З викладової залі
За циклем доповідей о. др. І. Мончака при філії У.К.У. в Монтреалі
Лекція четверта:
Під кінець першого віку християнство вже широко поширилося од краю до краю Римської Імперії, хоча й не зовсім суцільно. У цьому періоді одначе, воно ще не мало свого центру. Єрусалим, святе місто, над яким плакав наш Спаситель, лежало в руїнах і не зосталося з нього й каменя на камені. Антіохія, хоча й стала своєрідною місіонерською метрополією, ніколи й не спокутувалася зайняти місце та престиж святого міста. Рим, столиця імперії, правда, набирав особливої шаноби з уваги на апостолів-мучеників, свв. Петра і Павла, але покищо не мав ще такого визнання, як його мав ще недавно Єрусалим, чи хоч би Антіохія. На румовищах Єрусалиму здвигли римляни нове місто Елія Капітоліна, до якої жидовин під карою смерти не міг зблизитися.
Церква Христова скупчувалася тоді в поодиноких своїх центрах, а найвищою пошаною окружали християнські спільноти свого єпископа. Дуже цінними історичними свідченнями є листи св. Ігнатія, єпископа Антіохії. Поки був замучений у Римському Колізею, він писав листи до сімох інших єпископів різних християнських осередків. Майже в усіх листах настоює він на найбільшій важливости уряду єпископа, пресвітерів і діяконів. Єпископ — писав він — є той центр єдности Церкви в обличчі розшарпуючих сил переслідування; у кожній Церкві є тільки один єпископ, а вірні хай знають, що вони допомагають нести його уряд, коли вони в усьому здаються на нього. І через два наступні століття Церкви були очолювані тільки єпископами. Навіть наслідники св. Петра не називали себе інакше, як єпископ Риму. Коли перегули жахливі хвилі переслідування і Константин проголосив християнську віру одною з визнаних державою, (це сталося 313 p.), то ще найбільш зорганізовані Церкви були в римській префектурі Орієнту. Власне дивно, у Палестині не було видатніших християнських громад; вони були тільки по гелєнських містах Сходу. У Сирії було їх без порівняння більше, а Антіохія стала відразу відома зі своєї теологічної школи, дякуючи тільки тому, що християнами були згелєнізовані народи. Над Тигром і Евратом було місто Едесса і воно стало християнським центром для місіонарів на всю Мезопотамію. Мала Азія була мабуть найбільше зхристиянізована. Найбільші провідні мужі християнства за Константина походили з Малої Азії, а Ефез належав до найчільніших центрів поруч Кесарії, що в Кападокії. В Африці, яка адміністраційно належала до префектури Італії, було теж багато християнських громад, а Александрія стала дуже важливим центром християнства враз зі своїми теологічними і катехітичними школами. Єпископ Александрії скоро й прибрав собі владу над усім Єгиптом, Лівією і Пентаполісом. На захід від нього була теж розвинена Церква з осередком у Картаґіні. Про Європу, поза Італією, немає майже ніяких вісток. В Італії ж були сильні і чисельні християнські громади. Рим за свідченням Евзевія мав єпископа, 46 пресвітерів і більш, як сто нижчого чину духовників. Малоазійські християни поширили християнські громади далеко у середземноморські пристані, як Марсилія, звідсіль до всієї Ґалії. 314 р. в Арлєс відбувся навіть Синод єпископів. На всякий випадок за часів Константина що десятий мешканець імперії був християнином.
