IV
У попередній статті, я в загальному нарисі старався представити теорію перетоплювального казана («мельтінґ лот») для змішування різних етнічних груп в одній американській нації і теорію мультикультуризму, що протиставляється теорії перетоплювального казана, і намагається створити американську націю з різних етнічних груп, але з пошануванням їхніх національних спадщин, головно національної мови й культури.
Теорія мультикультуризму не залишилася виключно в теоретичній сфері. Федеральний білінґвальний едукаційний акт, що його схвалено в 1968 році після появи в 1966 році праці дослідчої комісії, очоленої проф. д-ром Йошуєю А. Фішменом (Language Loyalty in the United States: the maintenance and perpetuation of non-English mother tongue by American ethnic and religious groups), в якій автори висловилися рішуче за білінґвалізмом в едукації та мультикультуризмом у загальній політиці, уможливлював навчання в школі в двох мовах. Після прийняття Акту, кількість білінґвальних шкіл підскочила із 72 на 500, а фонди призначені на втримання цих шкіл із 7 мільйонів долярів на 450 мільйонів. Все ж таки, населення ЗСА мало користає з цих можливостей, навіть не цілий один відсоток дітей шкільного віку відвідає білінґвальні школи, головно діти еспанського (латинсько-американського), французького, японського, китайського та індіанського походження. Інші, більше зденаціоналізовані групи не хочуть білінґвальних шкіл. Можна собі уявити паніку серед деяких українських батьків, якщо б для їхніх дітей запропонувати білінґвальну… англо-українську школу. Ми не перебільшуємо: така паніка була, серед українських батьків, в Едмонтоні, в Канаді, коли їм запропоновано білінґвальні англо-українські школи. Тепер цей едмонтонський проект пройшов уже успішно час своєї проби. Школи розвинулись і, сьогодні, вже важко вмістити в них усіх, що бажають. Ціла низка уявлених нещасть і страхіть, що напророчували собі полохливі батьки, зникла, як камфора. Навіть пресловутий «англійський акцент» зберігся в дітей. Державна комісія, що досліджувала наслідки білінґвального шкільництва в Едмонтоні, ствердила, що діти білінґвальної п’ятої кляси краще опанували матеріял навчання з англійської мови, ніж діти англійських кляс. Це відома педагогам істина, Що навчання одної мови позитивно впливає на навчання другої мови. Заохочена успіхами в Едмонтоні, провінція Саскачеван теж впроваджує у своїх школах білінґвальне навчання.
У денаціоналізаційному процесі етнічних груп у ЗСА, або іншими словами, у здійсненні теорії перетоплювального казана, на практиці, більшу ролю, ніж інші віроісповідні групи відограла Американська Католицька Церква. Вона з цілою силою й великим ентузіязмом підтримувала політику «мельтінґ поту» і, що найцікавіше, підтримує її до сьогоднішнього дня. Усі ці схеми, що їх осудила комісія проф. д-ра Йошуї А. Фішмена навіть часами дуже гостро, якось продовжують приваблювати провід Американської Католицької Церкви, як приваблювали перед 100 роками, а нові пляни про білінґвалізм освіти, мультикультуралізм соціальних взаємин, не знаходять до нього своєї дороги. Слід тут згадати, що Американська Католицька Церква має свою власне мережу неповно-середніх і середніх шкіл, але ми нічого не знаємо про будь-яку спробу в американському католицькому шкільництві реалізувати білінґвальну програму, хоч про користі білінґвалізму в навчанні говорять і пишуть визначні педагоги. До речі, пропаганда американського монолінґвалізму, що могла бути ще зрозумілою в ері ізоляціонізму З’єднаних Стейтів Америки в XIX і на початку XX