Звільнення митрополита Йосифа Сліпого в контексті змін у дипломатичних відносинах Ватикану з СРСР та Російською Православною Церквою.
9 лютого 1963 року світова преса повідомила сенсаційну новину про звільнення з радянських таборів та прибуття до Італії багаторічного в’язня Митрополита Української Греко-Католицької Церкви Йосифа Сліпого. Шпальти газет рясніли запитаннями: навіщо радянська влада звільнила його? Навіщо дозволила виїхати до Рима? Які це матиме наслідки? Чи можна вважати це звільнення початком нової ери у ставленні керівництва СРСР до Церкви? Чи вплине ця подія на майбутнє УГКЦ в Радянському Союзі?
Протягом 50 останніх років з’явилася значна кількість публікацій про обставини звільнення Йосифа Сліпого. Ця стаття, написана на основі джерельних матеріалів, споминів очевидців, зокрема митрополита Максима Германюка, та учасників самого процесу визволення, а також найновіших публікацій, що з’явились у журналі «The Catholic Historical Review», є спробою підбити певні підсумки, відтворити той непростий процес, поставити його в конкретні церковні та політичні контексти. А оскільки він супроводжувався «перезавантаженням» стосунків між Ватиканом та соціалістичним блоком, відомим під назвою «Східна політика», то для кращого розуміння варто окреслити це поняття.
«Східна політика» Ватикану
«Східна політика» Ватикану (відома в науковому середовищі як «Ostpolitik») – поняття надзвичайно широке й неоднозначне. До ширшого наукового вжитку цей термін ввійшов у другій половині ХХ ст. і використовувався первинно для означення політики Західної Німеччини щодо СРСР та інших країн Варшавського договору після підписання угод з цими державами в 1970 році. Згодом його почали використовувати для означення дипломатичної діяльності Святого Престолу в центрально-східноєвропейському просторі протягом останнього століття.
Сучасні дослідники по-різному застосовують поняття «Східної політики», вставляючи його в різні хронологічні рамки. Українська дослідниця відносин між Ватиканом та Росією і СРСР Е. Бистрицька окреслює цим поняттям будь-які види діяльності Латинської Церкви на «східному фронті», починаючи з 1054 року: «Східна політика Ватикану своїм корінням сягає розколу 1054 р., коли гострі суперечності політичного і соціокультурного характеру між Римом і Константинополем заклали основи формування двох релігійних систем – православ’я та католицизму». У російськомовному виданні «Католическая энциклопедия» автори виокремлюють два напрямки «Східної політики»: перший – діяльність Папи Лева XIII з метою налагодження контактів, досягнення єдності з Православними Церквами та реформи Східних Католицьких Церков; і другий – діалог Апостольського Престолу з країнами соціалістичного блоку під час понтифікату Папи Павла VI.
Для цього нарису я взяв за основу визначення «Східної політики» Ватикану, подане в монографії Л. Гентош про діяльність Апостольського Престолу за понтифікату Папи Венедикта XV: Східна політика – це «… сукупність теоретичних засад та практичних кроків [Апостольського Престолу] стосовно контактів з православним світом, з його релігійними та політичними лідерами. Термін «східна політика Ватикану» в ХХ ст. стосується контактів, взаємин з Росією, СРСР, східноєвропейськими країнами, а після Другої світової війни – країнами соціалістичного табору». А що стосується вживання поняття «Східна політика» Ватикану до особи Йосифа Сліпого, то до цієї дефініції варто додати й те, що під час і після ІІ Ватиканського Собору екуменічні ініціативи римських структур відносно Російської Православної Церкви трактувались предстоятелем УГКЦ як невід’ємна складова «Східної політики». Зазначимо й те, що в католицьких довідниках дуже рідко можемо натрапити на поняття «Східна політика», оскільки католицькі «архітектори» «Східної політики» не називали свою діяльність на Сході «політикою». Тож, на мою думку, доречним і коректним буде подати його в лапках.
Перед тим як перейти до розгляду взаємозв’язків між життєвим шляхом Йосифа Сліпого та «Східною політикою» Ватикану, слід зазначити, що остання протягом століть залишалась одним із пріоритетних напрямків папської дипломатії. Її первинна мета полягала в забезпеченні релігійного життя та збереженні єрархічних католицьких структур в центрально-східноєвропейському просторі, а римські архиєреї не раз послуговувались дипломатією як «пастирським інструментом» для забезпечення душпастирського служіння католицьких священиків. «Східна політика» Ватикану ніколи не була однорідним явищем. У різних контекстах, політичних обставинах вона використовувала різноманітні моделі та норми поведінки, які балансували між поступками, відвертою конфронтацією або ж пошуком шляхів співпраці. Як і будь-яка інша політика, вона могла коливатися між абсолютною вірністю принципам та, за потреби, прагматизмом чи опортунізмом. Варто також наголосити, що, незважаючи на зміни парадигм у «Східній політиці» протягом ХХ ст. , вони не означали ідеологічних чи світоглядних компромісів між Римом і державами соціалістичного блоку.
