Спогади Митрополита Андрея Шептицького
Із нагоди ХХ річниці Лютневої революції в Росії редакція львівського щоденника «Діло» у 1937 році звернулася з проханням поділитися спогадами про неї колишнього царського в’язня Галицького митрополита Андрея Шептицького. Митрополит, якого російська окупаційна влада вивезла зі Львова в 1914 році, три роки поспіль проживав у російській провінції, відтак переїхав до Петрограда. Отже, російська революція з консервативного погляду галицького аристократа й католика – єдиний автентичний мемуар Митрополита Андрея.
«Діло» – провідна львівська українська газета, виходила з деякими перервами в 1880 – 1939 роках, одне з основних джерел історії українського національного руху й Галичини взагалі.
Лютнева революція вибухнула в Росії несподівано та перемогла блискавично. Все почалося з чуток про нестачу борошна на складах Петрограда. За кілька днів народ почав штурмувати крамниці та трощити склади. Погроми переросли в сутички з військом, у критичний момент частина військового гарнізону російської столиці перейшла на бік революціонерів, і 15 березня 1917 року цар Микола ІІ зрікся престолу. А оскільки літочислення в Росії велося згідно з юліянським календарем, то в історіографію ці події ввійшли як Лютнева революція. Проте Митрополит додержував григоріанського календаря, тому й називає її березневою.
Владу в Росії тоді взяла в свої руки Дума, яка сформувала Тимчасовий уряд. Він правив країною, допоки 7 листопада 1917 року партія більшовиків на чолі з Леніним не здійснила державний переворот, встановивши жорстку партійну диктатуру.
Лютнева революція мала міжнародне значення: Росія започаткувала хвилю падіння імперій, які не встояли під тягарем Світової війни. Наступного року припинили існування й Австро-Угорська та Німецька імперії, так завершилася епоха ancient regime. Прямим наслідком Лютневої революції стали відновлення української державності та національно-визвольні змагання 1917 – 1923 років.
Досвід Лютневої революції у Росії, однак, суперечливий. Як відомо, революція – це завжди «карнавал», а головним недоліком Лютневої є карколомний розвал вертикалі влади, хаос та анархія. Ці недоліки не могло не зауважити спостережливе око Митрополита, на чому він акцентував у своєму спогаді.
Від часу його публікації у львівській українській газеті «Діло» 7 березня 1937 року цей текст не перевидавали, він дотепер не був відомий навіть у середовищі фахівців, які досліджують спадщину Андрея Шептицького. Зрештою, газетна інформація специфічна, бо газета живе, як правило, один день.
Ігор Чорновол
(Текст поданий з урахуванням мовних особливостей оригіналу.)
АНДРЕЙ, МИРОПОЛИТ.
ВОЛЯ І НАДІЇ.
ЯК РЕВОЛЮЦІЯ ЗВІЛЬНИЛА МЕНЕ З ЦАРСЬКИХ В’ЯЗНИЦЬ
Арештований 19 вересня 1914 року, я опинився по ріжних вандрівках у монастирській в’язниці у Суздалі, призначеній взагалі для злочинців, покараних за проступки проти Церкви й релігії. Коли довідалась про це ліберальна частина російського громадянства, вона обурилась, що у тій в’язниці запроторено єпископа чужої Церкви. У такому дусі писав у російській пресі Короленко (письменник і громадський діяч українського походження. – Авт.), і саме у висліді тих його статей забрали мене з Суздаля над Клязьмою та перевели до Ярославля над Волгою, де примістили вже у спеціально винаймленім приватнім, майже не умебльованім 5-кімнатнім помешканні, під сторожею городових і сищиків (поліціянтів і поліційних агентів). Але вже в Суздалі доходили до мене звідусіль вістки про Распутіна і двір, і я мав нагоду переконуватись, як цариця була в російськім народі зненавиджена та як взагалі впав авторитет царя і цілої його родини. Тямлю характеристичне для тодішніх настроїв оповідання-лєгенду про те, як то цариця відвідує воєнні шпиталі: німецьким раненим, мовляв, роздає по срібному рублеві, а московським хворим салдатам дарунки вартости около 2 коп. Вбивство Распутіна цілком зворушило уми, й люди про ніщо більше не говорили. Я мав лише «Русское слово», розмірно ліберальний щоденник, і видно було по ньому, що в Росії вариться.
