Років 20 тому тоді ще священник-редемпторист Володимир Груца звернувся до своїх молодих співбратів із напутнім словом, що сучасний душпастир має тримати в одній руці Біблію, а в другій – газету. Так майбутній єпископ дав зрозуміти, що сучасний пастир має бути в курсі подій і процесів, які відбуваються в світі. Але в цій газеті був ще один конкретний натяк: вона має стати й знаряддям праці душпастиря. І саме в такому поєднанні – «Біблія+медіа» – донесення з допомогою медіа вчення Церкви і розуміння та сприйняття світу через Святе Письмо. Нині тримання в руках газети, тобто газети як символу медіа, набуває ще інших важливих значень, про що далі мовитиметься.
Цей текст буде моєю суб’єктивною думкою, побудованою, втім, на власних десятилітніх спостереженнях.
Зміни в підході до наповнення медіа
Моє зацікавлення газетами сягає початку 1990-х, коли як студент-історик я багато працював із газетами як першоджерелами інформації з періоду 20–30-х років ХХ століття. Вже тоді я добре усвідомив, як важливо розуміти, кому належить видання, якої воно політичної орієнтації. Бо між висвітленням однієї й тієї ж події у різних за політичними чи світоглядними поглядами газетах може бути суттєва різниця. Найбільше я тоді читав газету «Мета», яка була рупором «Українського католицького союзу». Це видання інформувало як про церковні справи, так і про суспільні, політичні, побутові, культурні. Тобто з нього можна було довідатися про життя міста і світу. Треба сказати, що в той час у Львові виходило досить багато газет і журналів, а культура читання була доволі популярною. За радянських часів газет було суттєво менше, але їх і далі читали та загалом вірили.
У наш час газет після сплеску їх кількості в минулі десятиліття знову стало не так уже й багато – їх замінили телебачення та інтернет, особливо соціальні мережі. Їм вірять також, часом без ознак тверезого світосприйняття та хоч якихось елементів фільтрування джерел інформації і змісту її самої. Проте змінилися й самі підходи до наповнення медіа контентом: тепер не так реальне життя в основі інформаційної політики, як донесення необхідної інформації і заробляння на цьому. Випуски новин на телебаченні вже більше нагадують шоу з використанням спецефектів, які впливають на сприйняття інформації, коли важливішою є не сама інформація, а емоції, які вона викликає. Звісно, не мовиться про галузь журналістики як таку, але про дійсність інформаційної політики, яка стала нормою значної частини гігантів телебізнесу. Медіаексперти ще понад 15 років тому оприлюднили рекомендації щодо формування стрічки новин на одному з провідних інформаційних каналів країни: 90% новин, що входять до випуску, формуються за ознаками шести «С» та одного «Г»: Скандали, Сенсації, Страх, Секс, Смерть, Сміх та Гроші. Сьогодні до цього «комплекту» ще можна додати Маніпуляції, Неправда/Напівправда. В підсумку отримуємо не інформування про дійсність, а інформаційну бульбашку, постійні мешканці якої згодом можуть перестати орієнтуватися в реальності, ними простіше маніпулювати. Так є в Росії, бо її громадяни стали заручниками інформаційно-пропагандистської діяльності держави. Але таке відбувається і в Україні, і в інших країнах. Достатньо згадати інформаційну кампанію перед виборами 2019 року в Україні та її наслідки. Бачимо також інформаційно-маніпулятивні кампанії в інших країнах, і подекуди це напряму стосується справ у нас, як-от інформаційна хвиля, створена про нібито переслідування православних в Україні. Зрештою, російська агресія проти України супроводжується постійною інформаційною діяльністю в світі, яка є частиною старої російської міжнародної політики.