століть, але що не може бути зрозумілою тепер, коли зв’язки між різними державами світу в ділянці політичній, економічній, культурній, спортовій затіснились надзвичайно і без знання чужих мов не можна просто обійтися. Цю істину прекрасно зрозумів совєтський уряд, який зорганізував школи-інтернати для вивчення різних, навіть доволі екзотичних мов (арабська, китайська, японська, корейська, в’єтнамська тощо). У таких школах учні живуть в інтернатах, а цілоденне навчання в них ведеться тільки в чужій мові. Закінчивши 8 років такої школи, випускник знає чужу мову в слові й письмі. Тільки на території Української РСР організовано 250 таких шкіл-інтернатів, а в цілому СССР не менше 1,500. Колишній през. Форд дуже зрадів був, почувши про ці школи-інтернати в СССР, бо як казав, тепер з «росіянами» можна буде порозумітися, вони знатимуть нашу мову. Про те, що можна з ними порозуміватися, знаючи їхню мову, през. Форд не думав. Він теж зростав під впливом тієї ізоляційної філософії, яка ставила у ЗСА проблему гостро: Talk English! Результат цієї філософії ми бачили в спеціяльному перекладачеві През. Картера для польської мови у Варшаві. Остовпіли вітальники През. Картера не знали, що мають думати, чи про легковаження През. Картером польського народу й польської мови, чи про те, що серед 5 мільйонів поляків у ЗСА не знайшлось людини, щоб могла послужити свому Президентові як повноцінний перекладач під час державної візити у Варшаві?
В ЗСА живе 18 мільйонів людей середньоєвропейського й східньоєвропейського походження. Якщо б цим людям не відбирали були насильно мову їхніх предків, ЗСА мали б 18 мільйонів повноцінних перекладачів на всі оказії і тим вони б перегнали всі зусилля совєтського уряду школами-інтернатами створити цих необхідних для свого апарату людей. Але, для цього, потрібно було американському урядові встановити нагороду тим етнікам, що зберегли мову своїх предків, а не її легковажно відбирати їм, створюючи умови, що людина мусить соромитися свого національного походження.
У цьому прикрому положенні, Американська Католицька Церква не прийшла своїм етнічним вірним з потрібною допомогою. Навпаки, вона пособляла денаціоналізацію і, що більше, вона не робить до сьогоднішнього дня з різних причин, обговорення яких виходить поза межі цієї статті. В кожному разі, Провід Американської Католицької Церкви уважає, що процес денаціоналізації етнічних груп у ЗСА є неухильний і чим скорше він завершиться, тим краще буде для всіх сторін. У цьому місці бажаю зазначити, що комісія проф. д-ра Йошуї А. Фішмена дійшла до зовсім інших висновків. Знов же, речники правих груп уважають, що не всі етнічні групи надаються до асиміляції. Вільмот Робертсон, який написав декілька праць, що торкаються асиміляції твердить, що мурини, жиди, південні італійці балканські народи, турки, баски (живуть в Неваді), латинські американці й індіяни не надаються до асиміляції. Українців Робертсон зараховує до груп, що асимілюються з трудністю, але багато краще, ніж росіяни, які в масі до асиміляції не надаються, як, нар., «духобори» в Канаді (nop. Wilmot Robertson, The Dispossessed Majority, Cape Canaveral 1976). Зрештою, Робертсон говорить про політично-культурну асиміляцію до нормального оточення в ЗСА, а не про нав’язування комусь чужої мови, культури, способу життя. Якщо б ішло тільки про ці знамена, то муринів і жидів, у значній більшості, можна би зарахувати до повністю засимільованих американців, що могли б стати зразком для неодного з наших слабодухів, що сховалися за англійські імена й перекручені прізвища.