«Нова східна політика» Ватикану і звільнення Митрополита Йосифа Сліпого
Звільнення Митрополита Йосифа Сліпого завдячуємо у ширшому історичному контексті суттєвим змінам, які відбулися у ставленні Ватикану до держав соціалістичного блоку, зокрема СРСР, на початку понтифікату Папи Івана XXIII. Після невдалих спроб налагодити контакти з радянською державою його попередники – Пій ХІ та Пій ХІІ – були відвертими противниками СРСР, що вплинуло на «Східну політику» і на риторику понтифіків, яка часто мала полемічний характер. Німецький дослідник Едуард Вінтер характеризує період 1927 – 1958 рр. у ватикансько-радянських відносинах як час «тридцятилітньої війни». Ватикан засуджував комунізм як антихристиянську ідеологію, зокрема Папа Пій ХІ у своїй енцикліці «Divini Redemptoris» від 19 травня 1937 року. Таке ставлення до СРСР загалом не сприяло налагодженню зв’язків на релігійному рівні з Російською Православною Церквою (РПЦ), яка вважала Ватикан місцем політичних інтриг, спрямованих на руйнування єдності Православної Церкви.
Незважаючи на діаметрально протилежні світоглядні позиції між Апостольським Престолом і соціалістичним блоком, у 1958 році відбулися суттєві зміни в «Східній політиці». «Відлига» у взаєминах між Ватиканом і Кремлем стала особливо помітною на тлі протистояння між СРСР і США, що увійшло в історію під навою «Карибська криза», яка була спричинена розміщенням радянських ядерних ракет на Кубі. Вона дала поштовх до складних дипломатичних переговорів, а тогочасний Папа Іван XXIII відіграв посередницьку роль у пошуку політичних компромісів. Від цього періоду Ватикан та Кремль неодноразово обмінювалися офіційними делегаціями. За цим таїлися сподівання Апостольського Престолу на зміну радянської державної політики у ставленні до Церкви. Як приклад, міністр закордонних справ СРСР А. А. Громико чотири рази відвідував Ватикан (1966-го, 1968-го, 1974-го і 1975-го). Окрім того, деяким богословам Римо-Католицької Церкви була дана можливість викладати у православних богословських академіях.
ІІ Ватиканський Собор (1962 – 1965 рр.)
У той час як Ватикан поступово змінює безплідну конфронтацію на невеликі, проте важливі кроки на шляху пошуку порозуміння з СРСР, в Католицькій Церкві у 1962 році розпочинає роботу ІІ Ватиканський Собор, ініційований Папою Іваном XXIII. Він став найбільшим форумом в історії Католицької Церкви, на який запросили усіх католицьких єпископів. Особливістю цього Собору, перша сесія якого відбулася в жовтні 1962 року, було те, що до участі в ньому було залучено в статусі спостерігачів представників інших християнських конфесій, а відповідальність за контакти з їхніми представниками покладено безпосередньо на новостворений Секретаріат у справах сприяння християнській єдності (1960 р.). Секретаріат, якому судилося незабаром відіграти одну з ключових ролей у справі звільнення Митрополита Йосифа Сліпого, повинен був сприяти успішній реалізації екуменічної програми Папи Івана ХХІІІ та запросити на Собор тих, «хто носить ім’я християн, але відокремлені від Апостольського Престолу…», і щоб вони в такий спосіб «могли спостерігати за роботою Собору й легше знайшли шлях, що ним можуть прийти до єдності, про яку просив у Своїй ревній молитві до Отця Ісус Христос». Приїзд спостерігачів різних християнських Церков на Собор, їх участь у соборових засіданнях були одними з перших видимих досягнень дипломатичної роботи Секретаріату.
Протест греко-католицьких єпископів
Завдяки старанням Секретаріату 8 жовтня 1962 року Синод РПЦ ухвалив рішення відрядити на Собор двох спостерігачів. Їх поява 12 жовтня у залі засідань підняла хвилю обурення з боку українських греко-католицьких єпископів діаспори. Час перед звільненням Йосифа Сліпого, перебіг перших соборових засідань та реакцію українського єпископату на присутність спостерігачів від Московського Патріархату описав у своїх споминах митрополит Вінніпега, голова греко-католицької єпископської конференції Максим Германюк, зазначивши, що через відсутність Митрополита Сліпого та присутність православних спостерігачів з Москви українські єпископи 17 жовтня 1963 року вирішили висловити протест у вигляді звернення до усіх соборових отців.