Пригадую собі той день, в якому вибухла революція, із таких подій: коли я вийшов вранці зі своєї кімнати (на ніч я замикався все на ключ), поліціянти, що сторожили мене, заявили мені, що прийшли вояки і забрали їм зброю. На те я сказав: то я виходжу на місто. Досі я міг виходити тільки у товаристві двох поліціянтів і одного агента. Я пішов вперше за час мого побуту у Ярославлі до тамошнього рим.-кат. костела, куди мені досі не вільно було ходити. З костела пішов я до місцевого ґубернаторства. Ґубернатором був кн. Оболенський. Перед його будинком, де звичайно стояли городові, тепер стояв якийсь молодий інтелігент-цивіль. Коли я спитав, чи можу найти ґубернатора, почув відповідь: «Ґубернатора в Ярославлє нєт». Але я його зараз же побачив: він стояв перед гуртом старшин і щось їх переконував. Того самого дня його і поліцмайстра арештували, а на його місце встановили якогось місцевого адвоката.
Мене ще не випустили, тільки замісць городових віддали під сторожу військових. Склалося так, що це були українці, хоч і мало свідомі. Я вів з ними довгі розмови. Казали вічно про «свободу», не розуміючи того слова. Дефініція свободи виглядала у котрогось з них так: «Раніш перед офіцирами не вільно було ані сидіти, ані курити, тепер вільно». Сталося таке, що мої сторожі-вояки скинули свого «унтера». Прийшов до них полковник і насварив, що вони не мають права робити цього: хай скажуть йому, полковникові, а він уже сам «унтера» забере. На те жовніри дуже обурились: «Як це так? То там царя скинули, а ми «унтера» не маєм права?»
Розвал армії йшов на очах. Декрет сипався за декретом. Декрет Гучкова (міністра війни Тимчасового уряду. – Авт.) про скасування обов’язку вояків здоровити старшин був характеристичний, як сам Тимчасовий уряд розвалював російську армію.
В Ярославлі я просидів ще яких 2-3 тижні. Головною перешкодою для мого виїзду був властиво цілковитий брак грошей. Їх забрали були на поліцію, а поліцмайстер був заарештований. Вибрався я, врешті, до того поліцмайстра як до в’язня: він був дуже чемний і видав мені негайно посвідку, що дійсно таку-то суму моїх грошей здепоновано на поліції; давній поліційний потентат був збитий і цілком зломаний. Але я мусів мати ще дозвіл казначейства на видачу грошей, з чим знову було безліч клопотів. З другого боку, всі мені йшли на руку. Тямлю, що в казначействі збіглися всі урядовці і спільно вирішили, як слід оминути масу звичайних формальностей та видати мені гроші. «Популярними» були тоді в Росії взагалі всі австрійці.
У домівці ґубернатора, де правив тепер, як сказано, якийсь адвокат, панував повний хаос. Мені казали ждати на рішення Петрограду щодо моєї подальшої долі, а до того часу дали мені свободу з тим, що я дав слово, що самовільно з міста не виїду. Пильнували мене з черги вже не вояки, тільки якійсь студенти-білорусини, дуже чемні, які, зрештою, рідко коли приходили навідуватись. Вістки з Петрограду були дуже скупі. З устних поголосок тямлю, що під час одного виступу Мілюкова мав впасти запит: «Що буде з царем?» Мілюков відповів (депутат Думи, міністр закордонних справ Тимчасового уряду. – Авт.): «Старий дурень, або зречеться, або скинемо». Не знаю, чи така подія дійстно мала місце, але та поголоска віддавала тодішні настрої.
До Ярославля почали приїздити до мене мої знайомі. Але швидко я таки виїхав – до Петрограду. Столиця Росії була просто переповнена українцями. Жовніри-українці прислали на стацію по мене полкове авто й тут же запросили мене на Шевченківський вечір, який перемінився був у велику маніфестацію. При вході на той вечір підійшов до мене якийсь моск. старшина і почав витатись зі мною, наче своїм знайомим: і показалося, що це був українець-галичанин, перебраний у російський мундир для більшої свободи рухів. У пам’яті з тих днів залишилось мені: віча, мітинги, безконечні віча і безконечні промови. Це був період славних петроградських «білих ночей». Можна було вертатись додому в яку-небудь пору дня чи ночі завжди і скрізь по вулицях відбувались віча. Провід вели скрізь старі революціонери з 1905 року.
