Монаша спільнота – це про рівновагу. Так я думаю нині. Рівновага ця – поєднання непоєднуваного. Ми так співаємо в Акафісті про Богородицю, яка злучила в собі непоєднувані дівство і материнство. Дівство як абсолютна віддача Богові, а материнство як творчість і плідність. У випадку монашества цей ідеал Богородиці, що гармонізує протилежні дійсності, набирає свого практичного сенсу, тоді коли члени спільноти повністю посвячуються Богові в любові, яка є відповіддю на Його любов, а тоді з’являється плідність – батьківство чи материнство – передовсім у тому, що спільнота розвивається, духовно росте, є нові покликання, є творчість.
У монашому житті багато таких сфер, які на перший погляд неможливо поєднати. Чи бодай знайти якийсь баланс. І це насправді складно в нашому українському травмованому суспільстві (маю на увазі ще пострадянську нашу колективну травму, якою позначені всі ті покоління, які навчалися чи працювали в радянських реаліях чи відразу після них). Але це стосується не лише теперішнього суспільства. В більшості люди схильні до крайнощів і відкидання того, що, на їхню думку, не поєднується.
Що ж це за пари, окрім названої?
Індивідуалізм і спільнотність
Перша пара дійсностей, яку важко гармонізувати чи знайти рівновагу, – між індивідуалізмом і спільнотністю. Монаше життя дуже подібне до родинного. Це школа стосунків, які, може, навіть складніші, аніж родинні, бо відсутній кровний зв’язок і кожен походить з іншого середовища. А травма пострадянського суспільства полягає в тому, що нам насаджували модель розуміння, що людина в суспільстві ніхто. Мовляв, значення має лише колектив, у якому кожен пішак або маленький гвинтик. Це знеособлення також веде до безвідповідальності: що спільне – то не моє, а якщо не моє – то мені на тому не залежить. За все мусить подбати той, хто «вгорі». Тому наступні покоління українців мають загострену і здорову потребу самовираження, індивідуалізації.
Натомість західне суспільство часом до крайності індивідуалістичне. Можливо, тому монаше життя на Заході переживає кризу – індивідуалізм зайшов у всі сфери життя, також і церковного. Тому багато сучасних церковних документів про богопосвячене життя засуджують індивідуалізм. Для українця ж такий погляд на справу може завдати клопоту: з одного боку – відраза до різних форм безособового колективізму, з другого – засудження індивідуалізму. На практиці це може спричинити дуже сумну суміш в людині, яка прагне до індивідуального самовираження в спільноті і водночас не має розвиненої відповідальності за спільне добро. Думаю, гармонійна монаша спільнота можлива тоді, коли в кожного члена є добре сформоване відчуття своєї особистої обдарованості та унікальності, а водночас того, що кожен зі спільноти є не менш обдарованим, унікальним, потребує поваги і навіть певної автономії. Дуже деструктивним було б очікувати, щоби всі були однакові, або, що ще гірше, всі були одного рівня пересічності, щоб не викликати ні в кого почуттів дискомфорту чи заздрості. Водночас важлива відповідальність кожного члена за спільну справу, яка проявлятиметься в діленні обов’язками, працею, участю в літургійній молитві, різних служіннях. Ідентифікація зі спільнотою як із організмом лише тоді дасть справжній результат, коли кожен член дуже серйозно перейметься новою заповіддю Ісуса Христа «щоб ви любили один одного, як я вас полюбив!» (Ів 15, 12). Саме ця заповідь дуже персоналістична, але вона є тим найкращим фундаментом для створення і побудови спільноти.
Аскеза і саморозвиток
Друга пара дійсностей – аскеза і саморозвиток. Традиція аскетизму знає дуже радикальні, а часом драстичні способи самоумертвіння. В теперішнього християнина, особливо в період первісної ревності, завжди виникає питання, наскільки аскеза має бути присутня і чим вона є. Це насправді широке питання, бо навіть в уявленні більшості людей хто-хто, а монахи повинні відмовлятися від усього. Хтось же це мусить робити. Тому загалом, особливо в східній традиції, монах – це практично синонім до аскета і посника. А для монаших спільнот це знову ж таки велике питання рівноваги. Всім не можна накинути одну й ту саму міру. У кожного різне уявлення про аскезу. Це також питання індивідуального та спільного, бо завжди доводиться йти на компроміс і нерідко результатом цього компромісу є певна посередність, пересічність. Існує також певне переконання про аскезу, начебто вона означає відречення від розвитку своїх талантів, прагнень, мрій і самореалізації. Хоча ці речі насправді не стоять в опозиції, бо аскеза, маю на увазі здорову християнську аскезу, власне і є шляхом до самовдосконалення та реалізації. І я зараз я не кажу про винятково тілесні практики, такі як піст, мовчання, послух у щоденності. Більше говорю про шлях молитви із самопізнанням, який веде до очищення. Це очищення не є тільки людською волею, а поступовим розкриттям на світло благодаті, яка послуговується різними способами та обставинами для очищення людини. Це такий духовний аспект аскези. Однак є ще й фізичний аспект, коли аскеза означає вірність взятим на себе зобов’язанням, навіть коли важко. Це щоденна рутина – день у день іти визначеним шляхом. Але це й вірність тим дарам, які людина отримала від Бога. В тому сенсі їхній розвиток – це воля Божа, це справжня аскеза та зусилля, яке ніхто за тебе не зробить.
