Від початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну на різноманітних політичних форумах, медійних платформах та академічних дискусіях було неодноразово порушене питання про недоліки світової архітектури безпеки, яка виявилася нездатною відвернути такі масштабні воєнні дії. Апелюючи до управління ризиками в сучасному «турбулентному світі», як його вдало окреслив Джеймс Розенау, більшість дебатів зводилися або до недосконалих інституційних механізмів, наростання авторитаризму, або до браку лідерства серед очільників держав, здатних долати виклики. Не дивно, що медіа швидко зробили українців символами боротьби за цінності «вільного світу», а президента України – людиною 2022 року за визначенням «The Times». Цікаво, що редакція журналу в статті про Зеленського кілька разів згадала про інших очільників держав, які, зустрівшись із подібними загрозами, все ж обрали шлях урядування в екзилі.
Яке лідерство потрібне сьогодні світові
Така дискусія підводить нас до класичних роздумів про роль лідерів у світовій політиці, яке так влучно окреслила Доріс Гудвін у своїй книзі-бестселері «Лідерство у буремні часи». Авторка розпочинає діалог із читачами з питань, які зазвичай ставлять на перших курсах доброго університету: «Лідерами народжуються чи стають? Лідерів формує епоха чи вони формують свою епоху? Чи можливе взагалі лідерство без мети, вищої за власні інтереси?» Цікаво, що, вийшовши зі студентських лав уже давно, але дивлячись на сучасну політику, багато хто з нас ставить ті самі питання знову і знову. Та що означає бути лідером в контексті світової політики, бути здатним діяти не лише в межах своїх державних кордонів, а й продукувати сенси для всього людства? Врешті, яке лідерство потрібне сьогодні нашому світові?
Збігнєв Бжезінський називав глобальну політику великою шахівницею. Мадлен Олбрайт – великим більярдним столом, де кулі постійно стикаються між собою. Ганс Моргентау – боротьбою за владу в світових масштабах. Джо Байден порівнював із тими самими людськими взаєминами, але в яких люди не знають одні одних. Генрі Кіссінджер якось сказав, що, на думку багатьох американців, міжнародна політика взагалі є розділом психіатрії.
Неозброєне око звикло бачити окремих індивідів, які «крутять глобус» світу. Дослідники звикли розглядати міжнародні процеси і явища крізь призму графіків та формул, теорій та аналітики, що загалом створює цілісну історію з низки, здавалося б, не пов’язаних і спонтанних подій. Ці когерентні зв’язки вибудовують певну картину в нашій уяві, яку ми прагнемо описати, намагаємося зрозуміти, ба навіть віримо, що її розвиток можна спрогнозувати, а отже, можливо робити вплив. Так чи інакше людська природа у міжнародній політиці також займає своє місце, і то часом визначальне. Тим цікавішими є ті ситуації, коли вплив людського відчувається сильніше. Як тоді змінюється сувора механіка політики?
Лідерство та політичний контекст
Найперше важливо розуміти, що більшість політичних рішень не виникають спонтанно – це результат наперед продуманої лінії, яку формує складна система державної бюрократії. Вона зазвичай включає як питання національних інтересів, так і ресурсів, доступних для їх задоволення (іноді хороші рішення просто «не по кишені»). Врешті, вона включає очікування та настрої виборців поряд із сигналами від міжнародних партнерів та противників. Відтак нерідко роль очільника держави зводиться всього лиш до офіційного проголошення цих рішень, здійснення акту легітимізації від особи, легітимно обраної, як це описав би Макс Вебер. Проте індивідуальне лідерство все ж таки може суттєво вплинути на події та рішення, долаючи цю бюрократичну механіку (тут варто позитивно розуміти функцію бюрократії як структури, що готує й узгоджує рішення).
Класичним прикладом такого лідерства є знана історія про Вінстона Черчилля, який у час Другої світової війни не лише згуртував політичні еліти Великої Британії довкола боротьби з нацистами, виконуючи зобов’язання щодо захисту Польщі, а й об’єднав доволі різних в ідеологічному аспекті союзників у Антигітлерівську коаліцію. Напевно, лідерство було продемонстроване президентом США Франкліном Рузвельтом, який спромігся виступити проти ізоляціоністських настроїв серед американського населення та залучити США до війни.
Однак негативне лідерство може призвести до глобальних криз та конфліктів. Наприклад, президент Сирії Башар аль-Асад став прикладом безжалісного авторитарного лідерства в своїй країні та спричинив низку криз на світовій арені. Його режим використовував жорстокі методи військової репресії, зокрема хімічну зброю, проти своїх політичних опонентів і свого ж населення. Переконання в своїй правоті, нехтування інтересами населення та відкидання будь-яких компромісів спричинили сотні тисяч смертей і масові переселення, що призвело до великої кількості біженців та гуманітарної кризи. Війна в Сирії вимагала залучення численних іноземних сил і спонсорів, що поглибило напруження на Близькому Сході, яке не спадає з 2011 року досі.
