«Моє знайомство з Романом Крип’якевичем почалося з перших років незалежності України. Творився Рух. Я очолював рухівський осередок на заводі телеграфної апаратури. Пан Роман входив до Великої Ради Руху. Його дружина Леся – до рухівського осередку творчих спілок.
Я знав, що він – визначний науковець, винахідник в ділянці водню у металах, працював над водневим двигуном. Після репресій, принижений і розчавлений, рятувався гумором в «ЦК» (так він жартома називав центральну котельню, у якій працював наприкінці 80-их). На той час це була професія дисидентівшістдесятників.
У 1990 році, коли ми творили організацію «Українська молодь – Христові», Роман Крип’якевич допоміг нам задіяти і поставити на добрий рівень першу релігійно-просвітницьку газету «Вірую», високу оцінку якій дав Євген Сверстюк.
У 1997 році разом із паном Романом і групою однодумців ми закладаємо Фонд Святого Володимира, ціль якого – в співпраці Церкви з державою працювати над відродженням культурно-духовних джерел української родини. Праці над проектами фонду присвячує пан Роман останні роки свого життя, одночасно налагоджуючи перші культурні зв’язки молодої держави з Австрією, Німеччиною, Польщею та іншими європейськими країнами як перший Почесний віце-консул Австрії в Україні.
Роман Крип’якевич був визначним мирянином, добре зорієнтованим в церковній і національній історії нашого краю. Володіючи європейськими мовами, він став гідним репрезентантом України на міжнародних форумах, конгресах екуменічного та культурно-політичного спрямування. Делегації Фонду Святого Володимира беруть участь в літніх академіях у Леонфельдені (Австрія), форумах «Католікентаг» – Берлін, Карлсруе, Дрезден. Фонд стає єдиним репрезентантом України в міжнародних рухах – Unum Omnes, Колоквіум європейських парафій (СЕР), у щорічних східноєвропейських семінарах в місті Шмохтіц (Німеччина). Цінний досвід європейських країн Роман Крип’якевич вмів розумно використати для віднови втраченого в часі тоталітаризму культурного пласту нашого народу.
Вважаючи найбільшою цінністю здорову сім’ю як клітину нації, пан Роман докладає багато зусиль до створення й реалізації проекту «Центр Родини», який стає найбільшим проектом Фонду Святого Володимира. Роман Крип’якевич, хоч і був на ціле покоління старший від нас усіх, талановито єднав наймолодших з поколінням його батьків, створюючи гарне почуття єдності й тяглості поколінь.
З ним приємно було долати труднощі та проблеми нашого буття, бо мав пречудове почуття гумору, оздоблюючи ним будь-яку рутинну працю. Знав безліч добрих жартів, поезій, просто веселих віршиків. З ним можна було говорити на будь-яку тему. Чим він тільки не займався: і вишколом українських сільських господарів у Австрії, і стипендіями для бідних, але здібних студентів, і пошуками нових видів електричної енергії для України (на кшталт повітряних вітряків), і проектом покращення якості ґрунту гумусом, і проектуванням кафе Кульчицького у Відні, і відвідинами групою патріотів на мотоциклах військових поховань УГА в Австрії, і влаштуванням когось на роботу органістом у Зальцбурзі… Попри все це знаходив час на перевидання творів батька з історії України, на переклад з готики «Меморандуму Головної Руської Ради з 1848 року», був і залишився зразком служіння своєму народові, своїй Церкві».
Ігор Матушевський, голова Фонду Святого Володимира
«Блаженної пам’яті Роман був рідкісною в нашій спільноті людиною. Для спільноти – це велика втрата. Але для нього це великий знак, що він у Господа досяг цілі свого життя».
Любомир Гузар, глава УГКЦ
«Він абсолютно однаково поводився в своєму кабінеті керівника відділу наукового інституту та в маленькій «каптерці» котельні, яку із властивим йому гумором називав ЦК (центральна котельня). Кого тільки можна було зустріти в тій ЦК з інтелігентного і дисидентського Львова за філіжанкою кави, яку майстерно приготовляв для своїх гостей господар ЦК. Тут можна було позичити почитати чорноволівський «Вісник» або дістати в подарунок саморобну збірочку Стуса, надруковану на машинці Романом Крип’якевичем і ним же зшиту в мистецьки оформленій обгортці. Прагнув волі України, йшов до неї. Незалежність зустрів у праці і боротьбі».
