Питання, піднесене нашою темою, дуже широке і для вирішення цього питання всебічним розглядом, належною йому аналізою і якнайсправедливішими з цього розгляду висновками треба б дослівно писати книгу. Це останнє наше ствердження хочемо таки зразу унаочнити.
Коли б ми назвали нашу статтю: «Монашество й церква», то ми мусіли б ще більше поширити рамці нашої теми. Бо ж довгі віки це монашество уявляло собою індивідуальних людей, які жили в повній ізоляції від світу, без жодних із ним контактів, віддані Богові на індивідуальний, свій власний спосіб, спасаючи свою власну душу за таким, чи іншим своїм власним уявленням або, повинуючись голосові Божому, що відзивався у їхніх душах. Якраз обговорення цієї індивідуальної форми життя перших подвижників монашества вимагало б дуже широкого розгляду. Це були пустиножителі, аскети у найстислішому слова значенні, печерці, стовпники, навіть юродиві Христа ради. Кожна з цих індивідуальних форм з’єдиненого життя з Богом — інша, кожна має свою історію і своїх представників, але бракує мабуть їм усім — одного: контакту з живими, такими самими людськими істотами, як вони самі, ба, навіть їх відношення до живої Церкви, цієї Божої Установи Господа нашого Ісуса Христа, — дуже далеке, якщо взагалі помітне.
Але й затіснення нашої теми до монаших чинів, отже значно пізніших, спеціяльно організованих боговідданих спільнот, не дається так легко убгати в одній, чи хоч би й у двох-трьох статтях. Таки на цю тему краще підходить писати цілу книгу, монографію.
Вже в загальному насвітленні тільки першої частини нашої теми треба б заквестіонувати напр. провідну ідею монаших згромаджень — їхні посягнення на, ними виключно здійснену, євангельську раду, на найвищий ідеал християнської досконалости. Всі бо без вийнятку монаші згромадження покликаються на цього євангельського юнака, що, хоч і жив праведним життям у світі, одного дня приступив до нашого Господа Ісуса Христа і несміливо поставив Йому питання: Що мені робити, щоб бути досконалим? Ісус же відповів: Якщо хочеш бути досконалим, запиши свого батька і матір, запиши своє майно; роздай його вбогим і іди за мною !…
Мало було таких, що відважились досі ставити під сумнів іменно те, що Господь наш ПОСТАВИВ ЦЕ СВОЄ ОРЕЧЕННЯ ВИКЛЮЧНОЮ І ВЕРШКОВОЮ НОРМОЮ ТА ЩЕ Й ЄДИНОЮ ДОРОГОЮ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ДОСКОНАЛОСТИ. Щоб не було тут злої та ще й злобної інтерпретації поставленого автором цих рядків застереження, чи завваження щодо самого ідеалу християнської досконалости, то автор знову же мусить поставити перед очі читача потребу окремого на цю тему трактату, богословсько-наукової праці-аналізи для самого вияснення цього кардинального питання про монаший ідеал і про християнську досконалість.
Щоб однак не залишати заторкнене питання у мряці і недосказанні, слід би вказати, в чому трудність. Власне хочеться покищо сказати, що тоді, коли Христова Церква подруже життя освятила однією із своїх сімох Тайн, то для «виключної і вершкової досконалости» християнського життя, яким мав би бути монаший шлях, ця сама Церква не знайшла й приблизно такого вирізнення. Завданням бо Церкви є мати на оці спасіння людського роду, а не одиниць, хочби особливою дорогою Богом вибраних. А все ж стаття, хоч би й дуже узагальнена і скондензована так своїм змістом, як і висловом, має певну передовість перед науковим трактатом. У найкращому разі наукову працю читатимуть (або й ні) спеціялісти, загал же читачів був би позбавлений того, чого кожна благородна душа хотіла б у цій проблематиці таки бути свідома. По-друге: трактат, поділений на розділи і на різновидність трактованої матерії, не завжди зберігає проглядність нитки провідної думки, яка мусить іноді й рватись. Під впливом вагомости наукової матерії зникає з наших очей пов’язаність і співзалежність висновків.
Цю трудність намагатисьмемо у нашій статті обійти в цей спосіб, що відокремлені рядки одного двох речень будуть репрезентувати зміст одного розділу з книжки (яка ще не оформлена). Деякі відступи будуть дещо ширше виведені, щоб пов’язати передпосилки з дальшим трактуванням і щоб була можливість посередніх (в нас промовчаних), або й безпосередньо ясних самих собою висновків. Монаші чини, чи згромадження є дуже різнородні між собою. Не всі вони на один і той самий зразок, під ту саму норму і правило та й цілі у них дуже різні. Загально, однак треба їх поділити на: ЧИСТО-КОНТЕМПЛЯТИВНІ, НАПІВ-КОНТЕМПЛЯТИВНІ І МІСІЙНО-ПРОФЕСІЙНІ. Власне, цікаво, що всі три категорії нічим майже не збігаються з собою.