Апостольський Престол в особі Папи Івана XXIII через представників Східної конгрегації дав, однак, зрозуміти, що не бажає, аби українські владики реагували таким чином на присутність представників РПЦ. На зустрічі 25 жовтня з кардиналом Августином Беа, головою Секретаріату, понтифік, дізнавшись про плани українських єпископів, попросив його запобігти такій акції. Відтак через два дні ці застереження Папи були доведені кардиналом Беа до відома українського єпископа Амврозія Сени‑ шина і висловлене запевнення, що запрошення делегатів від РПЦ було ініціативою виключно Секретаріату, а не Святого Престолу.
Незважаючи на застереження, протест єпископів за достеменно не з’ясованих обставин таки потрапив у пресу і був опублікований 22 листопада в „Giornale d`Italia“. У ньому єпископи вимагали негайного звільнення Митрополита Йосифа Сліпого. І хоча Секретаріат у справах єдності християн блискавично відреагував на це звернення, цілковито відсторонившись від його змісту, намагаючись схилити єпископів до того, аби вони подали до преси спростування, дражливе церковно-політичне питання, пов’язане з присутністю представників православ’я з СРСР і неможливістю прибуття на Собор греко-католицького Митрополита Йосифа Сліпого, вимагало негайного вирішення і, без сумніву, прискорило пошук шляхів у справі його звільнення.
Процес звільнення Митрополита Йосифа Сліпого
Секретаріату, який продемонстрував упродовж наступних тижнів ази витонченої дипломатії, вдалось налагодити контакт із дипломатом президента США Джона Фітцджеральда Кеннеді Норманом Казенсом, головним редактором нью-йоркського журналу «Saturday Review», який саме в той час на доручення американського президента готувався до переговорів з Микитою Хрущовим з приводу «Карибської кризи». Перед тим як прибути до Москви, Казенс на прохання римських достойників 10 грудня 1962 року прибув до Рима. Під час зустрічі з кардиналом Августином Беа, головою Секретаріату в справах сприяння християнській єдності, кардиналом Амлето Джованні Чіконьяні, державним секретарем Ватикану, монсеньйором Анджело дель’Аква, офіціалом державного секретаріату, та монсеньйором Ігіно Кардінале, керівником протоколу Ватикану, йому було передане особисте прохання Івана XXIII до радянського керівництва, яке стосувалось звільнення Йосифа Сліпого та можливості його прибуття до Рима задля участі в Соборі. Казенс на прохання Ватикану мав гарантувати Москві, що Апостольська Столиця не використовуватиме це звільнення з метою пропаганди.
За кілька днів, а саме 14 грудня, американський дипломат мав у Москві п’ятигодинну розмову з Микитою Хрущовим, під час якої озвучив прохання Римського єпископа. Звільнення Митрополита Йосифа Сліпого мало б стати, на думку останнього, жестом доброї волі в інтересах релігійної свободи. Генеральний секретар Компартії, зі слів Казенса, був доволі добре ознайомлений із релігійними справами в Україні, зокрема тими, що стосувалися УГКЦ. Він, хоча й не був проти покращення відносин із Ватиканом, припускав, що звільнення Йосифа Сліпого наробить «великого смороду». Та після запевнення Казенса, що Ватикан не порушуватиме домовленостей і не зловживатиме цим жестом радянського керівництва, Хрущов зрештою задекларував свою готовність перевірити цю справу. Добрим знаком її позитивного вирішення стало те, що Микита Сергійович передав через дипломата власноруч підписану різдвяну листівку для Папи Івана XXIII. Казенс після повернення до Рима на приватній аудієнції в понтифіка 19 грудня розповів про свою зустріч з радянським лідером, а Папа признався, що вже багато років молиться за звільнення митрополита Йосифа Сліпого.
Окрім налагодження дипломатичних контактів за посередництва США, Іван ХХІІІ, як з’ясувалося згодом, просив у листопаді 1962 року свого приятеля кардинала Густаво Тесту, секретаря Східної конгрегації, заторкнути тему звільнення Митрополита під час зустрічей зі спостерігачами від РПЦ на Соборі. До перемовин були залучені кардинали Теста, Беа, монсеньйор Віллебрандс, а з православної сторони – священики Боровой і Котляров. На початку січня 1963 року Боровой у звіті про першу сесію Собору, представленому в Москві, порушив тему звільнення Сліпого, зазначивши, що ця справа є особистим проханням Папи та повторивши запевнення Ватикану щодо невикористання звільнення Митрополита Йосифа з метою пропаганди проти СРСР.