V
Ентузіязм Американської Католицької Церкви для денаціоналізації етніків (за вірою у більшості католиків: німців, чехів, поляків, словаків, мадяр, литовців) мусів мати великий вплив також на нашу Церкву в ЗСА, зокрема на її виховно-шкільний естеблішмент. З невідомих мені причин, мережа вселюдних шкіл, які ще за св. пам. Митрополита Отця Константина (Богачевського) називалися українськими католицькими школами, не мала свого логічного й практичного завершення. Не було нічого в роді «Кураторії» українських католицьких шкіл; у системі виховання і навчання наші школи були підлеглі зверхній владі американського католицького шкільництва. Результат цієї підлеглости був такий, що українські католицькі школи перестали бути українськими де юре і де факто. У порівнянні з попереднім існуванням українських церковних шкіл з дяковчителями у проводі (серед них люди дуже віддані справі), проґрес нашого шкільництва був реґресом: у церковних школах священики й дяковчителі навчали дітей молитви, обрядів, грамоти, рахунків, історії, географії по українськи; в проґресивних школах мова навчання стала всеціло англійська, бо на навчання української мови залишено всього дві години тижнево, як для всіх «чужих» мов і навчання цієї мови потрактовано змісця як якийсь непотрібний баляст. Для навчання української мови не було, звичайно, фахового вчителя, але, коли вже трапився якийсь, то він скоро відчував, що він у школі теж непотрібний. Він натрапляв в учнів на резистанс проти навчання української мови, бо вона «нікому непотрібна». Дуже часто за такими твердженнями криється діялектична формулка, що мудрим пропаґандистам служить для осягнення їх цілі. Ціллю було усунути українську мову взагалі з так званої «української» школи.
Все ж таки, далеко більшою трагедією в новій школі був факт, що учні вивчали молитви й обряди в англійській мові, зокрема теж, у цій мові, вивчали всю літурґіку нашої Східньої Церкви. Це було вже далеко гірше від навчання української мови як нікому непотрібного «михалка» (так у середній школі маловажні предмети, як «спів», «рисунки» тощо), бо тут сама «українська католицька» школа підривала основи існування Української Католицької Церкви в ЗСА. Фактичний результат такого навчання, це поширення незнання про особливості Рідної Церкви, про духовість нашого обряду, про її Богом освячений партикуляризм і традиції. Ми віримо в одність Католицької Церкви, але цю одність ми бачимо в різнородності Помісних Церков, які належать до Католицької Церкви, а не в єдності і подібній до марксистської уніформности всесвітнього пролетаріяту, чи якогось ближче неокресленого «людства». Ми не признаємо якоїсь комбінації нашого східнього обряду з латинським обрядом. Наш східній обряд і обряд латинський — це дві різні ментальності, це відмінні містики, іконографіки, архітектури, церковні мистецтва, ціле сприймання духовного життя, розуміння чи прийняття певних правд віри і їх сприймання, певні відношення до моральних проблем. Із латинським обрядом нас нічого не лучить релігійно крім Святих Тайн і верховної влади Апостольського Престолу під кожночасним Папою Римським, як учителем християнської віри й моралі. На жаль, наведені мною істини, до речі затверджені Декретами II. Ватиканського Собору, часом не респектуються нашим духовенством. Завжди знайшлося було, в нашій Церкві багато таких, що були за златинщення нашої Церкви, і страшним темпом її латинізували. Чимало латинізаторів існує й тепер, у країнах нашої діяспори, і вони котять нашу Церкву швидкими темпами в напрямі латинізації й англізації. Навчання молитов, обрядів і літурґіки в англійській мові, що вже триває в наших школах майже тридцять років, це латинізація психіки учня, латинізація всього його думання, систематична підготовка його до зміни обряду, бо Рідна Церква стане кожному вихованцеві латиназаторів Церквою чужою, до якої він не має найменшого відношення. До речі, наша Церква втратила мільйони душ у цій країні, але на наших очах далі проводиться робота, щоб вона втратила всю решту, щоб розплилася в латинському морі. Коли кажемо «латинському», додаймо ще й в «англійському», дарма що, по сутті тут англійського моря немає, що бажало б проглинути нас. Це ми самі створюємо собі це «море», в якому повинна втопитися наша Церква й ми з нею.