Декілька років тому автор цієї статті аналізував емоції після перегляду вечірнього телеефіру, уявивши себе на місці людини, яка повернулася з важкої праці і сіла відпочити перед екраном. Стрічка новин, заповнена на кшталт оцих 6С1Г, спричиняла відверто неприємні емоції. Між ними мусила бути якась мила історія – найкраще щось зі світу тварин, скажімо, якісь умовні котики, бо «не все так погано». Після новин була реклама, що дозволяла дещо вийти з емоційного ступору. Але після неї традиційно одне або друге розважальне шоу, і емоційний стан повільно нібито покращувався. І коли ось цей процес відбувається ледь не щодня, то психологічний стан такого глядача вже не можна вважати стабільним, бо він щодня увечері, фізично втомлений, відчуває ще й «гойдалку» емоцій перед телевізором. Не дивно, що після новин він стає розгніваним на той світ, який йому вміло подають у новинах, і вдячний тим авторами шоу, які йому нібито повертають радість. Хочу зауважити, що ось такі спостереження я робив у першій третині 2019 року. А висновок дуже логічно прийшов у квітні, під час виборів…
Звісно, далеко не всі медіа в Україні дотримуються принципу 6С1Г. Але діяльність телемарафону (із залученням журналістів з учорашніх цілковито проросійських каналів) та обмеження доступу до широкого глядача телеканалів, «недружніх» до Офісу президента, співпраця Офісу з провокативними і часто анонімними телеграм-каналами спонукає до твердження, що в нас далеко не все гаразд зі свободою слова і з об’єктивністю інформування українців. Звісно, є багато інших каналів та засобів донесення інформації. Але проблема в тому, що у своїй широкій масі читач/глядач нерідко не може відрізнити об’єктивну інформацію від спроб маніпуляцій. Автору доводилося останніми роками ледь не щотижня звертати увагу в соціальних мережах на необхідність дотримання засади фільтрування інформації і джерел її походження, не поширювати будь-що з відверто «мутних» груп чи незнайомих авторів.
Тести на адекватність
Проблема нефільтрування інформації та її джерел особливо помітна серед так званої побожної публіки, яка звикла вірити й довіряти. Десятки чи й сотні анонімних груп і каналів у соцмережах (коли невідомо, хто їх автор і адміністратор) можуть бути безневинними засобами поширення різної масової, часом примітивної інформації (коли не потрібно її осмислювати, вона є просто в сприйнятті; скажімо, якісь цитати і зображення до них тощо), а можуть бути засобами маніпуляції. Бо сьогодні тут можуть розміщувати емоційні сюжети на тему віри чи розповіді про героїв війни або потреби фронту, а завтра проходити текст про зраду і закликати до якихось дій, які очевидно на руку ворогу. А обиватель у соцмережі, підписавшись на таку групу, навіть не гляне, хто її заснував, хто адмініструє, що вони ставили, скажімо, три роки тому. Дуже важко було переконати, навіть цілком адекватних знайомих, які підписувалися, читати й поширювати інформації про воєнні події та наших захисників із фейсбук-групи під назвою «Світ тварин» (бачив назву англійською, але й російською подібну). Це дуже безвідповідально хоча б тому, що це ніяк не інформація зі світу тварин!
Насправді деколи відрізнити інформацію і джерело доволі просто, але й це не працює. Часом у мережі спеціально поширюють повідомлення провокаційного змісту, які мають бути своєрідною перевіркою на адекватність. Але й їх не всі проходили, навіть люди, які мають наукові ступені. Наприклад, осучаснене фото німецького генерала часів Другої світової війни з підписом «Він збив кілька десятків російських літаків, а його ніхто з цим не привітав» – і під ним десятки чи й сотні привітань від людей, які не зрозуміли, що це тест на елементарну адекватність.
Окрема тема – релігійні зображення з текстом. Це можуть бути як якісно зроблені зображення з цитатами зі Святого Письма або когось із отців Церкви, що є одним із засобів донесення основ віри та вчення Церкви. Але можуть бути й «побожні» картинки з «побожними» пустопорожніми цитатами з метою спонукати читача до їх поширення, щоб «накрутити» відвідуваність певної сторінки або зібрати дані про аудиторію, що є засобом шпигунства в соцмережі. Чи також пустопорожні фрази на тлі якихось храмів у типових для російської архітектури стилях, що або чітко вказує на відповідне походження і завдання автора, або знову ж таки на недалекість автора, який не бачить різниці в тому, якого храму зображення використовує, а за ним і тих, котрі не бачать проблеми в поширенні типових споруд «русского міра». Особливо дико це виглядає, коли на типові російські сюжети зображень накладається якийсь нібито патріотичний текст. Наприклад, типовий Дід Мороз, який вітає з Новим роком і бажає в наступному році перемоги, питання тільки – чиєї… Про смаковий і культурний рівень «блистячих» вітань до різних свят, які частіше нагадують спам-розсилання, можна говорити дуже довго.