Перша категорія нагадує старовинних аскетів — подвижників, а різниця між ними не так у режимі самого життя, як радше приналежністю до зорганізованої громади таких же самих подвижників, що живуть в одних і тих же самих мурах свого святилища.
Друга категорія — це аскети- місіонарі. Немає у них переваги одного первня над другим. Так само як спасають цим своїм боговгодним життям свою власну душу, в такій же самій мірі і моляться і працюють для спасіння душ їм рідних громад і народів.
Третя категорія, мабуть найчисленніша і найзагальніша в Церкві, це ті, що віддаються (принаймні теоретично) «апостольській» праці. Такою працею буде в них праця в школі, праця над вихованням молоді, місійна праця серед своїх і чужих народів. Жіночі монаші згромадження будуть спрямовувати свою діяльність серед хворих по шпиталях, приютах, захистах, серед малят у передшкіллю і в школах, в інтернатах і т. п. Деякі чини спеціялізуються на виховання кадрів молоді різних фахів і зацікавлень. Ще інші займаються глибоким всебічним науковим дослідом.
Це дуже формальний розгляд цих монаших категорій. Тут треба б практично виявити, наскільки буква монашого правила покривається, або не покривається із насущною їх «апостольською» працею.
І коли перша категорія монаших згромаджень відгороджена китайським муром від світу, має мінімальне відношення до живої Христової Церкви, хоча й живе згідно з заповітами — радами самого Господа Ісуса Христа, то в другій категорії монашества є мабуть і ця золота середина, щоб і самому освятитися і других своїм прикладом пригорнути до Господа та ще й активно допомагати св. Церкві, щоб святилось ім’я Господнє, щоб усюди і в усьому був Христос.
Власне, ця друга категорія незвичайно цінна для Божої Установи, зокрема для кожної Помісної Церкви, наскільки лиш вона виходить ІЗ СИНІВ І ДОЧОК НАРОДУ ТІЄЇ САМОЇ ПОМІСНОЇ ЦЕРКВИ.
Що більш інтернаціональний характер таких аскето-місіонерських чинів, то й більша є небезпека занепаду духа цих же чинів.
У нас чином цієї другої категорії є Чин Студитів. Для нас він отой живущий арсенал і бастіон традиції нашої Церкви, яку тепер підміновують усі, хто хоче, з усіх сторін, і якої так свої вирікаються, як і чужі намагаються в нас насильно видерти. Цей же чин, бувши сторожем нашої світлої традиції і бувши одночасно строгими аскетами, отой контакт з Помісною Українською Католицькою Церквою безперестанно удержують. Тому цей контакт є в них святий і благодатній. Вони в нас єдині, що не добиваються прав екземпції; вони знають тільки одне Боже діло: служити Богові, святій своїй Помісній Церкві і по можливості служити багатострадному своєму народові, якщо не в кожній потребі своєю справжньою апостольською працею, то таки завжди своїми моліннями до Господа.
Третя категорія чинів — це дуже слабко науково досліджена, зідентифікована, а засягом і характером своєї діяльности найменше спрецизована категорія.
По своїй природі і контактами з другими, подібними до себе, ця категорія переважно ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНА. Сам інтернаціоналізм цієї катеґорії має всякі форми й відтінки. Буває у цій категорії інтернаціоналізм настільки, наскільки цей самий чин охоплює представників — членів різній; народів; як тільки створиться у рамцях цього самого чину філія на території якогось з цих народів, то ця вітка стає одразу національною і по дусі навіть націоналістичною. Така філія розбудовується до своєї краєвої мережі із власним правлінням, а свої пов’язання з матірною централею використовує, щоб для своїх політичних амбіцій експлоатувати своїх сусідів і навіть державно уярмлювати їх. Все це діється під великими гаслами найщирішого католицизму і навчання Церкви.
Буває інтернаціоналізм з байдужого архифарисейський. Починається з ідеального ставлення до народу на свіжій для цього чину території. В цьому дусі виховується зразу молодих кандидатів на священиків цього ж народу у повній лояльності до потреб цього народу…
Але вже й у цій першій стадії защіплюється в молоді серця духа, що чужий для їх обряду, і специфічний католицизм, що з католицькістю не має нічого спільного. Значить, скорше, чи пізніше наступає процес з’яничарення для цього народу молодих адептів Божої Установи.