Як відомо, наказ про звільнення мене видав на просьбу моїх знайомих Керенський (міністр юстиції в першому складі Тимчасового уряду, згодом його очільник. – Авт.). Я пішов до нього, щоб йому подякувати. Він прийняв мене з рукою на перев’язці. Я спитав, що йому, і почув: «Вчора на вічу я мусів подавати руку трьом тисячам робітників і сьогодні не чую руки». Цивільні революціонери хворіли на моду вдавати військових. Керенський приняв мене у старшинському мундирі, впускав до нього ад’ютант-старшина. Серед розмови заявив раптом: «Але ми вам, українцям, Чернігівської і Харківської ґуберній віддати не можемо». Здивований таким зворотом, я відповів, що це чейже справа волі місцевого населення. «Так, але ми не можемо…» Ввесь Тимчасовий уряд робив взагалі жалке враження гурту людей, з яких кожний є всевладним паном, кожний робить все на власну руку і не знає, чого хоче. Я був майже у всіх міністрів, з яких виразніше пам’ятаю кн. Львова, Мілюкова, Керенського, Терещенка.
До голови Тимчасового уряду кн. Львова я пішов м. ін. з такою справою. Я пішов туди з екзархом Фйодоровим (фундатор Російської греко-католицької Церкви, мученик за віру Української Греко-Католицької Церкви. – Авт.), монахом-студитом, який саме в минулому році помер на большевицькому засланні та який тоді вернувся самовільно з царського заслання з Сибіру; ми рішили були порушити справу духовної опіки над пречисленними греко-католиками, розсіяними по всій Російській імперії. Я представив коротко цю справу кн. Львову та заявив, що сам цієї опіки над вірними виконувати не зможу, але хотів би залишити свого генерального вікарія і то саме в особі присутнього о. Фйодорова. Кн. Львов, не входячи в ніякі подробиці, з місця згодився. Трохи збентежені такою поквапністю у справі, яка була виключна за царського режиму, я заявив, що ми хотіли б легалізації становища Фйодорова. Кн. Львов і на це згодився. Тоді вже Фйодоров докинув: «А не можна би так зараз дістати відповідний офіціяльний документ з моїм призначенням?» «Очевидно», – відповів кн. Львов, тут же візвав свого секретаря і казав на місці за своїм підписом виготувати призначення о. Фйодорова генеральним вікарієм та запросити його на конференцію представників усіх віросповідань, що мали переговорювати з правительством і устійнити відношення до всіх віросповідань. В той спосіб впродовж кількох хвилин легалізовано у Росії Унію, понад яку недавній царський уряд не бачив смертельнішого для Росії ворога!..
