Пелікан Ярослав.
Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського Кардинала Йосифа Сліпого. –
Львів: Артос, 2015. – 276 с.
Книга історика доктринальної та літургійної спадщини, професора Єльського університету Ярослава Пелікана «Ісповідник між Сходом і Заходом…» належить до видань, які в силу різноманітних обставин доходять до тих, про чию традицію написані, тільки через десятиліття. Будучи виданою у англомовному оригіналі в 1990 році, вона стала широкодоступною в українському перекладі тільки через 25 років. Можна сміливо стверджувати, що праця Ярослава Пелікана, хоч у її титулі стоїть ім’я Патріарха Йосифа Сліпого – Отця і Глави УГКЦ, належить до знакових для всієї багатоконфесійної української християнської спільноти. Як услід за патетикою «Постолів рибалки» Моріса Ланґло Веста наголошує автор, «вийшовши поза свої томістичні обмеження та подолавши недовіру до Апостольської столиці, Й. Сліпий у своїй подвійній ролі римського кардинала та східного патріярха став «новим і несподіваним зв’язком поміж логічним Заходом та опроміненим Сходом» (с. 211, 213). Справді, незважаючи на те, що вже давно надруковані 15 томів творів Патріарха Йосифа, в Україні він промовляв і промовляє здебільшого через свій «Заповіт» і досі асоціюється майже виключно з його ув’язненням у СРСР та відстоюванням патріархальної ідеї. Слід визнати, що постать Блаженнішого Йосифа у суспільній свідомості залишається сплощеною. Ярослав Пелікан не оминув увагою роль глави Греко-Католицької Церкви як Патріарха (цьому присвячений Розділ 10 «Кардинал (і Патріярх)» – с. 189 – 211). Проте дослідник обрав набагато ширший кут зору і поле дослідження. Уже в назві книги воно задеклароване фразою «між Сходом і Заходом»: «ціну життя по обидва боки цього великого поділу «між двома світами… між двома Церквами, (в яких) зустрічаються дві різні духовності, найкраще з усіх європейців розуміють слов’яни, а з усіх слов’ян – українці» (с. 29, порівн. 32).
«Не сподівайся, що я напишу агіографію», – цією фразою Ярослав Пелікан відповів доктору Леонідові Рудницькому на пропозицію товариства «Свята Софія» написати про Патріарха (c. 11 і 12).
Утім створити «класичну» біографію Йосифа Сліпого автор також не міг з об’єктивних причин: архіви окупованої України та всього СРСР були (а в сучасній Росії знову стають) недоступними, позаяк тоталітарний режим добре розумів загрозу для себе вільного доступу науковців до документів. Проте вчений не відступив і, спираючись на підтримку Церкви в діаспорі, знайшов вихід зі складної ситуації через написання аналітичного портрета Патріарха на тлі епохи, в якій він жив, та епох, які переосмислював у своїх думках і працях.
То як домінанта авторського наративу, то як наведений майже непомітними штрихами контекст усю книгу пронизує посилена увага Ярослава Пелікана до феномену буття спадщини «української Церкви між Сходом і Заходом, або між Європою та Візантією» (с. 32). Відштовхуючись від висловлювань та виводячи грані постаті Йосифа Сліпого, автор подає й аналізує відповіді Патріарха на пари «позитивних і негативних наслідків, що випливають із відірваності східного християнства від решти християнського світу»:
«По-перше, збереження традиції, але й небезпека традиціоналізму, що несе загрозу придушення творчості; по-друге, зосередження на богослуженні, проте небезпека ритуалізму, який не може відрізнити важливе від другорядного; по-третє, глибинне споріднення між культом і культурою, проте небезпека культурного зубожіння зі зневагою до критичної думки; по-четверте, плекання національ ної ідентичності у кожній Східній Церкві, проте небезпека її ототожнення зі стилем життя Старого Світу, ціною якого є втрата і вселенськості, і помісності» (с. 32, порівн. с. 216).
Уже роздуми над цими тезами наштовхують на думку, що з подібними проблемами зіткнулися не тільки греко-католики ХХ століття в діаспорі. Ці виклики актуальні не тільки для УГКЦ в сучасній Україні. Вони чинні для всіх Церков – спадкоємниць Володимирового Хрещення. Ці проблеми існують незалежно від того, чи котрась із конфесій усвідомлює їх, а чи свідомо ігнорує.
Приклад діяльності Патріарха Йосифа, з великою прискіпливістю й делікатністю досліджений Ярославом Пеліканом у його внутрішній еволюції від майже чистого томізму до східних взірців богословствування, показує історичний досвід, який може значно прислужитися для відродження розділеної київської Церкви: «Якщо протягом останніх років свого життя Йосиф Сліпий займав щораз критичнішу настанову щодо томізму, то, здається, справедливо припустити, що водночас він розвивав глибшу і більш автентичну східну позицію у багатьох питаннях» (с. 223). Книга переконує: в Україні просто зобов’язані перевідкрити спадщину Патріарха – «що більше він усвідомлював самобутність «візантійської» культурної традиції та її вирішальне значення для власної культурної і християнської ідентичності, то енергійніше боронив її від… нісенітниць» (с. 220). Ярослав Пелікан нагадує, що Йосиф Сліпий твердо стояв на позиції єдності Церкви, але водночас саме він «наполягав, що вживати слова «католицька» і «латинська» як синонімічні терміни було катастрофою. Він також критикував тенденцію говорити «лише про Католицьку Церкву латинського обряду, а не про цілу Церкву Христову» (с. 204). Прикладів-доказів цієї тези історик у праці подає чимало.
Звісно, дехто може зробити (і робить) закид у бік Йосифа Сліпого, мовляв, це він сказав: «добробут Східної Католицької Церкви є найвищим законом. Усе, що відповідно до східної традиції діє на її благо та добробут, слід прийняти; усе те, що заподіює шкоду, – усунути» (с. 223). Одначе Ярослав Пелікан, на нашу думку, переконливо показує, що цю та інші подібні тези Патріарха слід розуміти у світлі його слів до православних: «Ми такі православні, як ви католики!» (с. 216), а також «ми повинні берегти наш обряд: не болгарський, не російський, не візантійський чи жоден інший, а наш український обряд» (с. 210, 222). У світлі цих слів безсумнівним є те, що, критикуючи інших, усім потрібно спершу подивитися на себе і зрозуміти власну ідентичність. Це ще один аргумент на користь того, що книгу Ярослава Пелікана «Ісповідник…» повинні читати не тільки греко-католики.
До слова, під час тернопільської презентації цього знакового видання його перекладач на українську доктор Ірина Іванкович зазначила, що англомовний текст Ярослава Пелікана написаний надзвичайно багатою та образною мовою – шекспірівським стилем. Прочитавши перевидану книгу, переконуєшся, що команді, яка працювала над її представленням українському читачеві, вдалося уповні зберегти відповідний тон і почерк: окрім того, що «Ісповідник…» надзвичайно корисний у пізнавальному значенні, його сторінки надихають на подальші пошуки.
Володимир Мороз