За три роки відзначатимемо 40-річчя «Свічада» – доволі солідний вік для видавництва. Впродовж усієї своєї історії воно пережило багато різних моментів, серед яких були і злети, і падіння, і розчарування, і радість.
Першим доволі важким епізодом була смерть мого друга та співзасновника видавництва Івана Добощака. Трагедія сталася в 1988 році. Видавництво вже проіснувало рік, у нас були плани і вимальовувалася подальша візія діяльності. Тому смерть Івана стала для нас великим потрясінням, яке викликало багато запитань стосовно нашої подальшої праці.
Наступним складним періодом був момент переїзду видавництва в Україну. «Свічадо» було засноване в 1987 році у Польщі, і коли Україна здобула незалежність, стало зрозуміло, що наші ідеї будуть найкраще реалізовані там, де люди спраглі друкованого слова. УГКЦ тільки вийшла з підпілля, і відчувався величезний брак релігійної книги. Тоді частина працівників видавництва приїхала з Польщі до Львова, і «Свічадо» відкрило нову сторінку своєї історії на рідній землі.
Наступні роки існування видавництва – це калейдоскоп успіху, криз, змін, інфляцій, конфліктів, розчарувань і знову успіху. Були періоди кращі, були складніші. Найбільша наша криза припала на перші місяці пандемії. З таким явищем, у такому обсязі цивілізований світ зіткнувся вперше. Ніхто не знав, чого чекати і як планувати подальшу працю. Ми мали певний запас коштів, тож нам здавалося, що зупинка видавництва на один-два місяці не завдасть великої шкоди. Коли ж закінчився карантин і можна було почати працювати, виявилося, що ситуація насправді критична: за час карантину книжок ніхто не купував, церкви були зачинені, а нашим найбільшим ринком збуту були, власне, церковні крамниці. На той час у нас працювали майже 50 людей, яких потрібно було якось забезпечити зарплатами, а коштів на це у видавництва не було. Тому довелося ухвалювати важкі рішення, оскільки ситуація, що склалася, загрожувала видавництву цілковитим закриттям. Дві третини наших працівників ми попросили звільнитися і стати на біржу праці: так вони змогли б отримати хоч якусь компенсацію від держави в той час, коли ми не могли виплачувати заробітну плату. Звісно, ми обіцяли, що як тільки ситуація покращиться, вони зможуть повернутися до своїх обов’язків у видавництві. Решта працівників продовжували працювати за мінімальну платню, виконуючи обов’язки свої й тих працівників, які змушені були звільнитися.
Ми також звернулися через соціальні мережі до наших читачів, розповіли їм правду про те, що перебуваємо на межі банкрутства, і попросили в них допомоги. У цьому зверненні ми не просили дати нам грошей, а лише купити бодай одну книжку, бо знали, що фінансова допомога насправді вбиває видавництво, а купівля книжки дасть йому можливість розвиватися далі. Люди блискавично відреагували на наше звернення – ми були вражені кількістю замовлень. Підтримка читачів була такою потужною, що ми змогли впродовж двох місяців якось стабілізувати ситуацію і почати працювати, змінюючи підходи до продажу книг, розвиваючи інтернет-магазин. До кінця року ситуація покращилася настільки, що ми почали повертати на роботу наших працівників, які були звільнені тимчасово. Звісно, не всі повернулися, бо за цей час хтось знайшов собі інше місце праці.
Наступний виклик – початок повномасштабного російського вторгнення в Україну. Звісно, всі були шоковані й розгублені. Проте, загартовані пандемією, ми знали, що може чекати на нас у випадку повної зупинки виробництва. Тому найкраще, що можна було робити в час тривоги, страху й невпевненості, це працювати, не збавляючи темпу. Дуже сильно відчувалася потреба людей в молитовниках і Псалтирях. Війна спонукала українців звертатися по підтримку до Бога, і ми намагалися допомогти їм у цьому.
Кардинально не змінюючи тематику наших книжок, ми намагалися реагувати на потреби суспільства, яке опинилося віч-на-віч з новими загрозами, викликами та страхами. Найбільш уразливими в цій ситуації були наші діти, тому хотілося видати книжку, щоб хоч якось полегшити їхні переживання та випробування у воєнний час. Так з’явилася книжка Зої Жук «Мрія», яку проілюструвала чудова художниця Богдана Боднар. Це розповідь про наш славетний літак, знищений ворогом у перші місяці повномасштабної війни. Цією книжкою авторка в особливій манері хотіла пояснити дітям, що смерть не є кінцем, що після неї душа продовжує жити і навіть може допомагати людям, які залишилися на землі. Потім з’явилися книжки про Півника-переможця, Джавелінку і Святого Миколая, а також суперпопулярне дитяче видання про Пса Патрона. Цікаво, що останню книжку в нас замовляли навіть із Японії. Завдяки цим дитячим виданням ми дали батькам такий інструмент, за допомогою якого вони могли пояснити дітям, що відбувається довкола і як Бог впливає на це. Сподіваємося, ці книжки їм знадобилися.
Дорослі в перші місяці повномасштабного вторгнення шукали молитовні Псалтирі. Ми спробували видати кишеньковий формат такого Псалтиря, і він сподобався нашим читачам. Також популярною була книжка «Молитви на час війни», упорядником якої став отець Андрій Зелінський. Наші редактори шукали літературу для дорослих, яка була б корисною для них саме в час війни. Дуже прихильно ставилися до нас польські автори. Малґожата Тарашкевич дала дозвіл безкоштовно видати українською мовою дві свої книжки – «Як допомогти собі у кризових ситуаціях» та «Як підтримувати дітей у кризових ситуаціях». Також ми зробили акцент на психологічні видання, як-от книжки «Геть із голови. Як зупинити спіралі токсичних думок» чи «Мікрозміни».
Реагуючи на виклики сьогодення, ми не забули про видавничі плани, які складали перед початком повномасштабного вторгнення. Так потроху почали з’являтися книжки, які нам потрібні і поява яких дає читачам надію на те, що все колись повернеться до норми і люди зможуть спокійно читати про виховання, одруження, любов, віру, духовність.
Ми не можемо відмовитися від базових видань. Війна вносить свої корективи, але ми намагаємося жити своє щоденне життя в тіні війни. Всі ми щось будуємо, святкуємо, вчимося, але також ховаємо наших рідних та близьких, які щоденно віддають своє життя за те, щоб Україна була. Тому будь-які наші дії позначені печаттю смутку, але ця печать не може зупинити нашу працю, бо завдяки їй ми здатні підтримувати всіх тих, що зараз на фронті.
Богдан Трояновський, Ярина Брилинська-Трояновська