Важливо знати, що хоч Константин і проголосив християнство напівпанівною релігією, то сам задержав для себе уряд «понтіфекс максімус» і навіть у рамцях християнства уважав себе зверхником. Останні свої роки він рядив уже сам один імперією, а для зручнішого нею керування збудував собі нову столицю, де досі була мала місцевина, Візантія над Босфором. Після його смерти імперія знову завернула до колегії імператорів, тим разом із трьох. Імператорами стали три сини Константина: Констанцій рядив у Константинополі, Констанс в Італії, а Константин II володів Ґалією враз з Еспанією і Великою Британією. Нові імператори проголошували свої суворі едикти проти поганства. Заборонено поганський культ, а поганські жреці могли виконувати свої жрецькі функції тільки в двох містах: у Римі і в Александрії. У Римі ще твердо держалося поганство і піддержували його впливові патриції і сенатори; а в Александрії був центр космополітичної мішанини народів і вір. 340 р. помер досить загадковою смертю Константин II і його посілість перейняв Констанцій. 13 років пізніше був убитий Констанс. Таким чином Констанцій став знову єдиним, як і його батько, імператором. Він покликав на одинокого свого цезара Юліяна, що знаний в історії, як Юліян Апостат. Юліян був здібним полководцем і мав дуже добре зорганізовані леґіони. Коли Констанцій вирушав походом на персів, покликав саме вибрані леґіони Юліяна, але сам особисто хотів перейняти команду над ними, тоді Юліяновий полк підняв бунт і проголосив августом Юліяна.
Юліян, що був у своїй молодості християнином, вирікся тепер християнства, а християнство стало тепер тільки толєрованою релігією. Така політика могла й здаватися переможною. Бо ж римська колишня слава і традиція таки пов’язувалися з поганськими часами. Усі старовинні клясики: Гомер, Горацій, Вергіль… були переповнені богами; неоплптонізм намагався відновити поганську філософію; старі римські роди і навіть народ по селах і хуторах були все ще поганами. Але всі заходи Юліяна були вже запізні. Поганство вже втратило свій ґрунт. Навіть сам Юліян, умираючи мусів сказати: «Ти переміг, Галилейче!» Наступні імператори таки завернули до політики синів Константина. Вже Ґраціян зрікся офіційно титулу «понтіфекс максімус», а Теодосій (Великий, що походив з Еспанії), щирий християнин, поклав кінець поганству. Він позамикав остаточно поганські святині і страшні репресії наклав на всіх, хто посмів би ісповідувати поганство. Отак щойно 450 р. поганство перестало бути державною релігією імперії. А все ж у неконтрольованих країнах, головно ж поза межами Римської імперії поганство ще жило. (Слово «паґані» визначає: селяни, мужики). Навіть у Греції поганство жило в високих школах міста Атен. Грецький поганський університет замкнув щойно Юстиніян 529 р. тільки тому, щоб надати більшого престіжу християнським школам у Константинополі. Переслідувані грецькі викладачі мусіли утікати і всі майже поселилися у Персії, де таки з їх вихованців вивелися лідери іслямізму (у Баґдаті й інших центрах). Сам Юстиніян уважав себе головою Церкви. Імператорські едикти регулювали церковний культ, церковну дисципліну і навіть наказували теологам, чого вони можуть навчати. Церква тоді мусіла повинуватися цезаропапізмові, тобто своєрідному папі в особі імператора.
За часів Діоклеціяна Римська імперія була поділена на чотири префектури («Схід», Ілірик, Італія і Ґалія); кожна з цих префектур була під префектом, який проголошував імператорські едикти, мав нагляд над стягуванням податків і керував своїми, дуже чисельними, урядовцями. Ці префектури поділялися на дієцезії, з яких кожна мала своїм начальником містопрефекта (віцепрефекта) і кожна складалася у свою чергу з провінцій. Коли в імперії за Юстиніяна було 16 дієцезій, то 120 було провінцій. Ці останні були під головуванням різних урядовців, титули яких залежали від особливости провінцій. Коли Церква почала більш-менш організоване життя, то її організація пішла за державним зразком. У другій половині другого віку виявилася вже на Сході потреба практично здефініювати юрисдикцію церковного проводу. Досі найвищу власть у поодиноких Церквах мали єпископи цих Церков. А все ж від самих початків спеціяльним респектом вирізнювано тих єпископів, що були прямими наслідниками апостолів, або й свою визначність завдячували тим містам, до яких традиція прив’язувала особливу вагу. Римський Єпископ був особливо респектований, але до 3-го століття ми не маємо переконливих документів, що він іменно був фактичний найвищий суверен у Церкві.
