для хлопців психологічно важливо, щоб капелан міг перебувати з ними на передовій! Іноді капелана перевіряють, йому потрібно пройти отой момент ідентифікації, визнання за свого. Якщо кажеш: «Хлопці, я за вас помолюся», вони можуть відповісти, що молитви замало, мовляв, іди з нами на «нуль». Гасло капелана – «Завжди поруч». Але воно набуває сенсу тоді, коли капелан може насправді бути поруч.
– А як щодо тих священників, які просто навідуються до військових, чи це капеланство?
– Той, хто не може дотримати гасла «Завжди поруч», не може підтвердити його дією, той не може бути капеланом. Коли в червні 2022 року я проходив курс молодого бійця, то ті капелани, які приїжджали, не були у військовій структурі. Вони приїжджали як священники на молебень. Курс молодого бійця був дуже насичений, фізичні ресурси були на нулі, на сон бракувало часу, а неділя була єдиним днем відпочинку. І уявіть собі, що всіх нас без винятку збирали на той молебень. Реакцію хлопців можна зрозуміти… Якщо людина не живе з хлопцями в палатках, не бачить їхнього життя, не проживає це життя з ними, то не може зрозуміти, що їм дійсно потрібне.
Звісно, можна бути священиком-волонтером або діяти в якійсь іншій ролі. Це теж корисно, але дуже важливо пам’ятати, що зараз є багато інформації звідусіль, тому вербальний вияв віри в армії не дуже сприймають. Вірять лише свідченню життям. Якщо здобудеш повагу до особового складу, тоді хлопці й на літургію, й на молебень прийдуть, але більшість це зробить просто з поваги до капелана. І ця реальність дуже відрізняється від того, як мене навчали в семінарії: що особа не перебуває «на переді», що, прийшовши на парафію, мусиш абстрагуватися від себе. Але це так не працює в житті. Людина пізнає Бога через іншу людину, через мене і вас, через кожного особисто. Кілька хлопців змінили своє ставлення до Бога під час війни. Сама війна спричинилася до того, але також моя присутність та свідчення.
– Ви були не лише солдатом, але й командиром. Як це – бути командиром-християнином?
– Розкажу про свій глибоко особистий досвід. У когось він може бути інакший, але я споглядав саме це: командування бригад із заходу України, які я бачив, більше дбало про людське життя, аніж тої бригади, в якій був я, аніж бригад зі сходу України. В моїй бригаді людське життя – просто витратний ресурс. І я пов’язую це з тим, що кількість віруючих більша в бригадах із заходу України, зокрема й серед командування. Тому ставлення до людського життя там серйозніше.
Ось командирів 24-ї та 80-ї бригад зняли з посад через те, що вони відмовлялися кидати людей на безглузді штурми, які заведено називати «м’ясними». У нашу 58-му бригаду приходив командир і кричав: «Вйо за родіну!». Навіть якщо наказ цілком безглуздий і загине половина людей. Бо йому головне виконати будь-який наказ, який надходить згори.
– А яким чином ви як командир поєднували християнське сумління з нелогічними наказами?
– Бойове завдання потрібно виконувати, інакше бути не може. Звісно, якщо всі ланки відпрацювали, то питань нема. Відпрацювали розвідка, сапери, командир батальйону створив зону евакуації, спустив наказ до командира роти, який перевірив місцевість, і так далі аж до військовослужбовців. Якщо це все зроблене, то я як християнин з цілковитою відповідальністю йду і виконую свою роботу. Звісно, присутній великий ризик не повернутись із завдання, але всі ланки перед нами зробили свою роботу, тепер ми робимо свою. Ось і все.
У 58-й бригаді було інакше: ми були, можна сказати, як сліпі кошенята. Воювали без найнеобхіднішого, тому було багато безглуздих дій і смертей. І відповідальність за ці смерті лежить на всіх ланках командування, яке було байдужим та безвідповідальним. Якщо командир бачить, що вище командування не виконує своїх обов’язків, то мусить прийти і сказати, пояснити, відстояти. Але наказ треба виконувати.
– Хіба це «відстоювання» не може бути й завданням капелана?
– Капелан перебуває між двох вогнів. Кожна ланка військових мала б говорити з капеланом нарівні, адже капелан прирівнюється до вищого командування. Це важливо пам’ятати. Проблемою нашої армії є нерозуміння того, хто такий капелан, що з ним робити. Капелани виконують якусь додаткову роботу. Капелан-волонтер – як приклад. Це важливо, але не є завданням капелана. Капелана намагаються інструменталізувати для якихось інших цілей. Звісно, капелан має йти і доносити до командування важливі речі. І в цьому полягає найбільший виклик. Якщо командування кепське, то прірва між ним та військовими величезна. Це ніби два різні світи, не пов’язані між собою. Станеш на бік військових – будеш непотрібний командуванню, підтримаєш командування – втратиш повагу серед військових. Я не раджу відкинути одних і працювати з другими. Потрібно працювати з усіма, а це вміння й важка праця.
– Департамент військового капеланства УГКЦ має нового очільника – Богдана Манишина. Як думаєте, чи сприятиме він капеланам у цій важкій праці?
– Думаю, це дуже влучне призначення. Він проходив строкову службу, має батька військового, залучений у капеланство з 2014 року. Вперше з владикою Богданом я познайомився під час служби в армії. Він приїжджав до нас на Великдень у 2023 році в село Ямпіль, що на Лиманському напрямку. Вдруге приїжджав до нас у Костянтинівку. Я бачив, як владика вміє здобувати довіру серед хлопців, причому тих, які навіть не є греко-католиками. Для хлопців став шоком його приїзд, адже до них ніхто перед тим не приїжджав. Владика Богдан був простий, з ним можна було спілкуватися. Хлопці бачили, що він знається на військовій тематиці, розуміє, про що мовиться. Це вкрай важливо. Моя думка така: основне завдання департаменту – стати місцем, куди капелани можуть звернутися по реальну допомогу, підтримку, роз’яснення. Друге завдання департаменту, на мою думку, полягає в організації курсів підвищення кваліфікації капеланів, навчанні того, як налагоджувати контакт із військовими, як із ними працювати. Це дуже важливий напрямок – розвивати й покращувати капеланське служіння.
Розмовляв Едуард Бердник