Традиція і креатив
Третя пара дійсностей торкається кшталту спільноти. У цьому випадку мовиться про баланс між традицією і креативом, між новаторством і тим, що необхідно плекати йіпередавати далі як найбільший скарб, який ми отримали від попередніх поколінь.
Є спільноти, більше схильні до традиційної моделі життя, є й такі, для яких саме поняття традиції чи передання не в пріоритетах, хоча вона завжди так чи інакше присутня в монашому середовищі.
Що я маю на увазі під поняттям традиції? По-перше, християнське розуміння передання, особливо східне, виходить від Церкви як спільноти, яка цю традицію формує. Слово Боже спочатку передавалось усно, як і перші літургійні тексти. Це апостольська християнська спільнота поставила ті стовпи, на яких будується передання: Євангеліє, літургія, навчання перших свідків, тобто отців Церкви, туди ж можна віднести й ікону.
Монаша спільнота, яка віддзеркалює життя Церкви, за своєю суттю є тим організмом, який покликаний підтримувати вогник передання, хоча я переконана, що вогник передання передають усі, що є в Церкві. Монаша спільнота, як і кожна спільнота в Церкві, просто стає певним осередком, де ця традиція культивується. Тому літургійна мова, мова Святих отців, мова ікони, має бути знаною та любленою людьми, які посвятили себе Богові. Чому? Тому, що, пов’язуючи своє життя з Ісусом Христом, монах чи монахиня пов’язує своє життя з Церквою, а Церква говорить тією мовою.
Було б дуже сумно, якби монаші спільноти занедбали передання. Колись у давньому Римі були весталки – жриці богині Вести, обов’язком яких було пильнувати вічно палаючий вогонь. Вони завжди викликають у мене алюзію на монашество, покликане пильнувати цей вогонь передання. Але знову ж таки мова перших віків є часом незрозумілою сучасній людині. Ми щораз більше потребуємо коментарів. Відтак – коментарів до коментарів, і до монастирів вступають люди, які інколи мають дуже мале відчуття і розуміння цієї краси церковного передання.
Інший бік справи полягає в тому, що Дух Святий є творчим Духом і завжди непередбачуваний. Ми можемо бути так захоплені традицією, що закриємося на дію Святого Духа. Так засліплені, що станемо подібними до фарисеїв, які з побожності та віри в свою праведність готові були засудити Христа. Тому тут дуже необхідні баланс і тонке відчуття того, що може будувати, а що нашкодити. Кожна крайність тут буде вбивчою. Але я бачу майбутнє монаших спільнот саме в тому неймовірному поєднанні креативу, відкритості до нового, якщо воно згідне з наукою Церкви, з великим знанням традиції та любові й пошані до неї. Для мене важливим є питання поєднання традиційності та креативу в церковній музиці. Там також завжди присутня напруга, і то вже багато століть. Мені це особливо важливо як композиторці. Адже важливо відшукувати давні наспіви і виконувати їх. Надзвичайно важливо пізнавати наше коріння і культивувати його, передавати в майбутнє. Та хіба вірність традиції означає лише відтворення того, що вже було створене? Наскільки творчість може мати місце в традиційній музиці і наскільки вона може бути індивідуалізованою? Всі ці питання відкриті для мене. На них нема однозначних відповідей, як і на питання про поєднання традиції і творчості в монашій спільноті. Висновок, який я роблю для себе: треба пізнавати, заглиблюватись у передання, любити його, щоб могти творити щось, що може з нею гармоніювати, хоча завжди є ризик однобокого, звуженого розуміння традиції. Вона різноманітна, і Святий Дух, який дає нам дари, є головним Будівничим спільнот. Він не має обмежень.
сестра Марія Слєпченко