На Сході далеко скорше, як на Заході, розвинулося ієрархічне зрізничкування. Там уже в собою цілий відділ пресвітерів і діяконів. Ці три перші духовні чини називали вищими. З бігом часу треба було потворити і нижчі чини; навіть ті, що доглядали хворих (параболяні) і ті, що ховали померлих (копіяте) уважалися клириками. З історії Вселенських Соборів знаємо, що вже в четвертому столітті було дуже значне число єпископів. Коли на першому Соборі у Нікеї (325 р.) зібралося самих Отців Церкви 310, а всі вони були зі СХОДУ, то багато ще поза тим було єпископів, які не явилися на Собор з тієї причини, що були аріянами, яких якраз мав осудити Собор… Отож була велика конечність здефініювати стаж і власть єпископа. Незалежно від цього єпископи найбільших міст, як Рим, Картаґіна, Александрія, Антіохія і ін. передували вже довго перед тим над іншими єпископами так, що цим єпископам підлягало по кілька до кільнадцять провінцій. Рим, очевидно, був перший у цій передовості, бо тут померли мученичою смертю свв. апостоли Петро і Павло. Друге місце займала Александрія, бо це місто освячене було діяльністю євангелиста Марка, що був учнем ап. Петра. Третє місце зайняла Антіохія, бо тут довго перебував св. Петро і щойно звідси удався до Риму; та ще й тому, що Антіохія мала за свого єпископа Ігнатія. Поза тим у великій шані були єпископства в Кесарії Кападокійській, в Ефезі, в Гераклеї, в Коринті, у Тессальоніках, у Ляодокії, в Іконіюм і ін. Власне цікаво, у цьому списку нема Константинополя. Це тому, що Константинопіль, як такий, ще не існував! Місто було збудоване щойно 324 р. Як столиця імперії мала тільки свого єпископа, який підлягав єпископові ГЕРАКЛЕЇ і ця залежність продовжувалася аж до 381 p.! І, коли три перші єпископства, згадані вище, не тільки що вдержували свою передовість, але й з часом визнання їх передовости освятилось і традицією, то Константинопіль тільки що підносив свої претенсії на привілеї і юрисдикцію на цій лише основі, що Константинопіль став тепер столицею імперії і Новим Римом. Передовість деяких єпископів і канонізовано окремими канонами Першого Вселенського Собору в Нікеї: Канон 6 цього Собору так звучить: «Зберігається старинний звичай Єгипту, Лібії і Пентаполісу таким робом, що ЄПИСКОП АЛЕКСАНДРІЇ має над ними всіма владу, бо … й ЄПИСКОП РИМУ має подібний звичай. Так само в АНТІОХІЇ ТА ІНШИХ ЄПАРХІЯХ зберігаються ПРИВІЛЕЇ ТИХ ЦЕРКОВ. Тому, що вдержався звичай і старинна традиція шанувати єпископа ЕЛІЇ (це назва побудованого на румовищах Єрусалиму міста), то ХАЙ ВІН МАЄ ПОЧЕСТЬ, не нарушуючи однак властивої гідности МИТРОПОЛИТА» (який мав свій осідок у Кесарії Палест.).
Вже канони Нікейського Собору підкреслюють новий і визнаний Церквою уряд митрополита. Історичний процес цього уряду такий. Найвищу владу в Церкві мали тільки єпископи даних Церков. Єпископи ж були й по малих містах і глухих провіційних містечках, навіть і селах. Але, коли була небезпека для Церкви, тоді єпископи поодиноких церковних громад погоджувалися на одного єпископа із повною владою. З часом єпископства, що були по селах і малих містечках почали заникати і діставалися тим, що заряджували провінцією. Але ж і ці ставали щораз то більше залежні від тих єпископів, що були в столиці, чи столицях. Цих останніх називано митрополитами. Митрополити ж не були головами Церков. Для цього створено окремий титул, власть і юрисдикцію. Головами цілих країв, Церков і народів стали з часом патріярхи. Сама назва виводилася зо святого Письма Старого Заповіту і визначала «начальників племен». Таким патріярхом був Авраам і його внук Яків і його дванадцять синів. В історії Церкви цей титул щойно прийнявся десь у половині п’ятого віку.