Цього року минає тридцятьліття з часу, коли до ЗСА почала прибувати післявоєнна українська еміґрація. Знову в нас немає точної статистики, скільки нас прибуло до ЗСА в 1948 – 1957 роках. Кажуть (еге ж тільки «кажуть»), що тоді прибуло емігрантів на папери ЗУАДК й Католицької Акції, а ще меншій кількості на папери інших добродійних установ. Берімо до розрахунку цифру 85,000. Кажуть, що із них «загубилось» зразу 5,000, яких, пізніше, ніколи ніхто в українських громадах не бачив. Це були ті, що прибули з допомогою українців та українських установ, але вони українцями не були, або були з породи тих, що в них завжди «хата з краю». Інші новоприбулі емігранти стали, в більшості, членами українських католицьких, православних чи протестантських парафій. Якщо вірити тим, що кажуть, то католиків мало бути 55,000, а православних українців — 25,000. Протестанти прибули, головно, з допомогою протестантських добродійних організацій.
Сумно представляється статистика вірних візантійсько-українського й візантійсько-руського обрядів у ЗСА. Говоримо про вірних одної Церкви й одної національности, що її, в цій країні, штучно розділено на дві окремі митрополії з політичних, а не релігійних причин. Цим розділом нашої Церкви, Ватикан, паки й паки, доказав своє вороже наставлення до нашої Церкви. Що більше Ватикан навіть толерував ворожі виступи деяких ієрархів Карпато-руської Церкви, як, напр., бойкот нею Евхаристійного Конгресу Східніх Церков, організованого тодішнім Єпископом Кир Константином в Філядельфії в 1954 році. Статистика, що її в цьому місці подаємо, стосується обох наших митрополій. І так, в 1907 році, коли до ЗСА прибув перший єпископ-піонір св. пам. Кир Сотер Ортинський, в обох Церквах було 700,000. В 1924 році, коли нашу Церкву в ЗСА поділено на два різні екзархати, кількість вірних в обох Церквах впала до 525,000, а в 1930 році, частинно зросла через прибуття нових емігрантів в 1920-их роках до 553,000. В 1947 році перед прибуттям післявоєнної еміграції (оціненої нами на 55,000 осіб) було 593,000 вірних обох Церков. Завжди треба пам’ятати, що певна кількість вірних Карпато-руської Мунгальської Митрополії, — це візантійські католики мадярської, словацької й хорватської національности. В 1964 році, отже вже після прибуття післявоєнної еміграції, в обох Церквах нараховано 601,459 вірних. Насувається відразу питання: Що сталося з новими емігрантами? Адже ж коли додати до цифри 593 тис. візантійських католиків ще 55,000, що прибули в 1948-1957 роках, то повинно бути в 1964 році принаймні 656.5 тис. їх нема! Отже, за 70 років від 1907 року, ми не тільки втратили тут наш природний приріст, але й можемо дорахуватися втрачених душ у твердому підрахунку. Втрати наші тут ідуть в мільйони душ. Де вони?! Легко зробити пробу: прошу підрахувати нащадків українців, що будували величну церкву св. Миколая в Чікаґо, а які далі належать до теперішньої катедральної парафії св. Миколая. І ви знатимете, де поділися наші й чому їх нащадки не належать до парафії, до якої належали їхні батьки й діди — будівничі катедри св. Миколая. І як так далі має йти, то здається на часі буде інше питання: Кому й нащо ми будуємо далі величні храми, якщо вони не мають служити нашій Помісній Українській Католицькій Церкві і тим українським католицьким вірним, що не міняють духової спадщини Рідної Церкви, як старі зужиті шкарпетки.