Адріана Огорчак, просвітянка, краєзнавець
«Вперше ми зустрілися либонь на початку шістдесятих в Будинку вчених на засіданні туристськоальпіністської секції. Я щойно по вернувся з південного Алтаю після мандрівки до гірського озера Марка Коль, і голова секції Роман Іванович попросив мене розповісти про цей важкий і ризикований маршрут, ще не освоєний гірськими туристами. Сам він тоді, здається, повернувся з гірської мандрівки Саянами. Роман одразу заімпонував мені. Справжній європеєць, рафінований галицький інтелігент з широким світоглядом, начитаний, обізнаний в малярстві, архітектурі, музиці, техніці, інформатиці, Бог один знає, в чому ще. Ну, звичайно, в історії, бо ж він – син відомого історика академіка Івана Крип’якевича. Людина, здатна захоплюватися, неперевершений оповідач. Серед моїх друзів було двоє, що з їхніх вуст я міг годинами слухати «дайджести» прочитаних книг, бачених вистав чи фільмів: Роман Крип’якевич та Карло Звіринський.
Роман був трохи сентиментальний, надто довірливий (останнє йому часто шкодило), романтик, мрійник. Відкритий для людей і кришталево порядний. Незмінно лицарський щодо жіноцтва, а навіть щодо суперників чи й ворогів. До його думки я завжди прислуховувався, а поведінка Романа в критичних ситуаціях була мені за взірець чоловічих чеснот.
Власну сім’ю Роман створив відносно пізно. Але яким він був сім’янином! Радості його дітей були його радостями. Скільки любові і турботи він офірував своїй дружині Лесі, донькам Іванці і Богдані (ви вже здогадалися, звідки ці імена! ? ), нарешті – омріяним внукам. Так, це був без перебільшення ідеал сина, брата, чоловіка, батька та діда».
Олександр Кіцера, професор, дійсний член НТШ
«Він був разом з нами, коли ми відновлювали Наукове Товариство імені Шевченка – інституцію, яку він в особливий спосіб шанував. Для таких відчуттів у нього був особливий респект: адже в тому товаристві його славетний батько вершив справу свого життя, українську справу, яку з усією властивою обдарованістю продовжував Роман Крип’якевич. Справу великого українського інтелігента, яким він був і після якого утворилася прикра порожнеча в наших ретельно “прочесаних” елітних середовищах епохи галицького посткомунізму».
Олег Романів, голова НТШ
«Ми вдячні, що своєю діяльністю і зусиллями він відкривав нам свою Батьківщину, і зараз ми просто не можемо уявити собі Львова без Романа».
професор Інгомар Трац, Австрія
«Найтяжче, що гнобило і травмувало Романа Крип’якевича – це чвари, чвари на всіх поверхах національного храму. Людина демократичних принципів, толерантна, він не раз обурювався, спостерігаючи нашу нетерпимість, схильність до негідних вчинків, амбіціозних фанаберій, що шкодять загальній справі, вносять розбрат в наше і без того нечисленне середовище свідомої інтелігенції. Роман був завжди налаштований виключно на мир, на вміння будувати неконфліктні взаємини».
Роман Корогодський, видавець, літературний критик
********
Народився Роман Крип’якевич 26 жовтня 1925 року у Львові в родині історика Івана Крип’якевича та Марії Крип’якевич (з роду Сидорович). Навчався спершу в «Рідній школі», згодом у славній Академічній гімназії, належав до юнацтва Пласту. Закінчивши Львівську політехніку, працював науковим співробітником Західного наукового центру Національної академії наук України. Мав ряд значних винаходів, працював над розробкою водневого двигуна. Був автором понад 80 наукових праць. Після захисту кандидатської дисертації завідував відділом і продовжував наукову працю. Був засновником та редактором наукового журналу «Фізико-хімічна механіка матеріалів». За місяць до захисту докторської дисертації став жертвою репресій тоталітарної системи проти інтелігенції 1972 року.
Наприкінці 80-их років – активний учасник, натхненник і засновник численних патріотичних починань: Товариства української мови, Руху, НТШ, академічної «Обнови», товариства «Холмщина», Пласту.
Був серед чільних діячів мирянського руху УГКЦ, викладав етику і риторику в богословській академії.
Помер Роман Крип’якевич 11 квітня 1999 року. Похований у родинній гробниці на полі №1 Личаківського цвинтаря разом із братом Петром-Богданом (відомим професором кристалохімії), бабусею Оленою і дідусем отцем-доктором Петром-Францом Крип’якевичами