Другий з черги Собор відбувся в Константинополі 381 р. і цей Собор ще раз підтвердив компетенції і юрисдикцію видатніших осідків єпископів. Канон 2 цього Собору так встановив:
«Єпископи, що є над дієцезіями, хай не йдуть поза визначені їм границі, ані своїм самовільством їх не порушують; але згідно з канонами хай ЄПИСКОП АЛЕКСАНДРІЇ рядить лиш тим, що в Єгипті; а ЄПИСКОПИ АНАТОЛІЇ (тобто Сходу) нехай рядять лише Анатолією, зберігаючи однак привілеї, які Нікейськими канонами признано АНТЮХІЙСЬКІЙ ЦЕРКВІ; А ЄПИСКОПИ АЗІЙСЬКОЇ дієцезії хай правлять лиш тим, що в АЗІЇ; так само ПОНТІЙСЬКІ (єпископи) тільки тим, що є у ПОНТІ; а ТРАКІЙСЬКІ хай рядять лише тим, що в ТРАКІЇ.
Натомість Церкви Божі, засновані серед варварів повинні рядитися згідно зі звичаями, яких придержувалися отці.»
Канон Зі «Тимчасом ЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЯ нехай має примат по ЄПИСКОПОВІ РИМУ».
До другого канона слід би зауважити, що цей канон для нас, українців, незвичайної ваги. ТРАКІЙСЬКА дієцезія охоплювала «скитів» і грецькі колонії над Чорним морем. До одних і других ми маємо всебічно виправдані претенсії, бо одні й другі на українській землі (і коли ні з одних, ні з других скоро й сліду не залишилося, то спадкоємцями їх віри та, важливо!, крови ми таки зосталися) та ще й із цієї рації, що їхнє християнство поширялося на нікого іншого, а таки на наших предків. Ще цікавіша обставина — це та, що, хоча ця Тракійська дієцезія не належала до Римської Імперії, то цих теренів не називається «варварськими» ….
Щодо третього канону, то треба наголосити, що цей канон санкціонував до великої міри претенсії Константинополя. Правда, третій канон надавав тільки титул почести Константинополеві, як столичному містові, Новому Римові, але цей же сам Собор визивав собі і для всієї Церкви просто трагічні переходи, з яких Церква не мала вже вороття. Бо чиста почесть без влади не є і не буде ніколи почестю. Очевидно, єпископи Константинополя не вдовольнилися самою почестю. Фактичну владу перейняли єпископи Нового Риму підчас четвертого Вселенського Собору у Халкедоні, 451 р. 185 членів Собору з усіх присутніх на попередніх сесіях Собору 600 Отців, вставили до соборових рішень КАНОН 28. Цей канон так звучить.
«Поступаючи за декретами Святих Отців та приймаючи тепер прочитаний канон сто п’ятьдесяти єпископів, ми рішаємо і постановляємо привілеї святої Константинопольської Церкви Нового Риму. Дійсно бо престолові Старого Риму, як довго це місто володіло, признали Отці зовсім слушно привілеї. Спонукані такими самими міркуваннями сто п’ятдесять боголюбивих єпископів признали рівні привілеї святому престолові Нового Риму, слушно уважаючи, що місто, відзначене імператорством і сенатом повинно покористуватися привілеями, рівними старовинній столиці Риму також у церковних справах не інакше, як в інших, і що воно (це місто) повинно бути вивищене та прославлене, як і друге, що по ньому стало. Загаданий престіл святої Константинопольської Церкви повинен рукополагати одних лише митрополитів дієцезій Понту, Азії і Тракії, як також єпископів тих дієцезій, що між варварами, тоді, коли єпархіяльних єпископів повинен рукополагати митрополит кожної дієцезії з єпархіяльними єпископами, як це подано в божественних канонах.
