Ледь не сто літ минуло відтоді, як я вперше почула про Митрополита Української Греко-Католицької Церкви графа Андрея Шептицького. Бачила його фото: прекрасне обличчя, велична постать та й по всьому. Навіть не снилося мені тоді, що побачу його зблизька, ба навіть пізнаю особисто. Кожен рядок тепер має ціну, бо таких людей вже надто мало залишилося на світі. Як не дивно, перша дія відбувалася в колишньому Петербурзі.
За часів Першої світової війни, коли російське царське військо 1914 року окупувало Галичину і, зокрема, Львів, Митрополита за його патріотичну поведінку вивезли у Московщину до якогось кляштору і там інтернували. Так називалося те, що з ним було зроблене. Він перебував там разом із єпископом Юриком.
Коли сталася революція (лютнева 1917 р.), інтерновані мали повертатися на свою батьківщину. От у першу чергу українську колонію в Петрограді зацікавила доля Митрополита. Старше громадянство вживало якихось своїх заходів, щоби його зустріч відбулася найурочистіше, і здобуло дозвіл зустрічати його в царських покоях. А ми, студентство, мали в цьому також брати участь. Мене і Миколу Чечеля (пізніше секретаря Центральної Ради) делегували на це.
Поїзд приходив уранці. Ми стояли на пероні. Я – з маленьким букетиком весняних квітів, куплених за студентські копійки. Вагон підійшов, і я побачила величну постать Шептицького. Коли він ступив на східці, кинула йому під ноги оці весняні квіточки. Потім старші громадяни повели його у царські покої.
Митрополит спинився в польського кардинала, який очолював католицьку парафію в столиці. Згодом ми довідалися, що Митрополит захворів, і нас із Чечелем вирядили його відвідати. Самого його ми тоді не бачили – нам тільки передали його подяку за турботу.
Через якийсь час українська громада влаштувала в залі на Невському проспекті урочистий концерт на честь звільненого. То був початок березня, і з квітами на півночі було туго, але ми все ж таки їх роздобули. Зі мною було дванадцять дівчат, всі – у білих сукнях. Ми стояли вздовж мурованих сходів, якими мав іти до залі Митрополит. . . Коли він наблизився, я кинула йому під ноги квіти, те саме мали зробити решта дівчат. Але тут сталося несподіване: Митрополит простягнув мені руку. Складна ситуація, адже я студентка, розуміється, для даного часу – атеїстка, а руку треба поцілувати. . . А з другого боку, я Митрополита мало що не обожнювала. . . І що робити? Аж раптом мене осінило – я міцно стиснула простягнуту руку. Шептицький усміхнувся. Мабуть, йому ще такого ніколи не траплялося. І так він далі стискав по-товариськи рученята усім дівчатам. А коли ввійшов до залі, йому гримнув хор якусь величну пісню.
Потім студентство запросило Шептицького на свою вечірку – на чай. Він прийшов, я сиділа біля нього, були присутні Чечель, Андрієвський, Пилипчук (міністр шляхів), Струтинські… усі наші активісти. Під кінець він звернувся до мене і сказав, що тепер моя черга відвідати його у Львові. Я променіла від гордощів і свято прирекла це зробити. А далі – Жовтнева революція, Центральна Рада, Скоропадський, Петлюра, виїзд до Версаля… Але не доїхала – зупинилася у Відні. Там зустрічалася зі Степанівною, з Коновальцем. Там вся українська громада чогось навчалася. А на Вкраїні вже були большевики… Не пам’ятаю вже, у якій справі я була в посольстві у Відні, але знову зустріла там Митрополита Шептицького: виходив із кабінету з якоюсь духовною особою. Впізнав мене, усміхнувся привітно і чомусь познайомив мене зі своїм супутником. Як виявилось, то був папський нунцій у Варшаві – архиєпископ Дженоккі.
Через кілька днів я почула, що в церкві святої Варвари (греко-католицька церква у Відні) має відбутися Служба Божа за участі Митрополита. Казали: «тиха» Служба Божа. Що воно таке, я знала тільки теоретично.