Подібні випадки, коли дії політичних лідерів ідуть врозріз із політичним контекстом, доволі часті, але зазвичай не переважають ситуацій, коли вони озвучили візію, яка була давно присутня в суспільстві, однак залишалася не до кінця сформованою, непокладеною в політичний план. Наприклад, у своїй статті для «Foreign Affairs» із доволі екстравагантною назвою «Повернення до Третьої Світової війни» Роберт Каган (радник відомого українцям сенатора Маккейна і чоловік не менш відомої Вікторії Нуланд) пригадує, як іще наприкінці 2000-х років у США активно ширилися дискусії стосовно кризи лібералізму, обговорювалося ексклюзивне право США поширювати свою гегемонію, засновану на самодостатності, недовірі до міжнародних партнерів і цілковитій довірі до власної військової сили. З приходом Барака Обами ця риторика затихла, але не зникла повністю, однак коли Дональд Трамп став президентом, вона знову відновилася. «Make America great again» виникло не на порожньому місці і було зовсім не породженням трампівського часу, а однією з візій, яка знайшла свій час і свого спікера. Та якщо раніше таке американське лідерство, як свідчать численні академічні розвідки, не розглядали як лідерство через примус чи шефство, а радше через концепт «primus inter pares» («перший серед рівних» – Ред.), то Трамп все ж надав йому більш егоїстичного та ізоляціоністського забарвлення.
Ще один приклад впливу політичного контексту на політику лідерів дає агресія РФ у 2015 році, коли Євромайдан, Революція Гідності та втеча Януковича і частини його команди створили сигнал, що Україна може різко змінити свої стратегічні зовнішньополітичні пріоритети. Це, врешті, й сталося. Завдання центральних органів влади – зчитувати такі сигнали, інтерпретувати їх та формувати політичну відповідь. Неприйняття зміни статусу-кво в регіоні виявилося настільки значним для Кремля, що було ухвалене рішення використовувати збройну агресію та окупацію українських територій як негайний крок. Проте таке рішення не виникло лише з розрахунків політичних еліт. Тривалі соціологічні дослідження вказують на те, що росіяни в більшості своїй підтримують неоімперську політику. Наприклад, опитування агенції «Левада-Центр» демонструє, що кожне нове зростання підтримки органів влади, особливо президента, відбувалося після актів російської агресії: початок Другої чеченської війни і штурм Грозного наприкінці 1999-го, «Норд-Ост» у 2002-му, напад на Грузію в 2008-му, напад на Україну в 2014-му і 2022-му. І, навпаки, підтримка спадає після деескалації збройної боротьби чи відносно мирного періоду. Якщо довіряти цій соціології, можна констатувати, що політичні еліти РФ не просто насаджують свою волю через пропаганду (це, звісно, має місце), а виражають неоімперські інтереси населення, інакше ми не бачили б таких «частотних коливань».
Врешті, вже згадане правління Вінстона Черчилля є ще одним класичним прикладом залежності лідерства від політичного контексту. В передвоєнні роки більшість британців ставилися до нього з нерозумінням, вважаючи політику Черчилля недалекоглядною. А вже у 1940 – 1945 роках він став символом боротьби та лідером, який об’єднав союзників. Проте після закінчення війни консерватори програють вибори, і Черчилль іде в опозицію. Впродовж усього періоду його управлінські та лідерські якості, як кажуть біографи, лише зростали, однак публічні настрої та потреби часу коливалися. І порядок денний визначали ці настрої та потреби, а не харизма та вплив Черчилля.
Брак лідерства
Однак, попри вплив внутрішньополітичного контексту, лідерство – це важлива складова міжнародної політики. Лідери відповідають за те, щоб забезпечувати мир і безпеку, сприяти економічному розвитку та вирішувати світові проблеми. Однією з найбільш критичних ситуацій є та, коли попри наявні виклики виникає брак міжнародного лідерства, самоусунення від подолання глобальної загрози.
Окупація РФ Криму і деяких районів Луганської та Донецької областей України – яскравий приклад того, як брак міжнародного лідерства може вплинути на глобальну ситуацію. Тоді, в 2014 році, реакція міжнародної спільноти була роздроблена. Попри явні порушення міжнародного права були численні дискусії про доцільність допомоги, потребу протидії агресору, ймовірність формування коаліції на підтримку України тощо. Деякі країни ввели санкції проти РФ, але ці заходи були обмеженими і не мали значущого впливу на російську політику. Багато країн вагалися у відносинах з Росією через різні економічні та політичні інтереси. Це призвело до того, що окупація Криму залишилася без адекватної реакції і РФ продовжила свою агресивну діяльність на сході України.