Натомість, як сказано, митрополитів даних діє цезій має рукополагати КАНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ архиєпископ, після переведених за звичаєм виборах та після одержання звіту.»
Очевидно, такому текстові спротивився папа Лев І. А проте цього канону вже не вдалося ніколи ефективно уневажнити. Таким чином Константинопіль перебрав насильно власть, передовість перед іншими патріярхіями та ще й загарбав три цілі країни і такий терен, що простором своїм рівнявся більшій частині Европи.
П’ята і шоста лекція подається у великих скороченнях.
Історична доля Патріярхатів
Довгий час після Халкедоського Собору панував незмінний закон: тільки п’ять може бути патріярхатів. З хвилиною, коли Церква поділилася на католицьку і православну, почали поволі творитися нові патріярхати і то так з католицького боку, як із православного. Сьогодні є дуже скомплікована мозаїка того, що заповідалося на збагачення і всебічне використання набутків людських культур і цивілізацій у Божій установі.
Створені ж патріярхати переходили дуже круту історію. З початку римський архиієрей уважався патріярхом Риму і Заходу, але тому, що його уряд і гідність згідно з самою Божою установою не були ніколи такого самого порядку, як всіх інших патріярхів, то папи практично не вживали цього титулу. Щобільше Західня Церква, яка завжди була під безпосереднім керівництвом папи, ці патріярші титули знецінила і звела до виключної почести. Ще по сьогоднішній день залишився титул патріярха архиєпископові Венеції і єпископові Толєдо. В цьому останньому випадкові «патріярший привілей» обмежується до маленької каплиці на окраїнах міста Толєдо.
АЛЕКСАНДРІЯ, найдавніша патріярхія, створила коптійський обряд. Від 451 р. цей патріярхат перейшов на монофізитизм. Тому, що в римській імперії не можна було визнавати монофізитизму, визнавці його утікли до Етіопії, Арабії й Ірану. Ті, що залишилися, жили в ізоляції. На прохання Алі Могамета папа Лев XII відновив александрійський патріярхат.
АНТІОХІЙСЬКИЙ ПАТРІЯРХАТ, який створив сирійський обряд, потерпів чимало від монофізитизму, зокрема від тієї його форми, яку проповідували якобіти, а далі від несторіянізму. Правовірна частина вірних утворила мелхітів. Ще іншою віткою Антіохійської Церкви стали мароніти. Ці прийняли католицизм 1182 р.
ЄРУСАЛИМСЬКИЙ ПАТРІЯРХАТ відогравав дуже малу ролю в історії Церкви. Цей патріярхат переважно був тільки титулярним і вкінці прийняв візантійський обряд і узалежнив себе від константинопольського патріярхату.
КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ ПАТРІЯРХАТ перейшов найбільш кольоритну історію. Вийшовши з претенсій на провідне становище в Церкві, допнявся його насиллям і наполегливістю, але вкінці і добився визнання цієї гідности. На шляху до цього призвів до роздору в Церкві, що триває по сьогоднішній день. Сам став вкінці Другим Римом на 1000 років і остаточно звівся до того, що кожночасно забігав ласки турецьких султанів, купуючи в них патріярхію для своїх носіїв. Єдине, чим заслужився — було створення прекрасного обряду, який став зразком для інших Церков.
ВІЗАНТІЙСЬКОМУ ПАТРІАРХАТОВІ можна завдячувати, що він практично устійнив права (по волі і неволі) для інших патріярхатів і твердо закріпив традицію всіх патріярхатів у Церкві. Упродовж 1000 років не тільки сам користувався повними правами патріярхів, але й тим самим удержував ці права в усіх інших патріярхатах. Найважливіші ці права такі: патріярхи дбали про чистоту віри і навчання Церкви; на своїй території виконували повну законодатну і судейську власть; виконували цю патріяршу власть при помочі своїх Синодів і вкінці доглядали, щоб рішення цих Синодів були точно виконувані.
