Хто крав, нехай не краде більше,
а краще хай працює, творивши власними руками добро,
щоб він мав змогу дати тому, хто потребує
(Синод єпископів УГКЦ)
Вибори в Україні – це ті ключові моменти, коли, як саркастично зауважують скептики, у словах політиків громадяни з “електорату” перетворюються на “націю”. Дійсно, ще той зоряний час, коли у всіх виступах, заявах, деклараціях і прокламаціях торжествує правда, однак зазвичай у модальності майбутнього часу: “зробимо», «створимо», «заживемо». . .
І хоч СРСР давненько зник із політичної карти, а його ідеологія – з політичного поля нашої держави, ми ось уже чверть століття будуємо “світле майбутнє”, сподіваючись здобути “хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі”. Прошу шановного читача зауважити, що Іван Франко написав ці слова в далекому 1880 році. Боротьба за майбуття фатально переслідує українців століттями.
Восени 2015 року ми уже вкотре пережили один із тих пікових моментів, коли перед очима людей, здатних мислити критично, у всій драматичності постав розлам між словами лідерів країни, котрі обіцяють кращу долю, і хронічною матеріальною та моральною бідністю, яка десятиліттями не втомлюється пожирати наше суспільство. Отож, вибори і те, що довкола них…
Напевно, ніхто не сперечатиметься, що однією з найбільших небезпек для розвитку і збереження України досі залишається корупція, про що свідчить статистика організації Transparency International. Ну, гаразд, зрозумілим і пояснюваним було 144 місце України зі 177-ми наявних за індексом сприйняття корупції наприкінці 2013 року – в часи режиму Януковича. Але що ж було потім? Як діяла нова влада, яка заявила про масштабні реформи? А діяла вона так активно, що наприкінці 2014 року Україна за згаданим індексом займала 142 місце зі 175- ти! Якщо в 2013-ому наша держава зі 100 можливих балів, визначальних для встановлення цього індексу, набрала 25, то в 2014-ому – 26. За рік ми здобули в очах світової спільноти один додатковий бал і знову опинилися на одному щаблі з Коморськими островами та Угандою як найкорумпованіша країна Європи.
“Такі невтішні результати, на думку міжнародної антикорупційної спільноти, спричинені малопомітним поступом у руйнуванні корупційних схем, отриманих у спадок від усіх правлячих режимів часів незалежності України. Адже, незважаючи на «зміну фасаду», Україна й далі тупцює на місці. Нещодавно прийняті закони поки що не дали відчутних результатів у антикорупційній боротьбі”, – підсумовували тоді експерти Transparency International. А оскільки індекс сприйняття корупції оприлюднюють наприкінці року, то до жовтневих виборів-2015 українське суспільство підійшло з торішнім показником у свідомості.
Ще до початку періоду висування кандидатів і агітації за них подекуди пробивалися тендітні паростки сподівань, що політики також усвідомили потребу бути гідними і діятимуть так, як самі пропонують діяти громадянам. Вкотре закликала до цього й Церква.
“У підготовці до цих виборів увесь наш народ повинен керуватися відомим принципом, згідно з яким слід мислити глобально, а діяти – локально. Наше майбутнє сьогодні однаковою мірою залежить як від мужності та витривалості наших воїнів на фронті, так і від чесності політиків та відповідальності виборців, – читаємо у Зверненні Синоду єпископів УГКЦ напередодні виборів до місцевих органів державної влади від 1 жовтня 2015 року. – Не можемо допустити, щоб наші військові, котрі ціною власного життя захищають нас від зовнішнього ворога, повернувшись додому, застали країну, яку зсередини продовжують роз’їдати метастази корупції, хабарництва, нечесності, популізму і безвідповідальності. Вибори – це час, коли ми повинні проявити нашу людську та християнську гідність і громадянську свідомість”.
Одначе перестороги ці почули далеко не всі. Для цього достатньо проаналізувати дотримання українцями хоча б основних порад Церкви щодо уникнення небезпек, які загрожують під час виборів.
“Суспільно-моральним дезертирством було б самоусунення від участі у виборах, адже в такому разі нашу долю вирішуватимуть без нас, а ризик фальсифікації зросте в рази”, – застерігали єпископи УГКЦ.
І у відповідь ми отримали явку виборців на рівні від 31,65% на Донеччині до 56,48% на Тернопільщині. Дехто майже одразу почав виправдовувати це, мовляв, то ще не найгірший результат, мовляв, он у Фінляндії на місцеві вибори ходять по 10% виборців, а як гарно живуть. Воно-то так, проте речники цього аргументу забувають, що сучасну Україну слід порівнювати з Фінляндією не сучасною, а часів радянсько-фінської війни 1939 – 1940 років і наступної відбудови. Потрібно враховувати, що Країна тисячі озер навряд чи досягла б успіху, якби тоді голосували тільки 10% її громадян. Тож і аргумент виглядає, м’яко кажучи, непевно. Дійсно, прикрим фактом є те, що навіть на далекій від східного фронту Галичині приблизно 45% виборців проігнорували відповідальний момент демократії і знехтували право самостійно визначати своє майбутнє. Не всі ж вони на заробітках за кордоном?..
Беремо наступне застереження УГКЦ: “Браком відповідальності є рівно ж здобування голосів виборців пустими обіцянками чи популістськими гаслами, перед чим ми наполегливо застерігаємо кандидатів”.