Загалом середовище вірян різних конфесій є особливо плідним полем для інформаційних маніпуляцій. З одного боку, вони більш довірливі, з другого – їхня довіра досить наївна, побудована на власній порядності (за тим принципом, що кожен мислить у міру своєї порядності). Тобто це середовище в масі своїй легко ведеться на всі ці емоційні повідомлення, готове співчувати й підтримувати, проте не зважає на джерело інформації. Загалом емоційно розгойдані люди, яких в Україні не бракує, менш раціонально та більш емоційно реагують на різні інформації. Нас тепер легко вивести з рівноваги. Скажімо, розсипане зерно на польській землі у нас фактично відразу викликає лють і реакції, які легко передбачити, закласти і спровокувати. І ми назагал не з’ясовуватимемо, чи це місцеві фермери розсипали, а чи хтось інший з певною метою. Зрештою, і в самих медіа не дуже до цього доколупувалися, що вже казати про соціальні медіа, де правило перевірки інформації фактично не діє.
Отже, маємо ситуацію, що люди потребують інформації, вони від неї залежні. Соціологи кажуть, що коли рік тому російські ракети знищували нашу енергетичну систему, то українці зазначали в опитуваннях, що, крім тепла, їм дуже бракувало доступу до інформації в умовах відсутності струму й інтернету. Така залежність цілком зрозуміла. І про це знають ті, що формують інформаційні потоки, заповнюють стрічки новин, особливо в телеграм-каналах. Медіамаркетологи давно не лише намагаються відповідати на запити споживачів, а грають на емоціях і пропонують свої тренди на інформацію. Все частіше припущення, що попит формує пропонування, вже звучить навпаки: пропонування інформації формує те, що споживач вважатиме цікавим. Це особливо чітко простежується на рівні місцевих ЗМІ. Вони залежні від подавання інформації, яка не є місцевою, але може сприяти відвідуваності видання. Тому далеко не всюди можна знайти, чим живе конкретна місцевість, натомість медіа переповнені інформаціями глобальнішими і тими, без яких узагалі можна обійтися, але вони входять до категорії «видовища».
Церква в медіапросторі: аналіз власного досвіду
А де в усьому цьому Церква? Вона є – в новинах, про неї значно більше говорять, аніж раніше. І вона вже часто не в розділі «Культура», як це було колись, а в розділах «Суспільство», «Політика» чи навіть серед «інцидентів». Церква була і є серед учасників суспільних процесів. І в медіа пишуть вже не лише про свята і звичаї (про це тепер пишуть теж більше, але не якісніше), а й про інші елементи церковного життя, які стосуються, наприклад, сфери політики й безпеки. Писати про це журналістам простіше, бо це більш звична для них сфера, аніж розповідати про тонкощі внутрішньорелігійного життя, які (варто завжди пам’ятати) також можуть бути важливі.
Скажімо, якщо журналісту важко знайти церковного експерта, щоб він міг зрозумілою мовою пояснити, скажімо, чому виник скандал довкола документа про благословення нетрадиційних пар, розтлумачити якісь інші внутрішньоцерковні голосні справи, то він скористається доступною йому інформацією з тих самих топових медіа, які подають сюжети зі свого погляду. І тут я не говорю про заангажованих журналістів чи редакторів, які мають або певні конфесійні уподобання, або ліберально-секулярні погляди, внаслідок чого вони так подадуть інформацію, як їм потрібно. Маю на увазі ординарних журналістів, які повинні вчасно та якісно робити матеріал. Тому журналісти й шукають тих експертів, котрі спочатку їм самим усе чітко пояснять, щоб вони донесли інформацію до читача/глядача. І на цій стадії, коли журналіст сам не є глибоко в темі (а таких не так уже й багато насправді), то нерідко виникають труднощі. Говорю це і як той, хто досить часто допомагає шукати експертів, а в підсумку інколи сам змушений бути на експертному місці.
Отже, присутність Церкви в медійному просторі залежить і від її бажання та вміння там перебувати.