18 січня радянський дипломат Анатолій Добринін запросив Нормана Казенса та Фелікса Морліона (монах домініканського ордену, що сприяв налагодженню контактів між Ватиканом та американським дипломатом) на приватний обід, під час якого й повідомив про рішення Хрущова звільнити Митрополита Йосифа. «Помилування» Сліпого датоване 26 січня 1963 року (про реабілітацію не йшлося, оскільки Митрополит залишався для радянського керівництва ідеологічним ворогом). Після цього він прибув до Москви, де розпочався процес приготування до виїзду за кордон. Для супроводження до Рима українського Митрополита було делеговано монсеньйора Віллебрандса, який 1 лютого приїхав до столиці СРСР. Наступного дня він зустрівся з представниками радянських органів влади: А. Куроєдовим, головою Ради у справах РПЦ та П. Макареєвим із Міністерства зовнішніх справ, на яких представник Ватикану повідомив, що Митрополит після виїзду з СРСР спочатку проведе трохи часу в монастирі Гроттаферрата поблизу Рима, і Ватикан матиме час для приготування відповідного повідомлення для преси. Того ж дня відбулась зустріч з Йосифом Сліпим, на якій Йоганнес Віллебрандс передав йому подарунок від Папи – вервицю – та пояснив умови звільнення. Згідно з дипломатичними домовленостями між Ватиканом і Кремлем, Митрополит Йосиф не мав права розповідати про своє «кримінальне минуле» та про досвід радянських таборів. Крім того, йому заборонили відвідати перед виїздом до Італії свій митрополичий осідок у Львові.
Уже перед самою дорогою Митрополит 4 лютого в готельному номері таємно висвятив священика Василя Величковського (1903 – 1973 рр.) на єпископа. У супроводі монсеньйора Віллебрандса Йосиф Сліпий прибув 9 лютого до василіянської обителі св. Ніла в Гроттаферраті, а через два тижні, 23 лютого, переїхав до Ватикану, де зустрівся з Папою Іваном XXIII і розпочав свій римський період діяльності. Звільнення Митрополита хоча й було великою мірою актом доброї волі Москви у відношенні до Апостольської Столиці загалом та до Івана XXIII особисто, стало, проте, в ширшому контексті одним із важливих досягнень ватиканської дипломатії, «Нової східної політики» та засвідчило зміну парадигми у відносинах зі соціалістичними державами.
Окрім добре відомих фактів, які свідчать про пожвавлення православно-католицького діалогу під час та після ІІ Ватиканського Собору, «Нова східна політика» мала суттєвий вплив на взаємини між Ватиканом та РПЦ. Під час офіційної зустрічі делегацій РКЦ та РПЦ в грудні 1967 року у Ленінграді був проголошений початок офіційного діалогу між двома Церквами. А через два роки, 16 вересня 1969-го, Святіший синод РПЦ зробив важливий екуменічній жест, дозволивши католикам у окремих випадках та за взаємної згоди приймати Святі Тайни в РПЦ.
Звільнення Митрополита Йосифа Сліпого українська діаспора прийняла з великим оптимізмом. У її колах ширилися чутки, що невдовзі Хрущов особисто відвідає Рим, аби вирішити питання переслідуваної УГКЦ. Однак скоро стало очевидним те, що прибуття Митрополита Йосифа Сліпого до Рима жодним чином не означало ні його реабілітації, ні реабілітації всієї УГКЦ… Радянський уряд не був готовий іти на поступки греко-католикам і не мав наміру змінювати дотеперішню релігійну політику.
За іронією долі Митрополит Сліпий, який завдячував своє звільнення змінам у «Східній політиці» Ватикану, став незадовго після свого прибуття до Рима її відвертим критиком і противником. Причина такого ставлення до намагань структур Римської курії налагодити контакти з радянським керівництвом та РПЦ полягала передусім у тому, що Сліпий вбачав у них загрозу для подальшого існування переслідуваної Церкви за «залізною завісою».
Окрім Патріарха Йосифа, багато інших представників Католицької Церкви зі сходу – таких як, наприклад, угорський кардинал Йожеф Міндсенті (1892 – 1975 рр.) чи при‑ мас Польщі Стефан Вишинський (1901 – 1980 рр.), переживши наслідки імплементації атеїстичної доктрини та ставлення до Церкви державних структур, з великою часткою скепсису спостерігали за діяльністю ватиканських дипломатів. Бо ж добре усвідомлювали, що активність офіційно дозволених Церков, їх участь в екуменічному діалозі на міжнародному рівні великою мірою залежні та контрольовані державними органами, котрі використовували Церкву як інструмент для досягнення зовнішньополітичних цілей. Однак ці питання й нині через брак доступу до архівних матеріалів не до кінця розкриті. А на підставі доволі фрагментарних свідчень не можна робити загальних висновків.
о. д-р Андрій Михалейко, директор Інституту Історії Церкви, УКУ