Обіцянки політиків і їх виконання – болюче місце усіх демократій. Але ті збочені форми, яких набуло переконування виборців віддати свої голоси в Україні, – притча во язицех. От усього через два роки після того, як українці здійснили Революцію Гідності з вимогами шанувати громадянські права, після самовідданої жертви Небесної сотні на місцевих виборах деякі представники політичних сил намагалися банально купити голоси, роздаючи продукти, гроші… Тільки у Києві міліція порушила сім кримінальних проваджень через підкуп виборців, повідомляла “Українська правда” 26 жовтня – наступного дня після волевиявлення. І це, ймовірно, тільки верхівка айсберга, бо ж, як зазначали також у жовтні в Комітеті виборців України, факти підкупу довести надзвичайно складно. Нагадаю: пройшло щойно два роки після Революції Гідності…
Через брак відповідальності та чесності політиків на думку спадають чергові слова зі звернення Синоду єпископів УГКЦ: “Ті, що претендують на довіру місцевої громади, нехай спершу заслужать її своїми добрими ділами, ініціативами, а виборці нехай не полінуються критично перевірити все, що цей кандидат дотепер зробив, щоб не чинити свого вибору наосліп та не віддавати кермо влади в негідні чи невідповідні руки”.
Насущність цих слів яскраво підтверджує те, що в тому ж Києві – столиці європейської держави, яка перебуває в полі зору усього світу, станом на 23 жовтня, тобто за два дні до виборів, за даними Transparency International, лише 3% кандидатів у депутати міськради оприлюднили свої майнові декларації! Як із цим в’яжеться гасло “Жити по-новому” – питання іронічне.
“Особи, котрі наважуються купувати голоси виборців, як також і ті, котрі свій голос продають, нищать моральні основи нашої державності і здійснюють злочин проти сьогоднішніх і майбутніх поколінь, а також зневажають пам’ять про жертви Небесної сотні та полеглих захисників рідної землі на сході України”, – вкотре застерігали єпископи і вкотре, як виглядає, їх не почула “аморальна більшість”.
Очевидно, суспільна і культурна система в Україні, у тому числі й після Революції Гідності, сприяє аж ніяк не моральному вдосконаленню особистості та плеканню високих ідеалів. Перед людьми, які після падіння курсу гривні збідніли приблизно втричі, з неймовірною гостротою постала проблема задоволення елементарних побутових потреб. Значна частина громадян дійсно була готова (і досі готова! ) перетерпіти ці труднощі заради подальшого розвитку рідної держави. Мовляв, перетерпіли ж поляки «шокову терапію» Єжи Бальцеровича. Але тут надійшли вибори, і кандидати своїми діями, на додачу до зневіри у реформах, які втілюються надто поволі, ще більше посилили небезпеку апатії.
“Кандидатів до місцевих органів влади закликаємо сприймати посади, на які балотуються, не як самоціль, осягнення якої виправдовує будь-які засоби, а як особливого виду служіння, що вимагає серйозної підготовки та жертовного виконання”. Заноситься на те, що багато політиків проігнорували і цей заклик єпископів.
Понад те, на місцевих виборах 2015 року в “оновленій” Україні політики вчергове замахнулася на використання для своїх цілей авторитету Церкви. Голосом волаючого в пустелі залишилися слова зі звернення єрархів УГКЦ: “Окремо застерігаємо кандидатів від намагання використовувати авторитет Церкви для своїх егоїстичних інтересів чи для політичної агітації”. Чим інакше, аніж зневагою до цих слів, їх нехтуванням, можна пояснити те, що потужні й відповідальні, за їх же заявами, політичні сили під час виборів місцевих органів влади намагалися «нашпигувати» списки своїх кандидатів представниками духовенства. Щодо клириків УГКЦ, які пішли на вибори як кандидати без єпископського благословення, одразу була відповідна реакція, у тому числі й з боку секретаря Синоду єпископів УГКЦ владики Богдана Дзюраха. Він чітко вказав, що балотування суперечить церковному законодавству. В Церкві пояснили, що такі священики, навіть ставши депутатами, змушені будуть відмовитися або від мандата, або від роботи на парафіях. Однак Україна поліконфесійна, і Православні Церкви дозволяють духовенству балотуватися до місцевих рад. Як наслідок, дійшло до того, що на двох округах у Рівненській і Тернопільській областях політсили-опоненти виставили альтернативними кандидатами до рад по священику. Душпастирям цим напевно намалювали чудові картини майбутньої співпраці і добрих діл, які вони зможуть робити, сидячи у сесійних залах… Але реальність виявилася іншою: отці стали прямими конкурентами, що ще більше підірвало авторитет Церкви як суспільного інституту. Заради чого це робилося? Задля тимчасового підкріплення в очах виборців легітимності політичних партій, які цю легітимність підірвали через власні дії й бездіяльність. Бо ж, як відомо, неподілене царство не вистоїть. І саме через такі речі Церква в постмайданний період втратила першість у рівні довіри українців на користь волонтерів і армії. Ці плоди ще доведеться пожинати впродовж багатьох років…
“Місцеві вибори – це унікальний шанс для змін знизу, щоб вибудовувати ініціативи, які безпосередньо стосуватимуться місцевих громад, впливатимуть на життя громадян”, – пояснював Синод єпископів 1 жовтня 2015 року.
Справді, вибори є унікальним шансом, однак значна частина політикуму – сил не маргінальних, а впливових – потрактувала їх як нагоду змінити на краще не країну, а своє становище шляхом здобуття влади чи закріплення в ній будьяким способом, в тому числі й за допомоги Церкви. Відповідальність за все це лежить не тільки на новообраних депутатах і тих, хто за ними стоїть. Відповідальними є й ті, що обирали бездумно або ж узагалі проігнорували вибори. Звісно, реформи в Україні триватимуть – критична маса свідомих громадян, як виглядає, є і намагається всіляко впливати на владу. Зрештою, будуть нові вибори, і Церква змушена буде знову нагадувати “вічні істини”… Така вже людська природа, що культурні норми потрібно відтворювати перманентно. А тому продовження буде.
Володимир Мороз, релігієзнавець, журналіст