Свого часу, коли в 2001 році була заснована Релігійно-інформаційна служба України, від початку було зазначено, що РІСУ не має бути чиїмось офіційним органом, навіть засновників, а також поставлене завдання не представляти й не працювати з позиції якоїсь Церкви чи релігійної організації. РІСУ покликана писати про всіх і все найважливіше, що відбувається в релігійному житті України, тримати руку на пульсі процесів. Перше випробування було під час візиту Папи Івана Павла ІІ у червні 2001 року: донести іноземним колегам інформацію про те, що насправді відбувається в нас, і спростовувати численну російську пропаганду та маніпуляції. Тобто вже тоді ми робили все те, що робимо й тепер. Пригадую, що вже тоді траплялися іноземні журналісти, навіть із найвідоміших видань, які підходили до написання своїх текстів із суттєвим упередженням і під впливом доволі примітивних російських фейків. Дещо спростувати ставало доволі просто: варто було подати правдиву інформацію, а ще краще, коли її озвучували авторитетні особи, як-от Блаженніший Любомир Гузар, який відразу став улюбленцем журналістів через свою відкритість і знання мов. Але були речі, які важко швидко пояснити, як і зараз важко пояснити справжню сутність так званої російської духовності в контексті «русского міра». Надто глибоко ця пропаганда засіла й поширюється її численними фанатами на Заході.
Однак потім стало зрозуміло, що і в Україні бракує якісної та незаангажованої інформації про повноту релігійного життя. І коли Церква, в тому числі завдяки діяльності Блаженнішого Любомира, стала активно входити у суспільне життя, коли церковні лідери заявили про свою позицію на Майдані 2004 року, зацікавлення темою почало зростати, а релігійне життя виходити за межу рубрики «Культура». І тоді також робили спроби дискредитувати Церкву, посіяти недовіру до неї. Найяскравіший приклад, який з того часу можу пригадати, це низка публікацій, скерованих проти Блаженнішого Любомира та УГКЦ у львівській «Аргумент-газеті». Ці статті були настільки маніпулятивними й успішними щодо поставленої мети, що наклад газети з ними розкупили моментально, і вони опинилися в центрі уваги та обговорення. Вже тоді був дуже небезпечний симптом: люди готові були вірити не своїм очам і вухам, а автору цих замовних матеріалів. Потім були суди й спростування, але про них не писали. Натомість у масах парафіян було засіяне зерно недовіри до внутрішнього життя Церкви, зокрема до монастирів (чи це випадково, чи ні, але після них фіксувалося зменшення числа монаших покликань). І вже тоді виникла нагальна потреба вчити вірян фільтрувати інформацію та джерела її походження. Зараз ця потреба просто нагальна, пекуча.
Церква, суспільна довіра й відкритість
У часи, про які я згадав у попередньому абзаці, Церква була і ще довго залишалася на вістрі суспільної довіри, згідно з даними різних соціологічних опитувань. Але що більше Церква ставала частиною суспільного життя, то більше опинялася в стрічках новин і більше було тих, кому довіра до неї не подобалася. І хоча, як зауважує Блаженніший Святослав, Церква – не політик, вона не має змагатися за рейтинг суспільної довіри, бо від настроїв електорату не залежить, проте суспільний голос Церкви тоді відіграє значну роль, коли вона є суспільним авторитетом. Зараз найбільше цікавляться армією, добровольцями, волонтерами, «надзвичайниками», медиками, і це зрозуміло й логічно. Але Церква серед суспільних інституцій чи не єдина має місію дбати про суспільну мораль і формувати ціннісні морально-етичні орієнтири, зокрема й щодо суспільних відносин чи розбудови держави. Бо мало який закон так чітко каже: не вкради, не лжесвідчи, не вбий… Ці норми насправді єднають і християн, і юдеїв, і мусульман, і представників інших релігій. Проте якщо Церква не є активною учасницею медійного простору, то яким чином вона може це доносити?
За останні декілька років офіційні церковні медіа вийшли на якісно і кількісно вищий рівень. У когось рейтинги зросли суттєво, у когось процес тільки починає набирати обертів. Хтось робить акцент на сайти, хтось – на відеоконтент, хтось – на соцмережі, ще хтось поєднує різні формати. Проте практично всі вони скеровані насамперед на свою внутрішньоцерковну аудиторію, донесення чи то біблійного вчення, чи то церковних новин, а чи іншої пізнавальної інформації. На окрему увагу заслуговують медіа малих спільнот, які самі собою стали засобами для гуртування і зростання. Натомість зовнішня аудиторія не дуже залучена до внутрішньоцерковних процесів. Винятками є хіба стрічки новин на головних офіційних сайтах, які мали б використовувати світські медіа. І тут перед редакторами та журналістами церковних видань постає виклик: як подати ту чи ту подію, щоби подобалося і тим, про кого мовиться (а їм не завжди так просто догодити), і щоби вона могла зацікавити світські медіа, якщо важливо, щоб інформація там поширилася. Зі свого досвіду спілкування із світськими і церковними журналістами знаю про дилему, яка колись була особливо помітна, а зараз вже менше: вибір між побожністю та професійністю (свого часу на цю тему були гарячі дебати на церковно-медійних тусовках із суттєвим нерозумінням того, що одне не заперечує друге).
