Світ завжди, від самих його початків, впадав у єресь поспіху. Хтось кудись чогось поспішав, намагався чогось назбирати, присвоїти, зробити собі ім’я. Диявол поспішав поставити свій трон над Божим – і впав. Єва з Адамом поспішали отримати пізнання добра і зла – а пізнали лиш те, що вони нагі. Люди часів Ноя поспішали спробувати принад світу цього – і були заскочені потопом. Історія Вавилонської вежі – ніщо інше, як поспіх коротким шляхом дістатися неба. І так аж донині. Людина поспішає. В неї немає часу на вдумливе читання, огляд картин чи перегляд фільмів, на медитацію. Немає часу написати листа другові чи вести щоденник. Людина так захопилася накопиченням, що не має часу оцінювати і цінувати те, що має. Зараз немає часу, але згодом буде… Зараз не встигаю вдумливо, потім…
Це перенакопичення присутнє всюди, навіть у молитві. Довжелезні ряди псалмів, молитов, стихир. Подвоєння, потроєння, помноження. Устави, які необхідно сповнювати, тому що ти монах, священик, «зразковий християнин», тому що такою є наша «традиція», передана нам отцями. Тому що «зараз ти цього не розумієш, і навіть я не до кінця розумію, але прийде час…». Все це підкріплюється розмаїттям міфів про те, що «колись люди були духовнішими», що «зараз любов до молитви охолола». Насправді ж усе це є лише відмовками від неспроможності пояснити молитву Церкви відповідно до здорової логіки. Відмовками від неспроможності визнати, що ми втратили зв’язок із євангельською заповіддю «небагатослівності в молитві» та синхронізації серця з устами.
Кількість тексту наших літургійних богослужінь зумовлює необхідність молитись їх паралельно, тому ми не чуємо чудесних молитов священика. Кількості тексту наших літургійних богослужінь приноситься в жертву медитативність і краса літургійного співу. Багато з нас нечутливі до мови літургійних текстів, тому головним критерієм перекладу їх українською стає «зрозумілість», а радше примітивність, повсякденність, яка не передбачає приготування і зупинки для осмислення змісту, для зачудування красою побудови речення, для смакування вишуканості лексики й унікальності висловів, якими оспівуємо Господа. Насолода від краси спілкування замінюється гордістю від сповнення уставу незалежно від повної участі в цьому сповненні.
Але це – пастка! Безкоштовний сир лише в мишоловці. Для справжньої насолоди необхідне зусилля. Для осягнення суті справи потрібен час на її осмислення. Саме тому перемога над дияволом висловлена запрошенням до розважливості й розважання. «Хто як Бог? » – ось питання, поставивши яке не поверхово, а глибинно, отримаєш відповідь і на те, ким є ти сам.
Закон Божий, який лежить у основі будь-якої молитви, треба не читати щоденно від початку до кінця, сповнюючи таким чином якийсь устав. Закон Божий для того, щоб розважати, роздумувати над ним удень і вночі. Він для того, щоби вдумуватися в нього, у кожне речення і слово, для того, щоби мати для нього час чи радше сповнити ним наш час.
Молитва, якої Христос навчив молитися своїх учнів, не була відповіддю на прохання: «Господи, навчи нас відмовляти Часослов! », але: «Господи, навчи нас молитися!».
Саме тому так важливо навчитися смакувати молитовний час із Богом. Усвідомлювати його як унікальну можливість вглибитися і засмакувати його так, як смакують вишукану страву. Менше, але якісніше – ось секрет справжньої молитви. Яким є сенс «пробігти» десять приписаних уставом стихир, якщо вся їхня суть розкривається тоді, коли ти зупиняєшся і маєш вимальований літургійним співом час для смакування кожного їхнього слова. Можливо, варто гарно і неспішно заспівати лише три, бо більше й так не в змозі «перетравити»?
Древні й мудрі робили саме так: не гналися за кількістю, а смакували якість молитви так, як смакував перетворене Христом вино зачудований його якістю староста на весіллі в Кані Галилейській.
Скуштуйте і пізнайте, який благий Господь!
о.-д-р Василь Рудейко, замісник голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