VI
Ви даремне втрачатимете час, якщо в розмовах зі священиками чи мирянами нашої Церкви старатисьмете збагнути сенс цього завзятого нищення нашої Церкви її служителями. Звичайно вам не скажуть правди, бо ця правда гірка, а її переміна в якийсь американсько-англосаський вид візантинізму повинна відбутися без зайвих протестів і замішання. Якоюсь мірою проблему цю зроблено справжнім «табу», про яке не говориться в доброму товаристві, а зокрема під ніч. Громада послушно киває головами й дуже часто і радо слухає різних діялектичних формулок, які для своєї простоти легко сприймаються і поширюються, але завжди служать окремій цілі, так би мовити «по пляну». Ось тепер, наприклад, головне завдання, яке поставив перед собою клан латинізаторів й англізаторів у нашій Церкві, це переведення, в якнайбільшій кількості наших церков, мови Богослужень на мову англійську. Для цього вигадано таку просту діялектичну формулку: Наші діти не розуміють Богослужень українською (чи церковно-слов’янською) мовою, отже треба змінити, бо інакше пропадуть діти, і ви чуєте цю формулку від Бостону по Маямі Біч і від Філядельфії по Сан Франціско і йдуть поважні наші громадяни, політичні емігранти, громадські діячі, інтеліґенти, робочий люд і прохають священиків: змініть мову Богослужень, бо наші діти не розуміють. Це точно так, як у Совєтському Союзі, коли такими простими формулками підганяють вас до праці в колгоспі чи на заводі й навіть не соромляться голосити Євангельську засаду: «Хто не працює той не їсть».
Але, шановні батьки, що так прикладно дбаєте про душі ваших дітей. Скажіть, чому Ваші діти не розуміють української чи церковно-слов’янської мови Богослужень? Чи це може тому, що в українській католицькій школі не навчили вашої молоді її розуміти, бо молитви й обряди вчили по англійськи? А може тут теж ваша особиста вина, бо ж ви, як батьки, повинні були направити самі те, чого ваших дітей не навчила школа. Ви повинні були молитися з дітьми кожного дня увечорі й вранці, ходити з ними до церкви на різні Богослуження, вчити їх рідних церковних і національних традицій. Чому ж ви це все занедбали, а тепер горлаєте, що діти не розуміють?
Але, чи в цьому вашому горланні немає, часом, лицемірства, яке бачить під лісом, чого не бачить під самим носом. Майже 1000 років ходили латинські католики до своїх костелів і прекрасно розуміли латинську мову Богослужень. Розуміли її краще, ніж розуміють тепер інші мови, про що свідчить факт, що коли тільки де служили латинською мовою, то там зараз збігаються тисячі католицького люду, щоб її слухати. І майже тисячу років ходили наші предки до церков і слухали Богослужень церковно-слов’янською мовою. Чи вони її розуміли? Так! На це й були священики в церкві, щоб у Божій науці докладно пояснити хід кожного Богослуження.
Але вже таки найбільше лицемірство наших лицемірів-суєсловів (Шевченко сказав би: Господом проклятих) у твердженні, що це їхні діти не «розуміють» Богослуження українською мовою і вимагають зміни на мову англійську. Це є вигадка, дорогі батьки. Живу в Америці і дуже добре знаю, що тут діється. Отже, якщо ваші діти, яким ви занедбали дати українське національно-релігійне виховання, закінчили американську публичну середню школу, то вони, під релігійним оглядом є атеїсти, войновничі атеїсти, або в найкращому разі ґностики. Політично вони себе вважають приклонниками різних лівих течій: марксизму, неомарксизму-маркузіянства, маоїзму, анархо-троцькізму, махнівського анархізму. Виховання й навчання в американській публічній середній школі дуже сприяє лівацтву й атеїзмові й тому їм є дійсно дуже байдуже, по якому служитимуть Богослуження в українських католицьких церквах. Цих дітей ви не побачите в церкві ні перед, ні після зміни мови Богослужень.