З таких особистих розмов з міністрами Тимчасового уряду та з усього, що я бачив і чув, я виніс глибоке переконання, що всю хуртовину розпутував сам Тимчасовий уряд своєю бездарністю, повною непідготованістю кермувати великою державою, подиву гідною хаотичністю. Маю по нинішній день те вражіння, що коли б Микола ІІ не був таким, яким він був, себто так само людиною бездарною, нерішучою і послушною волі свого страшного оточення, та коли б був згодився на ліберальний уряд і сам його підтримав або коли б взагалі Романови пішли були на співпрацю з ліберальним курсом перших днів березневої революції, то, може, могла б втриматися і монархія в Росії і не пішло б усе коміть головою. Наскільки члени Державної Думи, що робили революцію, самі не знали, чого хочуть, і були настроєні льоялістично до самої династії та перестрашені вуличними заворушеннями, свідчить про це таке оповідання одного революціонера старшини, яке має всі познаки імовірності. Стрінув я білорусина Мацевіча, старшину російської гвардії, що схилявся був до Унії. Він оповів мені початки революції. «Коли цар видав декрет розв’язання Думи, ми, кілька старшин гвардії, радили цілу ніч, що робити. Перейшли списки всіх старшин петроградського гарнізону і з розпукою ствердили, що це були майже без виїмку реакціонери, бо ліберальніших старшин негайно переносили з Петрограду. В 5 год. над ранком пішли до Думи, де цілу ніч сиділи депутати, і просили прийняти нас. Дума казала ждати нам цілі 3 години, бо її члени боялися виходити до нас, щоб не запідозрили їх в явній революційній діяльності. Ми заявили Керенському, що коли ліберальна частина Думи опереться декретові про розпуск Думи, то ми, військо, зробимо демонстрацію». Революціонерів у справжньому розумінні того слова, які хотіли б зміни основ державного устрою, було тоді страшно мало; маю вражіння, що таких військових революціонерів, як згаданий білорусин, було може немного. Але події перевалювались відразу понад голови недорослих до свого завдання керманичів березневої революції і швидко самих їх змели. Ще за мого побуту в Петрограді почались походи большевиків і демонстрації радше проти Тимчасового уряду, ніж поваленого царату. Один такий похід стрінув я, коли вертав з Академії Наук, від Шахматова (російський академік, завдяки експертній оцінці якого царат 1905 року скасував Емський указ про заборону української мови 1876 р. – Авт.), куди ходив у справі своїх книжок і матеріялів, що їх відібрали мені в Росії. Той похід робив цілком моторошне вражіння: це була зібранина найгіршого шумовиння, яке на прохожих дивилося, як звірі на добичу. Чолова фігура березневої революції Керенський з дня на день ставав фігурою комічнішою.
Петроградські українці метушились і гарячково організовувались. Вони гуртувались довкола домів пп. Лотоцьких і Корчинських, відомих українських громадян, які перебувають тепер у Варшаві і Львові. Я бував у них і в мене бувало чимало осіб. Один з перших відвідав мене у Петрограді колишній чиновник при львівському генерал-ґубернаторові, який саме проводив у мене у св. Юрі у вересні 1914 року ревізію та арештував мене. Щойно тоді я довідався, що то був українець. За українських часів він служив українській владі у Києві; за часів гетьманату Скоропадського він приїздив до Львова за комплєтом нових австрійських законів і тоді теж відвідав мене. Тепер у Петрограді, у березні 1917 року, саме він сказав річ, яка мене приємно схвилювала: «ми вже армії в Галичині не маємо»… З Петрограду, як відомо, я переїхав до Києва, де нав’язав найдружніші зв’язки з місцевим українським громадянством та де стрінув цілу масу знайомих галичан: Ст. Федака, Левинського, о. Цегельського, Старуха, Герасимовича, Ющишина і ін. Але це вже не належить до тієї теми, на яку висловитись просила мене редакція «Діла». Згадаю тільки про одну подробицю, цікаву для тодішнього стихійного українського руху і повороту до українства його змосковщеної інтелігенції. Ось дуже щиро приймав мене українською мовою м. і барон Штейнгель, пізніший посол Скоропадського у Берліні, який ще недавно тому, приділений до російської амбасади у Римі, живо проти мене там інтригував. До речі: син барона Штейнгеля тепер на Волині, виступає як росіянин.
***
І як українець, і як представник Унії відчував я, що коли можу свобідно ходити по Невському проспекті, голосно по-українськи говорити, голосно за українською справою та Унією промовляти, то це щось неймовірне, надзвичайне. Не диво, що з тими березневими подіями ми, українці, та зокрема вірні Греко-Католицької Церкви, зв’язували величезні надії. Ті надії сумно кінчилися. Але вірю, що вони не скінчилися, тільки так далеко знову від нас у майбутнє пересунулися. Здобутками нашими залишилися: досвід і наука, що ми їх винесли з війни і революції. Ці наші здобутки заплачені дорогою ціною. Але вони мусять виплатитись. Вони напевне перевиховали український нарід, відкрили перед ним той національний овид, який у перших тижнях і місяцях був перед ним зовсім закритий чи замрячений, зробили його зрілою нацією. І тому надії, зв’язані тоді з тодішньою революцією, мають свою силу і вартість.
Газета «Діло», 7 березня 1937 р.
