З давніх-давен перемишльську землю, тепер уже польську, населяли переважно русини-українці. Вони досить мирно уживалися зі своїми нечисленними сусідами – поляками, але тільки до середини ХІХ століття. Відтоді велося по-різному, і це можна простежити на прикладі історії знаного відпустового місця Кальварія Пацлавська. Кальварією, тобто «Хресною дорогою», поселення стало щойно у 1665 році, коли львівський каштелян Анджей-Максиміліян Фредро збудував францисканський монастир і Хресну дорогу поряд із селом Пацлав. А до того, згідно з історичними записками, у 1313 році, ще за часів Юрія І, короля Галицької Русі (сина князя Лева), в Пацлаві стояла дерев’яна церква під покровом преподобного отця Симеона Стовпника. Молились у ній майже триста років. 1611-го її дещо розбудували. Церква простояла до 1921 року, коли її ще раз було перебудовано, а наступного року помальовано.
Звісно, пацлавська парафія була православною фактично до кінця XVII століття, як і вся Перемишльська єпархія. І слід розуміти, що будівництво францисканського монастиря відбувалося в часи, коли русинів вважали схизматиками і коли в цій місцевості поляки-римо-католики становили абсолютну меншість.
У пацлавській церкві впродовж століть зберігалася чудотворна ікона Пресвятої Богородиці, мальована на дереві і датована 1409 роком. Пізніше, в 1679-ому, щоби привабити до римо-католицького монастиря більше вірних на відпусти, з Кам’янця-Подільського привезли також чудотворну ікону Діви Марії.
Можна здогадатися, що приєднання єпархії до Берестейської унії зблизило сусідів, бо історичні джерела свідчать, що до середини ХІХ століття всі відпусти, які відбувалися у монастирі, збирали на молитву як римо-, так і греко-католиків (їх було навіть більше), мирян і священиків, котрі допомагали в духовній обслузі вірних. У монастирському храмі тривалий час зберігалися й Святі Тайни згідно зі східним обрядом. Проте згодом почали виникати конфлікти між духовенством обох обрядів, зокрема, через те, що вірні почали змінювати конфесійну приналежність і переходити на латинський обряд (1868 р.). Цьому сприяли два чинники: по-перше, монастир був розташований до поселення набагато ближче, аніж церква, отож до нього зручніше було ходити; подруге, другий тодішній парох Яків Лукашевич звинувачував монахів у зумисному переманюванні русинів до своєї Церкви, а ті скаржилися, що він відлякує людей грошолюбством і відкритою ворожістю до всього польського і римо-католицького…
Зміна обряду пацлав’янами була фактом безпрецедентним з огляду на масовість. Але це красномовно свідчить і про легкість, з якою земляки, на жаль, міняли своє на чуже. В українській історії таких фактів багато, і стосуються вони не лише справ релігійних.
За церковними канонами, такі зміни обряду були дуже небажані, тому Апостольська Столиця нечасто їх благословляла. Тож аби повернути вірних до батьківського обряду та до старої пацлавської церкви, Рим надав греко-католицькій парафії право проводити кілька відпустів у році. З того часу прощі почали організовувати уже не спільно, а паралельно. В 1923 році Апостольська Столиця надала ще й відпуст на празник Серця Христового (10-та п’ятниця після Великодня), у свято Співстраждання Божої Матері та в першу п’ятницю червня.
Поступово на пацлавську гору (на відміну від інших довколишніх сіл Пацлав стояв на пагорбі) приходило щораз більше прочан, і настав час, коли стара церковця вже не могла вмістити усіх молільників. Назріла потреба побудови просторішої святині. Відповідальним за цю справу став Яків Лукашевич – парох церкви села Війська (теперішня назва – Нові Сади), до якої належала дочірня Пацлавська Кальварія. Аби здійснити цей задум, отець багато років збирав гроші не лише в Галичині, а й у інших місцях колишньої Австро-Угорської імперії. Маючи зібраних 18 тисяч злотих, розпочав із вірними будівництво нового Божого дому. Але, на жаль, Якову Лукашевичу не вистачило життя на завершення цього богоугодного діла. Після його смерті будівництвом церкви зайнявся новий парох – Єронім Копистянський. Згідно з проектом, муровану церкву (на фото) побудували у вигляді хреста з двома малими захристіями та однією банею, покритою бляхою. Святиня мала троє дверей, до яких вели кам’яні сходи. У фронтовій частині церкви була галерея з балконом, підсилена залізною балюстрадою. Там поставили літургійний престол.
Будувати церкву закінчили в 1897 році, а 13 серпня цього ж року в присутності численного духовенства та вірних її благословив отець Мирон Подолинський (тоді прелат, крилошанин Перемишльської капітули). Під час цієї урочистості була перенесена зі старовинної дерев’яної церкви відновлена чудотворна ікона Матері Божої, яку в золоченій різьбленій рамі помістили за великим престолом.
Побіч старої церкви отець Євген Копистянський збудував ще й малу скляну капличку, а також дім для священиків, які прибували на Кальварійський відпуст.
