В неділю, 13 серпня 1978 ми вибрались на прощу до Словсбурґу із наміром зробити також добре діло для Помісної УКЦеркви, себто роздати прочанам інформаційні листки (ч. 18 «Чому потрібний нам Патріярхат» і ч. 19 із листом українських дисидентів до Апостольської Столиці та урядів тих держав, які підписали Гельсінську Угоду, в обороні о. Романюка).
Але зараз таки на початку на нас накинулась сестра Денніс, і заборонила роздавати та ще й наслала на нас поліцію. Видно сестра Денніс уважала, що численно прибувшим прочанам не потрібно нічого знати про патріярхат і про Помісну УКЦеркву. Також виходить, що доля о. Романюка та інших дисидентів їй байдужа.
В нашій обороні ставали ці благородні особи, нераз вже із третього покоління, які прочитавши інформаційні листки ніяк не могли зрозуміти чому це, ті монахині на нас накликають поліцію. Своє негодування вони в гострий спосіб висловлювали тим монахиням, а головно сестрі Денніс. А нас просили поінформувати інших про ці пригоди з монахинями.
Без огляду на всі перешкоди і шикани нам таки вдалось роздати дві тисячі інформаційних листків ч. 18 і чотириста англомовних ч. 19. Прочани брали їх дуже радо, а нераз ще просили дати додаткові для приятелів чи когось із родини. Допомагали Роздавати летючки пані: Марія Савула, Василина Микитин, Галина Костюк, Анна Маціканич, Ольга Надраґа, і панове: Петро Плис і Михайло Дзюбас (всі з Трентону).
Якщо б у сестри Денніс було бодай трохи любови до українського народу і до Помісної УКЦеркви — то вона ще помагала б нам і була б вдячна що інформуємо широкі мирянські маси про рідну Церкву й небезпеки, які їй загрожують. За малими виїмками, цей учительський обов’язок занедбали священики, чи то зі страху перед вищою церковною владою чи із обоятности.
Але сестра Денніс вихована в дусі ватиканського інтернаціоналізму. Жах збирає коли подумати, що вона вчила у парафіяльній школі в Елізабеті, де бацилями того інтернаціоналізму та релігійного нігілізму заражувала невинні душі дітей. Таких як вона є нажаль більше. Буває, що дітям в українських школах, удержуваних за гроші українських батьків, деякі монахині забороняють говорити по-українськи, кажучи, що Ісус Христос тої мови не розуміє!!!
Проповідь підчас Божественної Літургії відзеркалювала напрям, в якому наша Церква, за плянами Східної Конґреґації і при співпраці деяких наших владик та священиків, повинна далі котитись до самоліквідації в римокатолицьку Церкву, а вірних нема кому поінформувати про дійсні факти і заговір проти Помісної УКЦеркви. Навіть не вільно цього робити. Правду ховають, а на сторінках офіційної церковної преси односторонними часто викривленими інформаціями стараються приспати чуйність мирян і переконати їх, що все є в порядку.
Присутність великого числа вірних в Словсбурґу була отже великою і властиво одинокою нагодою, щоби їх бодай трохи поінформувати про справи Помісної УКЦеркви. Ми наш обов’язок сповнили, а сестрам служебницям, які із таким завзяттям нам перешкаджали й насилали на нас поліцію, п. Анна Маціканич із огірченням і докором сказала: «Ви не дбаєте за нашу Помісну Церкву ані за наш нарід, який там мучиться».
