Після падіння Царгороду в 1453 році, коли первісна Свята Софія була втрачена для нас, Вселенський Патріярхат знайшов свій притулок у соборі святого Юрія Побідоносця в Фанарі. Так само тут, у Львові, цей собор має своє посвячення до святого Юрія Побідоносця. Цими спільними посвяченнями наші предки в вірі нагадують нам знову про незламний духовний зв’язок з Великою Церквою Царгородською, але ми переживаємо глибокий, болісний поділ.
Церква Києва не брала участи в жалюгідному розколі 1054 року. Київ завжди старався підтримувати єдність з обома сторонами, наслідуючи надзвичайний приклад патріярха Петра Антіохійського. Протягом кількох століть Київська ієрархія намагалася охоронити життя Київської Церкви від наслідків цього поділу. Церква Києва різними способами намагалася тримати зв’язки із Старим і Новим Римом і на загал уникала участи в суперечках між Старим і Новим Римом.
Із заключення Берестейської Унії митрополит і ієрархи не гадали, що вони вносять щось дуже нового, і не мали жодного наміру змінювати і розбавляти православну віру. Вони визнали Церкву Риму як Церкву, яка «предсідає в любові» за словами святого Ігнатія Антіохійського; вони визнали Римську Церкву як «православну по вірі і католицьку в любові», фразу, яку часто повторює Святіший Папа Іван-Павло ІІ. Всі Отці Берестейської Унії вірили, що відновлення єдности з цією Церквою було відновленням, яке не було ніколи зломлене і що це було в найкращих інтересах Київської Церкви. В документах Берестейської Унії зберігається пам’ять про Церкву Царгороду і впевненість, що Церква Києва є досі однієї релігії з Константинополем. Артикул 31 Берестейської Унії висловлює надію на те, що ми зможемо віднайти цю єдність. Велика Церква Царгороду, можливо, розуміючи, що Митрополит Михаїл й інші ієрархи Церкви Київської намагалися поступити якнайкраще в даній ситуації, ніколи не видала формального синодального акту, щоб судити чи засудити Унію в Бересті.
Ми зараз стоїмо перед фактом поділеної Церкви Києва. Цей первісний поділ, що стався 400 років тому, підкорення Москві 100 років пізніше тих, які не прийняли Берестейської Унії, а також латинізація, що проводилася серед греко-католиків, призвели до того хаосу, котрий ми зараз бачимо в XX столітті, коли збільшилися роздори, даючи нам доказ того, що нам бракує серйозного розуміння вчення Отців Церкви про поняття еклезіології з боку православних і католиків.
П’ятдесят років тому Митрополит Андрей Шептицький написав історичний «Лист до Всіх Високопреосвященних і Преосвященних Православних Архиєреїв в Україні і на українських землях», де він порушує питання єдности Церкви. Недавно я широко наводив цитати з цього листа в моєму зверненні під час єпископської хіротонії у Філядельфії. Ми всі маємо текст цього листа в збірці Письма-пoслання Митрополита Андрея Шептицького, 1939-1944, перевиданої недавно тут, у Львові, отже, я не буду сьогодні знову вам його зачитувати. Але я прохаю всіх читати цей лист знову і знову з найбільшою увагою, щоб наше духовенство і вірні могли запізнатись з ним і діяти згідно заповіту Митрополита Андрея Шептицького. Не дивлячись на всі труднощі і проблеми, ми мусимо звернути нашу увагу на питання єдности Київської Церкви саме в цьому історичному моменті, в якому два вирішальні чинники діють на нашу користь.
Зі «Звернення єпископа Всеволода, правлячого архиєрея Української православної Церкви в США й Канаді (Вселенського Царгородського Патріархату) до учасників Синоду Української Греко-католицької Церкви 26 травня 1992 року» (Патріярхат № 7-8 (259-260), 1992)