Після смерті отця Копистянського новим парохом Пацлавської Кальварії став Юліян Гумецький (колишній декан Добромильського деканату), який із ентузіазмом зреалізував задуми свого попередника та власні проекти. Завдяки його старанням спорудили дзвіницю з великим дзвоном і поставили гарний дубовий хрест, а також два навіси для сповіді та декілька для продажу речей релігійного вжитку.
У 1913 році за участі єпископа Костянтина Чеховича і отця Юліяна Гумецького було здійснене урочисте посвячення нової мурованої церкви. В 1914-ому почалася Перша світова війна, а з нею багато трагедій. Тоді на Кальварійській горі спалили малу каплицю, дім для священиків, всі навіси, а також зняли дзвони. Мурована церква була частково пошкоджена, а стара, дерев’яна, потребувала негайного ремонту.
Навесні 1921 року прийшов новий парох – Йосиф Маринович, який, незважаючи на брак коштів, негайно зайнявся відбудовою зруйнованих та пошкоджених споруд на святій Кальварійській горі. Але через знецінення грошей пожертв прочан уже не вистачало навіть на консерваційні роботи.
Розуміючи велике значення Кальварійської гори як важливого осередку релігійного життя, особливо в повоєнний час, Перемишльський владика Йосафат Коциловський заопікувався цим святим місцем. З Божою поміччю, долаючи різні труднощі, навіть у той важкий період Кальварію вдалося врятувати й відродити паломництво.
Відновлення знищених об’єктів тривало й далі. На місці спаленої каплиці збудували нову – Найсвятішого Серця Спасителя, заскливши з усіх боків для того, аби ті, що не могли уміститися в двох церквах, могли брати участь в богослужіннях хоч просто неба. Довкола каплиці поставили огорожу, щоб легше було приймати Святе Причастя, і спорудили довгий 30-метровий навіс для сповідальниць. Не менш важливою справою стало відновлення двох криниць, адже вода на Святій горі була необхідна не тільки для прочан, але й для богослужбових цілей, особливо на водосвяття під час відпустів.
З нагоди 300-ліття мученицької смерті святого Йосафата Кунцевича в 1923 році відбувся величавий відпуст з посвяченням Хресної дороги, тимчасово обставленої дубовими хрестами, на яких були уміщені зображення мук Спасителя.
Було заплановане й спорудження мурованих капличок. Фундатором першої такої каплички став преосвященний Йосафат Коциловський.
13 серпня 1934 року всечесніший отець-крилошанин Василь Гриник посвятив дві муровані каплички, а також поблагословив фундаменти каплиці Божого гробу, яку по двох роках, 14 серпня, посвятив сам фундатор – владика Йосафат Коциловський.
На жаль, цей розквіт релігійного життя в Пацлаві почала нищити Друга світова війна, а згодом, у 1946 – 1947 роках, довершила акція «Вісла». Українців депортували частково в підрадянську Україну, частково на західні землі Польщі. На Кальварійській горі – колисці українського християнства на Перемишльщині знищили греко-католицькі каплички, а 20 травня 1957 року розібрали й муровану церкву, в якій була чудотворна ікона Божої Матері.
З того часу Пацлавська Кальварія залишається відпустовим місцем лише римо-католиків. Проте українці все ж не забули своєї предківської святині. Починаючи з 1995 щороку 15 серпня вони збираються біля Пацлава на горі З’явління на молитву. Сюди часто вирушають на прощу діти і молодь.
Невідомо, коли на З’явлінні збудували першу церкву, проте є згадка, що храм, який там стояв, згорів 1672 року. В 1708 році там побудували другий, який простояв 150 років. На тому ж місці в 1859-ому звели третій, який простояв 100 років, а хрест із нього зберігся донині. Тоді ж вимурували над криничкою з чудодійним джерелом капличку.
Після Другої світової війни З’явлінська гора опустіла, а в 1952 році розібрали і церкву, і капличку.
По довгих роках старань тодішнього пароха Перемишльщини отця-митрата Теодора Майковича (опісля – владики ВроцлавськоГданського) в 1995 році вірні УГКЦ з Перемишля відбудували і освятили капличку над джерелом, а в 2008-ому – новий храм, побудований за ініціативи і під проводом тодішнього пароха отця-доктора Євгена Поповича, теперішнього владики-помічника Перемишльсько-Варшавської архиєпархії.
Завдяки старанням Івана Мартиняка, Перемишльського митрополита, 29 червня 1993 року Пацлавську чудотворну ікону Матері Божої нам повернули отці-францисканці з Любомежа (Краківська дієцезія). Її помістили в бічному вівтарі греко-католицького архикатедрального собору в Перемишлі.
А по той бік кордону, в Україні, до копії чудотворної ікони Пацлавської Богородиці (тієї, що у францисканському монастирі) з 1999 року теж численно приходять молільники. Зберігається вона у храмі Зіслання Святого Духа (Пастушкова церква, XV ст. ) неподалік села Губичі, що на Старосамбірщині, буквально за кілька кілометрів від Пацлава…
За матеріалами Катерини Козак, Перемишль