Присутність сильного лідерства на міжнародній арені могла б змінити цю ситуацію. Якби існував виразний лідер або міжнародна коаліція, яка однозначно протидіяла б агресії РФ у 2014-му, як це можна було спостерігати в 2022-му, і робила б відповідні кроки для посилення військової спроможності України, то це могло б скоригувати поведінку РФ і запобігти подальшому поширенню війни. Натомість тогочасні політичні лідери обрали тактику мінімізації своїх національних ризиків замість того, щоб залагодити ситуацію загалом.
Усе це підкреслює важливість виразного та рішучого лідерства в міжнародній політиці, щоб забезпечити ефективну реакцію на подібні виклики та зберегти стабільність у світі. Без сильного лідерства окремих держав або їхньої коаліції міжнародна спільнота може втратити можливість ефективно реагувати на складні міжнародні проблеми.
Авторитарне лідерство та небезпека «сильної руки»
Утім іншою крайністю є зростання занадто сильного лідерства авторитарних режимів. Якщо ще в своєму першому дослідженні індексу демократії під назвою «Пауза в марші демократій» у 2006 році аналітичний підрозділ британського «The Economist» (Economist Intelligence Unit) вказував, що більш ніж 50% населення планети живе в умовах демократії, то вже звіт за 2022 рів під назвою «Демократія в занепаді» вказує на скорочення цього показника до 45%, при цьому лише 8% населення перебуває в умовах «цілковитої демократії». Частка населення, що живе за автократичних режимів, збільшилася з майже 30% до понад 36%. У кількостях населення ці відсотки країн виглядають ще більш убивчими. Нині 5,7 мільярда осіб проживають у країнах з автократичним режимом, з них 2,2 мільярда – в «закритих автократіях» за повної відсутності громадянських прав та свобод і лише 1,1 мільярда – в країнах з цілковитою демократією.
Автократичні режими й суспільства переймають одні в одних ті ж самі прийоми: практику дезінформації, токсичну суспільну поляризацію, боротьбу з «дезінформацією» як інструмент цензури. Автократичні лідери щораз більше посилюють свою владу, реагуючи на зовнішні загрози (і обіцяючи їх врегулювати), а також створюючи внутрішні примуси за принципом «буде так, як я скажу».
Дослідження демонструють, що кризові ситуації щонайкраще сприяють автократам, які, маніпулюючи хитким становищем, напрацьовують собі політичні дивіденди, однак, замість служити, посилюють свою владу. В 2006 році психологи Джордж Бонанно і Джон Йост із Університету Нью-Йорка опублікували статтю, в якій проаналізували посттравматичний синдром людей, що вижили після терористичних атак 11 вересня 2011 року в США. Серед іншого їм вдалося зауважити, що більшість із тих, які вижили, змінили свої політичні погляди в напрямку до ізоляціонізму та неоконсерватизму. Автори спостерігали, що політичні ідеології, які пропонували відносно прості й жорсткі рішення проблем, пов’язаних із безпекою, як-от поділ на «своїх» та «чужих», закритість та ексклюзивні практики, «сильну руку» лідера, витіснили більш комплексні й довгострокові пропозиції інших ідеологічних платформ. Ба більше, такий ідеологічний зсув відбувся не лише в осіб, які прямо постраждали внаслідок атаки, а й інших американських громадян. Отже, автори дослідження дійшли висновку, що наші політичні погляди не є сталими, а піддаються ситуаційним та емоційним впливам, якими можна в певних умовах маніпулювати.
Подібні тенденції виявила група французьких дослідників із «SciencesPo» на чолі з Ніколя Суже (Nicolas Sauger). Науковці вивчали схильність громадян голосували за ультраправі партії після кризових ситуацій (в цьому випадку після терактів у Парижі 13 листопада 2015 року). Опитування проводили з допомогою комп’ютерного вебінтерв’юера у дві хвилі: перша охоплювала період 20–29 листопада 2015 року, друга – 22 січня – 3 лютого 2016 року. Відбулося опитування 24 тисяч 369 респондентів, з яких 21тисяча 555 відповіли в обох хвилях і відповідали на питання щодо свого стану та підтримки радикальних правих, хоча вони обирали й інші партії та платформи. Це дослідження також показало запит виборців на «сильну руку» в умовах кризи або невизначеності.
