Патріярхальний Рух у Великій Британії є триступневий. Найвищим органом є загальні збори Мирян, що відбуваються кожного року десь на весну. Вони обирають Раду Центрального Патріярхального Комітету зложену з обраних загальними зборами представників та делегованих установами-основниками ЦПК представників-разом 21 членів Ради і голова. Рада вилонює із свого складу діючу Президію ЦПК переважно із членів замешкалих у Лондоні.
Загальні Збори крім звичайних статутових функцій, як обирання Ради, затвердження бюджету, намічення пляну праці та критики недотягнень за минулий період, звітує про стан на місцях та висловлює свої побажання до новообраних керівних органів. Виконавцем тих побажань, як теж намічених Загальними Зборами акцій є Президія ЦПК безпосередньо або через всякі ділові комісії покликані до одної чи другої справи. Рада ЦПК, яка збирається двічі протягом року, а коли потреба цього вимагає то і частіше — заслухує звіту із проведеної Президією роботи, фінансової господарки та намічених плянів — обговорює їх і одобрює або відкидає. Вона теж є тим контрольним лучником між Президією а низовими клітинами.
Структурально патріярхальний рух очолений Ц.Л. Комітетом у складі ділової Президії, контрольно-дорадчого тіла Ради ЦПК, та законодавчого тіла Заг. Зборів Мирянського Руху складається (як під сучасну пору) із 76 низових клітин, які в свою чергу спираються на членстві мирян та громадських організацій-основників патріяршого руху. Членами місцевих клітин можуть бути миряни УКЦ, що стоять на засадах патріярхальних, як теж делеговані організаціями представники.
Ціла структура Патріярхального Руху нормується правильниками, які були затверджені Загальними Зборами Мирян у квітні 1978. І саме цього літа проводиться інтензивну акцію охоплення всього членства патріярхального руху у сильну, задокументовану відповідними заявами, сім’ю.
Отже не члени президії диктують що треба робити та яку поставу заняти, але вони лише виконують волю делегатів патріярхальних клітин з терену виявлену на Загальних Зборах Мирян. А делегати пропонуючи пляни висловлюють не свою власну думку але своєї низової Клітини Мирянського Патріярхального Руху. Інша справа, що не всі домагання зразу є можливо зреалізувати, як теж не всі домагання делегатів, після докладного обміркування на Президії чи на Раді, можна уважати за доцільне виконати з уваги за обставини. Отже всякі балачки злобних людей про «диктатуру», «горстки збунтованих політичних людей» чи про організацію на зразок «мафії», не лише дешева демагогія але й очевидна брехня, свідомо пущена в обіг серед чужинців.
В останньому часі, навіть серед делегатів на Загальних Зборах чулось голоси, що в терені подавляюча більшість є «за патріярхат», але не мають відваги ставати в організовані ряди Ц. п. Комітету. Правдивих причин не подається, натомість висувається чисто технічно-мовну ніби причину , що сама назва «Патріярхальний Комітет» ограничує число до діючого комітету з виключенням мирянських мас позитивно наставлених до патріярхальної справи. Коли поміркувати, то справді назовні так виглядає, що Комітет то щось вущого, а Патріярхальний Мирянський Рух, це щось загальне, організаційно неоформлене, невловиме. Ніби є тих 85% за патріярхальним устроєм вже тепер, а властиво їх нема ніде зафіксованих щоби можна було числово виказати. Й в тому одна з болючок цілого нашого руху, що ми немаємо досі стислої евіденції наших рядів. Прийде маніфестація, чи навіть збірка на Патріярший Фонд — нас є грубі тисячі. Докладно однак тої скількости теж не можливо обчислити. А коли прийдеться обчислити постійних, не принагідних прихильників ідеї помісности, готових на кождий поклик виявити свою волю ділом, грошем та навіть нараженням на переслідування — то справа так ясно й виразно не стоїть.
Тому саме в біжучому році поставлено натиск на виелімінування цеї організаційної недовершености. Тому в терені всі сили присвячується зараз на зібранні числових даних про наш стан, як теж про заведення точної евіденції людей, які визнають ті самі ідеї, які перед собою поставив наш Патріярх й нас взиває їх постійно реалізувати. У змаганні за наші помісні права УКЦеркви самого одноразового ентузіязму не вистачає. Треба постійної напруги, тісно зорганізованої дії, бо сторона противна диспонує не лиш засобами та досвідом але теж, і на жаль, «продажними людьми»,які самі не помічають, що вони стають сліпим знаряддям в руках досвідчених грачів, на нашу згубу.
Колись, у польській займанщині, проти волі окупанта, часто без його згоди, ми творили свою власну державу у їхній державі, яка для нас була тюрмою. Наші «Просвіти», «Рідні Школи» «Сільські Господарі» «Кооперативи», «Маслосоюзи», «Соколи», «Січі», «Луги» чи «Пласт» не розчисляли на допомогу держави. Ми їх творили із власної волі, власними руками, власними сотиками з вкладок та ощадностей й в них ми знаходили нашу силу. А всякі політичні угрупування чи навіть революційні організації могли виростати саме на їх основі й немов завершувати їх. Подумаймо лише скільки нашої молоді вишколилось у тих установах та організаціях. Нині вони стоять майже всі у проводах нашого організованого життя на еміграції, зокрема ті, яким судилось вийти із останного лихоліття цілим.
