Ми вже почали вимовляти перші слова. Нарешті з наших уст вирвалося якесь незрозуміле т-т-та-то! Чи в силі хтось описати його щастя ? Поволі ми починали думати, починали питати. Наш батько вмів на все знайти відповідь. Ми щось зломили.
Наш батько те все вмів направити. Нам чогось забракло. Батько те для нас дістав. Тоді то в нашій уяві почав щораз яскравіше зарисовуватися образ генія, героя, мудреця. Так то в нашій дитинній уяві наш тато набирав щораз то живіших рис казкового лицаря. Ми були тоді вже тим щасливі, що могли сісти татові на коліна. Яка радість для нас, що ми могли йому щось «помогти». Це був найгарніший час у нашім житті. Це був теж найрадісніший час і для батька. Направду щасливе, задоволене й захоплене було тоді татусеве серце. Це був час обоження тата з нашої сторони. З батькової ж сторони це був час захоплення.
З часом ми почали помічати, що наш тато часто помиляється. Ми побачили, що є інші батьки, які були куди багатші, розумніші та спритніші від нашого тата. Ми почали спостерігати, що наш батько не «бог», бо він журиться, сумує, непокоїться, сердиться. В наше серце почало вкрадатися підозріння, неясне почуття зневіри. Нарешті нас огорнуло почуття розчарування. Це перше розчарування потрясло нами до глибини нашої істоти. Ми почали перед татом таїтись, ми почали перед ним ховатись, ми почали від тата втікати. Це був для нас час гіркого розчарування.
Чим далі ми підростали, тим менше були ми схильні до послуху. Наш дух рвався до чину, до самостійності!, до незалежности. Та за свої недотягнення чи помилки ми не хотіли відповідати. Тоді то тато мусів ужити насилля, погроз, засуду. Тоді то ми щораз частіше добачали в татові якогось жандарма, тирана, що начебто намагався вбити в нас життєву радість та спинити наш порив до безжурного і щасливого життя.
Та коли ми вже самі на власних крилах почали змагати до сонця, коли буря і негода життя щораз нижче збивала наш молодечий запал, нам почали відкриватись очі на дійсність. Ми почали набирати справжнього поняття про нашого батька. Тоді то в нашім серці ми стали наново голубити теплі почування вдячности для нашого тата.
Щойно у зрілому віці ми зрозуміли, чому то тато робив нам завваження. Скільки то його остережень сповнилось на нас! Як він розважно та тверезо підходив до життя. І ось у нашім серці почав вимальовуватись піднесений, цим разом теж правдивий образ нашого батька: розважного, шляхетного й відданого мужчини. Тоді щойно ми зрозуміли свого батька. Ми почали наново звертатись до нього. Це ж золоті роки кожного батька, якщо він доживе їх. Це період нашого признання і нашої вдячности. А наш тато, наче б переживаючи вдруге свою молодість, щойно тоді насолоджується вдячністю своїх дітей, а з його задоволених грудей час від часу виривається зідхання: «Варто було терпіти!»
А ми? В годині горя та гіркости схиляємо покірно свої голови й все повторяємо: «Так, мій тато був великим чоловіком!»
Такі слова нашого признання для тата будуть найліпшим виявом наших почувань у День Батька. Вони будуть теж і найгарнішою китицею вдячних молитов на могилу, якщо наш батько вже відійшов у вічність. Сяк чи так, але нам таки треба визнати, що наш тато у відповідному сенсі — це таки великий чоловік!
Зі статті о. А. Пекаря, ЧСВВ, «Батько» (Патріярхат № 6 (84) 1978)
