Весною 1945 року приїхав до нас чоловік із листом від Митрополита Йосифа Сліпого, де повідомлялося, що Артусь переводиться у Львів з огляду на те, що має викладати церковну музику і спів у Богословській академії, а також у щойно відкритій дяківській школі. Парохію пропонував на Замарстинові (вул. Замарстинівська, 100), де була велика каплиця Святого Йосафата. Там також була велика парцеля, на якій замарстинівці хотіли збудувати церкву. Артусь дуже тішився з такої пропозиції, і ми відразу вирушили в дорогу на машині, висланій зі Львова. Замешкали тимчасово в партеровому будиночку поблизу каплиці. Дуже добрі та щедрі були замарстинівські люди. Усі вони мали прекрасні городи, тому капличка завжди була повна чудових квітів, а ми мали щодня свіжу городину.
Артусь, окрім відправ у церкві та викладів у академії, працював альтистом в оркестрі оперного театру. Диригентом тоді був Ярослав Вощак, якого я дуже добре знала ще з музичного училища. Нам було дуже добре, тільки моя найдорожча Мамуся журилася і просила Всевишнього за своїх дітей – Марусю і Петра, хоч би були живі. Від них вона не мала жодної вісточки.
Почалися арешти греко-католицьких священників. Арештували Татуся (отця Ігнатія), мама (Ольга) залишила все і переїхала до Львова. Була трохи у нас, потім пішла до Кміцикевичів бавити маленьку Любу. Дуже боялася вивезення на Сибір, а вони масово розпочалися, особливо родин арештованих. Почали викликати й Артуся в КГБ, пропонувати підписати православ’я, очевидно Московського патріархату. Не раз до першої години ночі я виглядала його, а він приходив знервований і пояснював мені, що все це діється через розкол у Церкві. Одні священники на чолі з отцем Костельником підписали зі страху православ’я, і тепер усіх непідписаних заарештують. Останній виклик до КГБ був наприкінці грудня 1945 року, коли попередили, що як не підпише, то арештують. На другий Святвечір, 17 січня 1946 року, арештували. Артусь спокійно попросив приготувати собі наплічник із сухарями та теплою білизною, багато молився. Ми з Мамусею дуже тим журилися. Заарештовані вже були всі єпископи, священники, Артуся взяли одним із останніх. Не хотіли слухати, що, маючи вищу музичну освіту, може закрити каплицю і працювати в оперному театрі. До хати прийшло п’ять кагебістів, зробили ревізію, позабирали повно церковних книг і заявили про арешт. Страшна то була сцена. Андрійко, найстарший – чотири рочки, тупав ніжками і гірко плакав, просячи їх: «Не забирайте мені татуся!» Леся (два рочки) не розуміла ще тої трагедії, а на ліжку в перинці лежала чотиримісячна Дануся і спокійно спала. Не зворушилися кати, споглядаючи на цю дрібноту. Останні слова Артуся були: «Негайно піди до поблизького костелу отців- капуцинів, хай заберуть Найсвятіші Тайни з каплиці». Кати могли їх збезчестити. Я так і зробила. Пригадую, як плакали люди, коли священник з костелу забирав чашу зі Святої Євхаристії. Артусь із тягарової машини поблагословив людей і просив молитися. На другий день кагебісти зайшли до каплиці, винесли на город всі церковні книги і підпалили. Щастя, що люди ще раненько повиносили чудово вишиті церковні хоругви, вишиваний фелон, образи і порозбирали між собою. Між церковними книгами були й наші з приватної бібліотеки.
Тепер я не уявляла собі свого подальшого життя. Як жити, не маючи жодного фаху в руках? Спочатку почала продавати деякі речі, що привезла Мамця із Золочева, але цього надовго не вистачило. Щотижня в суботу пакувала мішок сухарів і ще дечого (цукор) та заносила вранці у тюрму на Лонцького, де Артусь сидів цілий рік. Таких, як я, там було багато. Зі знайомих – жінка отця (Ярослава – Ред.), тихо арештованого того самого дня, коли арештували Артемія. В когось приймали передачі, а комусь відмовляли. Одного дня прийшов до мене мужчина, сказав, що сидів у одній камері з Артусем. Артусь просив передавати йому родзинки, які він настоював на воді, і за пару днів було вино. Вночі, накрившись коцом, він відправляв Службу Божу. Також казав мені писати до нього на тоненькому папіросному папері, згортати його в «грипс» і зашивати в рубчик мішечка з цукром. Оповідав, що Артуся за те, що не хотів підписати православ’я, вкинули до карцеру, на бетон, де він перестудився. Все тіло його вкрилося чиряками, почалася гарячка, і тоді його перевели в тюремний шпиталь. Особливо жорстокою людиною був слідчий Степанов.