Скажімо, чи переказ класичної проповіді, поданий у стрічці новин, може викликати відповідну рефлексію-зацікавлення в позацерковному середовищі? Впевнений, що може, якщо текст буде поданий саме з орієнтацією на те середовище і написаний професійно. Як свого часу спричинили бурхливу реакцію тексти звернень і проповідей Блаженнішого Любомира на гострі соціальні теми, а в підсумку він заслужив величезну повагу і здобув популярність серед українського медіапростору. Варто лише згадати, які оплески пошани звучали на пресконференції з нагоди його зречення. Жоден тогочасний політик напевно не мав такого рівня пошани саме серед головних редакторів і журналістів. Проте й під час нинішньої повномасштабної війни лідери та єрархи Церков не раз виступали і виступають з важливими суспільними зверненнями (як зараз частіше кажуть – меседжами), дають розлогі інтерв’ю, але дослівно бракує публічних пресзаходів, можливості поставити інтригувальне запитання. Досі чую від старших колег-журналістів спогади, як то добре було піти на пресконференцію цікавого й відкритого єрарха та, крім запропонованої ним самим теми, запитати про щось «своє», зробити кілька текстів наперед, взяти коментарі про різне. Звісно, тепер методи роботи журналістів змінилися, прямі контакти можуть оперативно допомогти взяти коментар. Однак формат простого спілкування був чимось іншим, відкритішим, доступнішим, зокрема для тих, що не мають прямих номерів телефонів.
Чутливі теми, виклики і шанси
Ба більше, Церква, часто маючи що сказати, не творить інформаційних хвиль, які могла б творити. Це не завжди можуть робити через свій статус офіційні видання. Але в багатьох країнах цивілізованого світу існують неофіційні релігійні видання зі своєю специфікою, аудиторіями, місіями і напрямками. Деякі з них роблять акцент на євангелізаційно-просвітницькій діяльності, деякі зосереджують увагу на вузькій віковій, територіальній або іншій специфіці (скажімо, видання для молоді, жіночої чи чоловічої аудиторії або певного регіону чи сфери), деякі зосереджені на висвітленні суспільно-релігійних процесів, тобто про все і всіх. Згадана на початку «Мета» була таким виданням, де було і про церковне життя (в тому числі й те, про що ніколи не напишуть офіційні медіа), і про політику, і про культуру чи корисні економічні поради та роздуми. Свого часу була спроба зробити видання, яке нагадувало б сучасний польський тижневик «tygodnik Powszechny», однак газета «Арка» проіснувала недовго. Проблема в тому, що такі видання, коли починають писати об’єктивно про різне, можуть потрапити під критику і навіть заборону на поширення в певних колах. Наприклад, знаю випадок, як одному пароху не сподобалося фото єпископа із собаками, тому він забракував усе видання. А скільки критики викликали публікації про фінансові конфлікти у парафіях або зловживання спиртним священнослужителями та автопригоди через це… Саме звертання до цих тем уже викликало агресію, але ж проблема залишалася, просте ігнорування її не вирішувало. Якісний текст на ці теми міг би, як діагноз лікаря, дати можливість дізнатися про причини хвороби і спробувати означити шляхи її лікування. Світовий досвід дає розуміння того, що якісна журналістика в таких ситуаціях є корисною насамперед для інституції, яка опинилася в кризі, бо допомагає їй розібратися в усьому. Натомість ховання голови в пісок або намагання приховати проблему може мати такі ж наслідки, як ігнорування пухлини, яка з умовно доброякісної перетворюється на злоякісну та охоплює щораз більшу частину організму. Як приклад можна навести діяльність секти Догнала, яка з малої групи перетворилася на масовий рух, що діяв у різних регіонах країни і вийшов за межі проблеми лише УГКЦ. Коли ми про неї почали писати ще на ранніх стадіях, нам закидали, що ми їм робимо рекламу. Проте коли «догналіти» почали проводити свої акції по всій країні, впливати на ухвалення рішень різних місцевих рад, а їхні активісти стали впливовими людьми в Церкві чи в парламенті, то скільки вже не говорили правди про них у медіа та поза ними, їхні щупальці все одно робили свою справу.