Буває інтернаціоналізм дуже селективний. Панує бо в народів якась хвороблива упередженість до одних і сліпе та безнадійне закохання в других, навіть тоді, коли ці другі не подають ніяких причин на залюблення в них …
У ці всі форми, ніби то християнського братолюбія вплітається ще й така форма, де, задивлені на чужі чини (що якраз знані з міждержавних авантур), свої таки по історії чини, в усьому хочуть достосуватися до могутніх цього світу… очевидно, коштом тієї Церкви, яку повинні б репрезентувати.
Тоді природнім наспірком цієї орієнтації є КВІСЛІНҐИ. З ними найбільший клопіт та найбільші СТРАДАННЯ ДЛЯ ПОМІСНОЇ ЦЕРКВИ!
НАЙБІЛЬШОЮ ЯЗВОЮ ЦИХ «АПОСТОЛЬСЬКИХ» ЧИНІВ є ПОЛІТИКА в державах і Церкві. Це не тільки політика, що затіснюється до специфіки країни, але політика, яку розбудовується до вселенських маштабів і нею спеціяльно обгортається єдиного Голову Вселенської Церкви, до тієї міри, що Апостольський Престіл уважає цю політику найбільш нормативною для Божої Установи, як такої.
ЖЕРТВОЮ ТАКОЇ ПОЛІТИКИ ВПАЛА УКРАЇНСЬКА КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА і з цієї політики вже не може піднятися!!!
Очевидно, характер зайнять таких чинів, їхня повсякчасна заанґажованість у політиці є тією причиною, що Божий дух у них із геометричною прогресією слабне, аж поки зовсім не звітриться, якби його ніколи не було.
Тим то такі «апостольські» чини треба що певний час реформувати !… Таке і правило в Церкві. Але й буває така ситуація в Церкві, що найвищий авторитет Церкви МУСИТЬ ТАКІ ЧИНИ РОЗВ’ЯЗУВАТИ!
На жаль дуже скоро Церква забуває всі ці переходи зі своїми «авангардними» чинами і їх по якомусь часі… відновлює… :
У чому ж справа? Справа в тому що: 1) що інтернаціональні чини ніколи не були і не будуть боговгодні;
2) що духовні синдикати можуть бути благодатні тільки в одному випадкові і тільки для цього випадку зібрані — ЦЕ ЄДИНО НА ВСЕЛЕНСЬКОМУ СОБОРІ ПЕРЕД ЛИЦЕМ ВСІХ ЛЮДЕЙ!!!
3) що загалом чини, які живуть духовним життям тільки на новіціяті і в час богословських студій, а ціле своє продуктивне священиче життя обертають на політику, НЕ ПОВИННІ ІСНУВАТИ, а коли існують, то тільки на руїну Божої Установи!
Покликанням до чинів Бог благословляє тільки тих, що не тільки покинули батька і матір, але й раз на завжди відкинули життьову суєту і у першій мірі відреклися себе, але ніяким чином тих, що в манастирі хотіли б ще й з лихвою відзискати це своє, колись дуже маленьке «я», ба й ставати потентатами у марних людських справах, напевно же не Божих … Яке б це поликання не було, справді Боже, чи калькуляційно-людське, його може тільки вдержати на висоті ПІСТ І МОЛИТВА, ніколи політика.
ЕКЗЕМПЦІЯ — вилучення себе з приналежности до законної юрисдикції законного Голови Помісної Церкви — це ЩЕ БІЛЬША ЯЗВА В ЦЕРКВІ! Вже з-за ради такої екземпції треба ЗАКРИТИ всі ці згромадження. Ніяка бо користь Церкві з таких згромаджень. Екземпція можлива тільки для ЧИСТО КОНТЕМПЛЯТИВНИХ ЧИНІВ! Для чинів же, що активно працюють душпастирською працею ця сама екземпція є тільки РОЗКЛАДОВОЮ СИЛОЮ КОЖНОЇ ПОМІСНОЇ ЦЕРКВИ, НАШОЇ ЖЕ, РОЗП’ЯТОЇ, ЗОКРЕМА!
ДЛЯ ЦЕРКВИ ж У СВОЇЙ ЦІЛОСТІ — ЦЕ ІСТИННИЙ РАК.
Живучи життям світових людей у, про людське око, в манастирських мурах, творять незалежну державну потугу в Церкві, з якою роблять все, що хочуть …
Із трьох згаданих категорій монашества тільки ПЕРША І ДРУГА КАТЕГОРІЯ ЗГІДНА З ЗАДУМАМИ БОЖИМИ І З ВОЛЕЮ ГОСПОДА НАШОГО ІСУСА ХРИСТА!
У сьогоднішній момент єдиним у нас представником категорії контемплятивно-апостольської є Чин СТУДИТІВ.
Третя категорія є, очевидно репрезентована і в нас. Настав однак час подивитися здоровими (без більма) очима на цю третю категорію чинів, що діють на терені нашої святої Церкви.