Маленька охайна церковця, людей обмаль. Стала в куточку і придивляюся, власне – прислухаюся. Я не надто сентиментальна, особливо за молодих років. Але тут була потрясаюча річ: я почула, як людина розмовляла з Богом. Так, саме розмовляла. Не було відомих мені завивань православного клиру. Просто я побачила постать неймовірно гарного чоловіка, що не молився, а власне розмовляв із Богом. Колись я знала напам’ять «Мойсея» І. Франка. Так ото саме, мабуть, той Мойсей розмовляв із Богом. Аж мороз мені по шкірі пішов… Ніби атеїстка, колишня студентка, змалку байдужа до релігії. Але тут я відчувала, що був присутній Бог, а він, оцей чоловік, розмовляє з Ним. Отакої…
З того часу минуло чимало років. Скільки й чого тільки не забулося, а того присмерку в маленькій церкві святої Варвари і українського велетня-Пророка не зможу забути до самого скону. Ну а потім все пішло шкереберть (потім Н. Суровцова повернулася в Україну, була арештована, далі – табори, заслання, Колима. – Ред.). Тридцять років мого життя еліміновано з дійсності (. . . )
Смерть Сталіна повернула мене з Колими на Вкраїну, в Умань. Власне, вже не мене, а жалюгідні рештки. Я намагалася працювати на громадських засадах в Уманському краєзнавчому музеї. Туди якось приїхали львівські етнографи-науковці. Після оглядин «Софіївки» я запросила їх до себе на чай, а вони мене – відвідати Львів.
Одного ранку я не пішла до музею, а завернула до церкви святого Юра. На сходах сиділо безліч жебраків. В храмі могили не видно. У старости, який продавав просвірки, запитала: «Скажіть, будь ласка, де могила Митрополита?». «Чаво?» – почула у відповідь і побачила типове московське обличчя та ще й із бородою. Відколи-то греко-католики так добірно стали цвенькати на «общєпонятном»? … Потім натрапила на глухого діда. Відчула що треба конспіруватися. Почимчикувала до бабці, що була поруч, і повторила запитання про могилу Митрополита, але вже не так голосно. «А якого?» – хитро спитала вона. Але й я не з дурних, адже закінчила дипломатичну школу. «Та нашого», – уточнила. Бабця оглянулася навкруги і забелькотіла: «Не показують. У сутеренах (підвалі)». Ось і відвідала Його Екселенцію. Сповнила обіцянку, дану йому понад сорок років тому. Це було десь у 1960 році. Потім довідалася про все, що відбувалося у Львові з УГКЦ: про псевдособор, про арешти священиків, про те, що вони стали працювати фельдшерами, етнографами, фотографами…
Написано в Умані у серпні 1983 р.
Надія Віталіївна Суровцова (18 березня 1896 р. , Київ – †13 квітня 1985 р., Умань) – українська громадська діячка, журналіст, автор мемуарів, редактор іншомовних видань Міністерства закордонних справ УНР, перекладач, за фахом історик, доктор філософії. Здобула гімназійну освіту. До 1917 р. навчалася на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету, брала активну участь в українському студентському житті. Після повернення до Києва працювала в Українській Центральній Раді. Активна діячка Селянської спілки, співробітниця київської газети «Трибуна». 1917 р. редагувала іншомовні видання Міністерства закордонних справ у Києві. Під час Гетьманату — співробітниця секретаріату Міністерства закордонних справ. 1918 р. емігрувала до Австрії. Закінчила філософський факультет Віденського університету. Працювала викладачем у Віденській сільськогосподарській академії. Брала участь в роботі жіночих організацій, зокрема Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, була делегатом на конгресах ліги у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі та Вашингтоні. Після повернення в Україну 1927 р. була арештована органами ГПУ, засуджена і заслана в табори ГУЛАГу. Лише 1954 р. звільнена. Після реабілітації жила в Умані, займалася літературною і громадською роботою. Померла в Умані у 1985 році.