Справді, часи нестабільності часто породжують запит на сильного лідера, який може розв’язати всі проблеми. Однак проблема цього запиту полягає в його реалізації на практиці. Якщо в демократичному суспільстві є розвинуті громадянські та політичні інституції, то вони здатні запобігти появі автократичного руху. Зріла демократія – це завжди сукупність лідерів у різних ланках, які колективно докладаються до спільної мети. Отже, виборці мають схильність голосувати за осіб, а не за програми політичних партій, однак це не більше за ілюзію. В зрілих демократіях є багато інструментів, які вимагають від політичних лідерів діяти в полі, де їхня воля обмежена законодавством. Зрештою, в демократичних суспільствах і партії, і їхні очільники змінні. В автократичних суспільствах, де вплив інституцій обмежений або ж узагалі знівельований, особа, яка тримала владу, може нехтувати суспільними інтересами заради власних.
Також варто не забувати, що політичне лідерство і політична влада – це пов’язані феномени, але не тотожні. Історія знає осіб, котрі, не перебуваючи у владі, були здатні змінювати «порядок денний» цілих суспільств.
Трансформаційне лідерство демократій
Подібний висновок про роль лідерства в політиці робить професор Оксфордського університету Арчі Браун у своїй книзі «Міф про сильного лідера». На основі свого довготривалого дослідження науковець вказує, що ті лідери, які здійснювали найбільший вплив на розвиток людства, як правило, зовсім не були авторитарними, а, навпаки, відкритими до співпраці, ведення переговорів, активно делегували повноваження. Професор Браун називає їх трансформаційними лідерами, які вдавалися до еволюційної перебудови старих систем.
На відміну від революційних лідерів, де влада змінювалася або через примус, або шляхом руйнування старих порядків із невідомим результатом, трансформаційні лідери вдавалися до політичних інновацій, змінюючи підходи та інструменти, що впливали на зміну політичної культури. Браун називає такими лідерами Цзян Цзін-го, який попри комуністичне минуле став одним із очільників демократичних трансформацій на Тайвані. Інший приклад – Фредерік Вільям де Клерк, який, вийшовши зі старої системи, нарешті припинив закони расової дискримінації в ПАР, звільнив Нельсона Манделу та разом із ним сформував уряд національної єдності.
У демократичних режимах такі лідери не мають особливої популярності, часто їхній вплив можна оцінити лише з відстані часу. В авторитарних чи перехідних режимах їхня поява є рідкістю, але результат відчувається швидше. Арчі Браун підсумовує, що такий тип лідерства є більш сталим, здатним опиратися на суспільне служіння, а не на здобуття електоральних бонусів. Як означення він використовує слова китайського філософа Лао-цзи, що той лідер є добрим, про котрого люди майже не знають, що він є.
Подібний тип лідерства знаходимо в роздумах Митрополита Андрея Шептицького. Зокрема, в своїй проповіді «Про служіння» 1934 року він апелює до лідерства як до «мистецтва служіння, а не панування», закликає лідерів бути готовими жертвувати собою заради інших і прагнути спільного добра. А в листі «До молоді» 1936 року Шептицький закликає своїх адресатів до самоосвіти й саморозвитку, щоби стати справжніми лідерами, і називає такі основні якості лідера:
1) Вірність принципам. Лідер повинен бути вірний своїм принципам, навіть коли це важко. Він повинен бути прикладом для інших і своїм життям підтверджувати свої слова.
2) Любов до людей. Лідер повинен любити людей, яких він очолює. Він повинен розуміти їхні потреби і прагнути їхнього добробуту.
3) Здатність до співпраці. Лідер повинен бути здатний до співпраці з іншими людьми. Він повинен уміти об’єднувати людей навколо спільної мети.
4) Відповідальність. Лідер повинен бути відповідальним за свої дії. Він повинен нести відповідальність перед людьми, яких він очолює.
Як бачимо, ці ознаки нині цілком можна віднести до трансформаційного лідерства, за визначенням Арчі Брауна. Таке лідерство пропонує не лише вести послідовників до поставленої мети, а й давати їм певний етичний компас, що особливо важливо в турбулентні часи.
Сумнівно, що найближчим часом знайдеться така коаліція лідерів, яка змінить міжнародний порядок так, аби він був здатний забезпечувати мир і безпеку. Очевидно, що й такі міжнародні платформи, як ООН, що вже давно вимагають трансформації, не будуть удосконалені революційним способом. Однак сучасним демократичним лідерам цілком до снаги впорядкувати власну співдію, посилити оборону тих, що сповідують демократичні цінності і борються за них так, як Україна. Їм також до снаги брати більшу відповідальність за протидію автократичним лідерам, які руйнують цю систему. Зрештою, буремні часи настають, коли їх неможливо стримувати, а їх стримування є постійним процесом. Мир, безпека і демократія – це не результат, а щоденне завдання тих, що творять міжнародну політику.
д-р Дмитро Шеренговський, проректор Українського католицького університету із зовнішніх зв’язків та суспільного служіння