Не мала я вже тоді грошей не тільки на передачі для Артуся, але й дітям на обід. Добрі замарстинівські люди порадили мені купувати матеріал і шити спідниці, бо на них був досить добрий попит. Я доволі швидко навчилася їх шити і дві-три спідниці продавала за день. Від оперного театру вниз до теперішньої вул. 700-річчя Львова була барахолка, все можна було купити і продати. З Божою поміччю таким чином я вже заробила трохи грошей і на посилку для Артуся, і дітям на обід. Дуже важко було стояти в спеку цілий день, ноги почали пухнути, але то був один вихід зі становища. Врешті вуйки Романовські запросили Мамцю з дітьми до Бичківців. Там також було несолодко: москалі забрали їхніх коней, корів, але була своя хата, город, великий сад і добрі люди. Вуйка на селі не чіпали, бо декан за всіх священників свого деканату попідписував православ’я. Однак незабаром викинули вуйків з власної мурованої хати, зробили там якусь контору, а їх поселили в сільську хату, з якої вивезли людей на Сибір. Я мусила забрати Андрійка до Львова, бо було вже надто важко і Мамці, і вуйкам.
У той час у Львові через вбивство Галана почалися масові арешти і вивезення на Сибір. Я ліквідувала мешкання на Замарстинівській, забрала найважливіші речі і з Андрійком впросилася до одної вдови, що мала сина такого, як Андрійко. Вона мешкала на бічній Личаківської в одній кімнаті, де стояли лише два залізні ліжка. На одному вона спала зі сином, на другому – я з Андрійком. Родина Артуся боялася зв’язків із нами, це був дуже тривожний час. Арештували Івася Кравця, з Адою мешкала Мама Артуся, Татусьо – в Мордовії, засуджений на 10 років, усі боялися вивезення. Тоді я страшно бідувала з Андрійком. Жінка, в якої ми замешкали, ходила на роботу, хлопчик – до дитсадка, а я замикала Андрійка на цілий день, лишала на столику щось поїсти, а сама йшла заробляти на хліб. Так мучилися ми два з половиною роки. Андрійкові купила книжку Бориса Житкова «Що я бачив?», завдяки якій він сам навчився читати. Не раз приходила до нього Мама Артуся, яка після Татусевого арешту втекла до Львова і мешкала спочатку в Дарки, а потім в Ади, дивилася на нього через вікно, яке виходило на загальний балкон, кинула через вікно пару цукерків. Може, серце її стискалося від болю, але нічим не могла зарадити, бо сама була на ласці, покинувши свою хату в Кам’янці (Струмиловій – Ред.), що згоріла від удару бомби. Там була колосальна бібліотека дідуся – отця Михайла.
Мене часто викликала прокуратура, повідомляючи, що може звільнити Артуся, бо нема причин для осудження, але КГБ не погоджується на це. Пригадую також, як одного разу пізно ввечері прийшла до нас старша жінка, закутана в сіру пухову хустку, запитала, хто тут живе, і назвалася прокуроркою на прізвище Путіліна. З жалем поглянула на дівчаток, що вже спали, витягнула з кишені пару цукерок і хотіла дати їх Андрійкові. Він з острахом дивився на неї і не хотів брати. Тоді прокурорка сказала: «Візьми, їх передав тобі твій Тато. Я була в нього, він скоро повернеться до тебе». Андрійко взяв цукерки, але не хотів іти спати, конче хотів слухати розмову жінки, яка бачила його тата. Путіліна добре знала Івася Кравця. Вона дуже жаліла діточок, оповідала, що бачила Артуся на слідстві під час допиту, просила нікому про це не говорити. І між москалями є сердечні люди, які бачили та усвідомлювали ту страшну несправедливість, те зло, які чинило КГБ. Вона прийшла потішити нас, сказати, що Артусь зовсім не винен, що прокуратура хоче його звільнити, але не може без згоди КГБ, а КГБ мало тоді вирішальне слово. Декілька разів справу передавали то в Київ, то в Москву, і нарешті ОСО («Особоє совєщаниє»), не маючи підстав для судового процесу, без суду і свідків засудило його на п’ять років таборів, врахувавши йому рік перебування в тюрмі на Лонцького. Спочатку після року етапом його перевезли до Золочівського замку, там був пересильний пункт. Про це я довідалася від одного чоловіка, якого випустили з тюрми на Лонцького, де він був у одній з Артусем камері. Оповідав, що Артусь у камері провадив спільну молитву з товаришами по недолі, підтримуючи на дусі тих, що зламалися. Просив, щоби я привела під тюрму Андрійка і Лесю, дуже тужив за дітьми. Сказав, у якому вікні він покажеться. Ми прийшли, довго спацерували, і врешті в наріжному вікні другого поверху показався Артусь, усміхнений, з довгою бородою, і скоро зник. Мусив вилізти комусь на плечі, щоб нас побачити. Двічі я їздила до Золочева з передачею. Дуже боялася зустріти когось зі знайомих, бо могли й на мене донести, «сексотів» було вдосталь. На замку просила начальника побачення, але жодного разу мені не дозволили. Золочів – місто моєї молодості. Скільки я виплакала сліз тепер і за трагедію мого одинокого братчика, і за поневіряння коханого. Втікала із Золочева як злодійка, бо злі люди чигали на кожному кроці. В той час вистачало комусь лише пальцем показати на тебе – і ти вже в тюрмі.
За рукописом підготувала Леся Крипякевич-Цегельська, донька отця Артемія
