Здається, що не було в його многогранній діяльності на церковному, громадському, політичному і культурному та науковому життю ділянки, до розвитку якої Митр. Андрей не приложив би своєї цілющої руки. Навіть серед катастроф і розвалу, він зберіг рівновагу духа і глядів тверезо в майбутнє. Він зробив все, надіть в неможливих умовинах, що можна було ще зробити і рятувати. Створення Екзархатів то його останній великий твір. Безпереривна довголітня недуга, всякі клопоти і гризоти тернистого шляху неприбивали його, але навпаки скріплювали його віру, побожність і святість. Молитва ніколи не сходила з його уст. 1-го листопада 1944 р. (біля 14 год.) прийшла смерть і закінчила це святе і творче життя на землі. Та після смерти розпочинається ще світліший період. На вид святости життя вскорі піднято думку канонізації і зачислення Митр. Андрея до лику святих. Вона викликала як стій сильний відгомін на Україні і на поселеннях. Молитва за його прославу, про поміч в потребах і чуда в уздоровленнях розбудили глибоке почитания Митрополита серед своїх і чужих. Внесення прохання до Апост. Престолу про переведення канонізації закінчилося успішно. На другому етапі ходу до беатифікації підноситься домагання і зазив до всіх: духовенства, монашества і вірних – в тридцяті роковини смерти Митрополита – ще більше посилити молитви і старання, щоб проголошенням його блаженним і святим, доповнити лик українських святих: Володимира, Ольги, Бориса і Гліба, Антонія і Теодозія Печерських, Евфрозини, Параскевії і Пракседи і Йосафата. Стоячи нині перед його духом, ми мусимо в покорі і зі стидом визнати наші великі промахи і недомагання в змаганнях нашої Церкви і Народу. Не зважаючи на важке, впродовж 35-років, переслідування, всякі гнети нашої Церкви і української національності, ще живе там в Україні неустрашима Христова віра і національна свідомість. А їх молитва, як молодців в огненній печі, не устає. Та на жаль, на поселеннях, мимо всіх надлюдських зусиль, не можна довести до єдности нашої Церкви, ні нашого Народу. Відпір всім намаганням розчленувати нашу Церкву і Народ та змести їх з лиця землі, може дати тільки з’єдинена сила в боєвій лаві. А тимчасом і чужі і, на превеликий жаль, свої явно і по крийому ведуть боротьбу дальше на зборах, в часописах, відозвах і заявах, покликуючись навіть на компетенції, – торощуть всі дотеперішні досягнення на полі єдности, і то від найвищих верхів до найнижчих верств. Всевладно розпаношилися і дальше у нас своя амбіція, свої користи і вигоди понад все. І висьмівана іронічна пословиця «сам собі пан і удільний князь» – стала правилом і не дає підчинитися та прилучитися до здорового ядра, зосередженого в Товариствах Патріярхальників, щоб вести справу помісности і патріярхату до успішного завершення нашої помісности Церкви і закріплення єдности Народу. Тому то Слуга Божий Андрей взиває дрижачим голосом до спам’ятання! Аж страх, як легкодушно поступають майже всі наші провідні українські духовні і світські одиниці та стягають на себе проклін потомства! Одно з найбільших наших сучасних завдань до проголошення блаженним Митр. Андрея – це розбудження і плекання покликань до духовного стану серед нашої молоді. За заступництвом Слуги Божого Андрея, молоде, свіже духовенство дасть найсильніше запевнення розвою нашої Церкви і закріплення національної свідомости, зростом шкільництва і оживленням нашої славної традиції. Ось з цими думками станьмо, ми розбиваюча себе спільнота, монолітом і під проводом Слуги Божого Андрея і за його прикладом змагаймо в Бозі За здійснення наших належних нам прав і створення для нас людських умовин.
З Послання Блаженішого Кир Йосифа з нагоди 30-річчя смерті Митрополита Андрея (Патріярхат №9-10, 1974)