Медіасфера тепер є і викликом, і шансом для діяльності Церкви у суспільстві. Будучи лиш об’єктом великого медіаринку, Церква змушена буде покладатися на добру волю його учасників, і рівень довіри до неї в суспільстві від цього суттєво залежатиме. Але якщо стати учасником-суб’єктом цього ринку, творити свої медіаресурси, які мають на увазі насамперед широку аудиторію, то донесення свого світогляду (а доносити напевно є що), цінностей, формування здорових комунікацій із суспільством матиме певний ефект, звісно, не миттєвий. І відбудеться це не само собою, не через «якось воно буде», а планомірно, крок за кроком, «муравлиною працею».
У своїй щоденній роботі я часто зауважую потребу присутності Церкви як пастиря в суспільстві: коли потрібно сказати слово розради, підтримки, надії, коли хочеться чути незаангажовану в політиці думку, коли треба стримати гарячі голови. Спостерігаючи за комунікацією різних церковних і довколацерковних інституцій з медіа та суспільством, маю певність, що відкрита, щира співпраця дасть величезні результати за принципом win-win. Скажімо, коли понад 25 років тому «Мальтійська служба допомоги» започаткувала акції за участі молодіжних спільнот для сиротинців та інтернатів, то журналісти залюбки висвітлювали ці заходи, бо вони однозначно не нагадували передвиборчу благодійність, під час цих відвідин виявлялися й проблеми у сфері діяльності інтернатів. Або ж візьмімо нинішню діяльність Центрів військового капеланства, опіки сиріт. Це те, про що хочеться писати більше за інших, бо це приклади сучасної соціальної місії Церкви, яка заохочує інших до неї долучатися і скерована за межі церковних спільнот.
Ще один приклад – діяльність парафіян на чолі з отцем Романом Громом на Старосамбірщині. Якби про його «війну» за дорогу, а відтак за інші соціальні й просвітницькі заходи писали тільки церковні видання і не було б ніякого розголосу в місцевих і центральних світських виданнях, то не факт, що була б зроблена та дорога та втілені всі інші численні проєкти. Це також приклад вмілої комунікації та вдалого залучення широкої громадськості до різноманітних активностей. Дослівно – це певною мірою нагадало часи столітньої давності, коли церковна спільнота була рушієм всіх інших процесів. Певно, тому, що тепер священник, вміло розподіливши обов’язки, стає ініціатором, рушієм, менеджером, але не виконавцем і єдиним зацікавленим, бо не лише йому то треба. А скільки хорошого можна, для прикладу, розповісти про діяльність Фонду громад «Рідня», до створення якого долучилася і Церква, і підприємці задля суспільного блага і розвитку громадської активності.
Тут я згадав лише ті мирянсько-священничі активності, про які знаю з перших вуст і бачив на власні очі, про які доводилося писати і до яких волів би долучитися. Проте таких позитивних прикладів набагато більше. Про них хочеться говорити, бо це часто ті середовища, які можуть змінити наше суспільство на краще, засіяти в ньому зерна дієвої віри, стати незахованими світильниками. Із власного досвіду знаю, що якісні публікації про ці та інші активності викликають інтерес поза межами церковного середовища, створюють інформаційні хвилі, які перекочуються з медіа в медіа, продукуючи масу нових текстів та відео. Важливим є й те, що якісні світські медіа чутливі до таких християнських чи інших релігійних проєктів, які не містять певних конфесійних упереджень, а відкриті для всіх. Українське суспільство, уражене хворобами розділення та конфліктів, органічно прагне того, що консолідує. І саме медійне середовище є також виразником такого прагнення – навіть те, в редакціях якого все ж таки мислять категоріями 6С1Г.
Ось тут і криється важливий елемент успішності медійних чи інших церковних проєктів. Якщо є розуміння, що це дуже потрібно, якщо є люди, готові братися, підтримувати, то, найімовірніше, такий проєкт матиме щонайменше успішний початок, а відтак і розвиток. Це вже потім успішні проєкти мають переростати в сталі процеси, коли суспільство не уявлятиме себе без чогось, що було засноване чи ініційоване Церквою. Це можуть бути різні медіа, які стануть і втіленням апостоляту мирян, і місією християн у професії, і відкритістю Церкви до суспільства, і готовністю чути не тільки те, що подобається чи приємно (корисні ліки часто гіркі).
Сподіваюся, українські Церкви складуть цей іспит.
Тарас Антошевський, директор РІСУ