Якщо ваші діти отримали виховання в наших школах, або в латинських католицьких середніх школах, а не отримали від вас певної дози української індоктринації, то вони почувають себе латинськими католиками і, якщо вони релігійні, то в латинській церкві шукатимуть того, що їм стало близьке й зрозуміле через виховання. І їм буде цілком байдуже, якою мовою служитимуть в українських католицьких церквах.
Якщо в боротьбі з оточенням перемогли і потрапили в своїх дітей впоїти певні національно-релігійні вартості, одідичені від предків, то будьте спокійні. Такі діти радо ходять до церков і розуміють Богослуження служені добре знайомою їм мовою.
Англізація Богослужень, — це дійсно простий і швидкий спосіб для ліквідації Помісної Української Католицької Церкви в ЗСА. Впродовж декади чи двох вимруть, згідно з плянами, всі ті, що «хотіли будувати Україну в Америці». Так окреслювали нас учительки наших українських католицьких шкіл, але це була теж проста діялектична формулка, яка повинна була показати дітям, що ми хочемо чогось неможливого до осягнення на американському ґрунті. І сипалися кари на учнів й учениць за те, що забувалися й говорити по українськи, бо це був тільки «привілей» для дурних, невідомих батьків. Не обійшлося без гострих кар у фізичному відношенні, але куди страшніша була моральна кара, коли дитина відверталася від вас і, заохочена вчительками бунтувалась проти вашого авторитету. Виглядало, що «американізація» важливіша справа, ніж пошанування 4-ої Заповіди Божої. І, врешті, молитви за Сталіна. Таке щось міг вигадати ліберальний католицький іґнорант, але питання в нас стоїть інакше: Чому цих іґнорантів слухали виховательки наших дітей, які вміли дискрімінувати Шевченка — бо він православної віри, або Франка — бо він «атеїст», але не розуміли ідіотизму моліня за Сталіна, який тільки для Рузвельта був «добрим дядьком Джов». Чому і щераз чому?!
Епілог
Недавно в одній з парафій у Філядельфії, в парафіяльній канцелярії з’явилася молода пара, щоб замовити шлюб. Обоє молодята — абсольвенти наших церковних шкіл. Вони зажадали в о. Пароха, щоб увесь обряд шлюбу відслужено в англійській мові.
Тут маємо деякий проґрес. Донедавна молодята звичайно домагались,щоб текст присяги їм читати по-англійському, а вже сам обряд можна було служити якзавгодно. Очевидно, о. Парох радо погодився на це прохання. «Перетоплюючий казан» далі топить і мішає свої продукти.
Впродовж майже 1,000 років, предки молодого й молодої вінчались у церкві згідно з традицією. Що тут сталося такого, що порушено цю традицію? Чи молодим не соромно від цього порушення? Традиція, — це ж дійсно не брудні шкарпетки. Від порушення традиції молодята не стали миліші Богові!
Не всюди таке діється. Недавно на Заході молода українська дівчина вийшла заміж за свого «боса». Він шведського або фінляндського роду, а може швед родом з Фінляндії, лютеранин. Живуть вони в місті, в якому немає зовсім українців. Вони їхали двічі понад 100 миль, щоб замовити шлюб, а потім його відбути. Молодий склав заяву, в якій погодився, що всі його евентуальні діти будуть виховані в католицькому й українському дусі. І ще більше: молодий вивчив шлюбну присягу українською мовою.
Ця молода дівчина жила на Заході і фактично не знає українців. Але вона знає добре мову, літературу, історію, мистецтво, все це вона набула від своїх батьків, які вже, на жаль, не живуть. За своїм власним визначенням: вона вважає себе «українкою в Америці». Ніколи не була членом СУМА, Пласту, Одуму, не ходила до української школи.
Наша орієнтація повинна бути на виховання таких молодих людей, як ця дівчина. Але це треба зрозуміти і цього хотіти.
І ми віримо, що такий продукт виховання миліший Господу Богові, ті, що перестали бути українцями, але не стали ніким іншим.