І коли ми пішли у широкі світи, то зразу приступили до організації нашого життя по нашій власній волі та для наших власних потреб. Тому ми в першу чергу приступали теж до організації нашого реліґійного життя, для себе та для своїх дітей. Ми звикли до того, що наше діло було тільки церкви придбати, забезпечити й для священика влаштувати можливість обслуговувати вірних. В загальному ми не приглядались до того «що робиться» та «чому так робиться» у нашій церкві, бо звикли, що це справи, якими керує церковна влада. Та коли ми побачили, що та «церковна влада» не співдіє і не виконує доручень Голови нашої УКЦ, а нас починає навчати, що наша церковна влада не має тут нічого до говорення, що одиноко Папа через свою Конґреґацію для Східних Церков, в якій засідають в більшості латинники, вороже до нашої Церкви наставлені. Коли нам сказане, що церкви не наші та що єпископ може заборонити будькому входити до тої «не нашої» церкви — то ми теж «збунтувались» проти збунтованої екзархальної влади, бо інстинктом відчули у тому поступовані ворожу затію. Коли наші церкви перестали бути нашими. Коли наші найглибші випливаючі прив’язане до свого традиційного східного обряду почування були осміювані, як шлях до схизми деякими ревними виконавцями бажань Східної Конґреґації, тоді «екзархальні» церкви почали пустіти. Нині вони служать горстці незорєнтованих або з природи злобних людей, які на церковному полі роблять свої політичні порахунки. Деякі наші отці, хоча призвичаєні до послуху свому безпосередньому зверхникові, скоро зорєнтувались що екзархальна влада занадто відірвалась від рідного ґрунту, від своїх вірних. Вони, невиповідаючи отверто послуху екзархальній владі, у практиці залишились при своїх вірних та ділили далі всі радості та болі разом з ними. Не називаємо їх по імені, але про них всі знають.
Та нажаль інші не лише пішли по лінії визначеній Східною Конґреґацією, але ще й немало самі доливали оливи до вогню з власної ненависти до колишніх своїх братів. Повінь пасквілів, обмов, перед своїми та перед чужими, у більшості випадків мають пятно «духовної освіти».
Люди привикли бачити свого священика в церкві як свого «батька дорадника і опікуна» — розчарувались. Почалася розтіч, реліґійна індеферентність, а то й заломання у післанництво Церкви в нашому народі. Очевидна річ, один священик присланий Блаженнійшим Йосифом для обслуги майже цілого терену В. Британії — це капля у морі. Доцінюючи вповні посвяту та фізичну навіть видержливість «отця пароха на колесах» треба ствердити, що люди поволі відчужуються від своєї Церкви. Богослуження по катакомбах прозваних екзархальними отцями, «коршмах» — хоч напоєні щирістю та ревністю, не створюють отого душевного настрою, що їх створюює своя рідна церковна обстановка. Катакомби це провізорія, добра на переходовий час. Та кождий ставить собі питання, а як буде далі? Навіть коли ми в найближчому часі матимемо ще одного священика й ще одну чи дві новонабуті церковці, то всеодно рана завдана впертими казуістами — буде ятритись ще довгий час. Бо молодь поволі не те, що відстає від церкви але починає дивитись на неї, як на неповажну світську установу розїджену політичними сварами та демаґоґією. З перспективи, що весь наш ентузіязм, всі наші дерзання не лиш світські але й релігійні в обличчі відчуження нашої молоді, можуть виявитись не лиш безпредметовими але й донкіхотськими. Розробити певну програму дії серед молоді, щоби розбудити в неї зацікавлення нашим релігійним життям, як основою нашої твердости в обличчі несприятливих історичних вітрів, а теж основно запізнати її з ідеями Помісности нашої Церкви в рямцях Вселенської Церкви. Цей плян був основно обговорений на недавно відбутій нараді Президії та одобрений Радою ЦПК, що відбулася 22.7.78. й сподіємось, що під осінь, коли всякі організаційно-технічні справи будуть розв’язані, — акція ця буде поволі розгортатися.
Коли екзархальні священики з отцем канцлером включно, за вказівками свого духового надхненника, екзарха справами душевних бажань та потреб вірних не цікавились, коли розпочали проти своїх вірних, патріярхального руху, а навіть проти Голови нашої Церкви вести безперебірчиву акцію очорнювань, осмішувань, обмов та застрашувань, «Страшними Судами» чи відмовами християнських похоронів, то річ ясна що на гуртування нашої молоді біля церкви їм ні сил, ні часу не вистачає. А може це й лежало у їхніх далекоідучих плянах?
Чи треба дивуватися, що молодь сама шукає виходу із нерадісної ситуації. Й тут саме виходить на яв у всій ширині, якими то добрими пастирями були і є оті наші отці духовні, що відорвавшись від своїх вірних, виповівши послух Голові своєї Церкви, пішли шукати слави й почестей на шляху ганьби серед своїх й понесли цю ганьбу ще й у чужий нам світ. На їхні наклепи, очорнювання та юдину роботу ми відповідаємо позитивною творчою працею. Парафія у Галіфаксі, філія УКУ у Лондоні з каплицею, приділ першого сталого душпастиря — оце наша відповідь на всю зливу погані. Дасть Бог, що скоро будемо мати ще пару церков та ще пару священиків, що будуть ділити з нами долю і недолю. А з посеред молоді мусимо у якнайскорішому часі підвиховати нових духом кандидатів до душпастирської праці. Це святе завдання побожних і щирих наших мирян-батьків. Це суть праці Центрального Патріярхального Комітету у В. Британії.
В. Ґоцький