Патріярхи святили митрополитів і (керували) мали повну юрисдикцію над митрополитами коли була цього потреба вглядали у внутрішні справи Церков. Патріярхи розглядали жалоби на митрополитів і судили їх на своїх Синодах. Митрополити ж рукополагали єпископів і мали над ними юрисдикцію. Деякі єпископи підлягали безпосередньо патріярхові і були вилучені з-під юрисдикції митрополитів на основі ставропігії. Але й чималих клопотів накоїли константинопольські патріярхи. Так, як самі попадали в екстреми й були спричинниками роздорів, так і розплодили таких своїх переємців, як москалі, що проголосили себе у свою чергу ТРЕТІМ РИМОМ. Ці останні, хоча на свою фразу не мали найменшого покриття та й взагалі, чи могли виправдати своє «православ’я», то створили міт про Москву, завжди в суперлятивах християнську, православну і голову «всьому міру»… Сьогодні просто неможливо оперувати даними московської «Церкви», що існує з наказу Кремля і всемогутнього НКВД, але на Заході вважається, що Москва якраз і партнер до ЕКУМЕНІЧНИХ ДІЯЛОГІВ!
Католицькі Патірярхати сьогодні
АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ ПАТРІЯРХАТ.
Патріярх Александрії має титул: «ПАПА І ПАТРІЯРХ АЛЕКСАНДРІЇ І ВСІЄЇ АФРИКИ».
Має свій СИНОД, що збирається два рази в рік.
До патріярхату належить 8 метрополій. Вірних усього …. 125.000
АНТІОХІЙСЬКИЙ ПАТРІЯРХАТ.
Патріярхи Антіохії мали колись такі титули: «Патріярх Антіохії, Божого Міста, — Кілікії, Іберії, Сирії, Арабії і всього Сходу, ОТЕЦЬ ОТЦІВ, ПАСТИР ПАСТИРІВ, Тринадцятий Апостол».
Сьогоднішній титул: «Патріярх Великої Антіохії й усього Сходу». Синодальні Збори із 14 духовних і 28 мирян обирають трьох кандидатів. Синод вибирає з них одного на патріярха, що мусить бути митрополитом у патріярхаті, поки стане патріярхом.
Понад Синодом є Рада Владик і Мішана Національна Рада, яка складається з 12 членів : 4 митрополити і 8 мирян. Патріярхат має 12 метрополій. Вірних П. начисляє 220.000.
ЄРУСАЛИМСЬКИЙ ПАТРІЯРХАТ.
Вищі духовні чини були завжди обсаджувані греками і так зосталось до сьогодні. Патріярх називав себе: «Патріярх Святого Міста Єрусалиму і всієї Палестини, Сирії, Арабії, Трансйорданії, Кани в Галилеї і св. Сіону».
Сьогоднішній титул такий: «Патріярх св. Города Єрусалиму і всієї Палестини».
Патріярхат має всього 45.000 вірних.
Синод із монашества і священиків, делегованих із 12 єпархій обирає патріярха у церкві св. Гробу.
КОСТАНТИНОПІЛЬСЬКОГО ПАТРІЯРХАТУ тут не вчисляємо, бо він не католицький.
Частиною Александрійського Патріяхату є Етіопська Церква, яка має від 1961р. власну метрополію в Адіс Абебі, що їй підлягає з єпархії із 164 священиками. Усіх вірних – 59.200.
У рямцях АНТІОХІЙСЬКОГО ПАРТІЯРХАТУ вміщається 4 патріярхати у залежність від обряду.
МЕЛХІТСЬКИЙ ОБРЯД має ПАТРІЯРХА І СИНОД; 4 метрополії, 17 єпархій, 23 владик, 353 священиків, які обслуговують 341 парафій і 397.600 вірних по всьому світі.
СИРІЙСЬКИЙ ОБРЯД І ЦЕРКВА має свого ПАТРІЯРХА, що рядить 12 владиками (але є всього 6 єпархій). У Патріярхаті всього 44 парафії із 80.000 вірних, що розкинені по всьому світі.
МАРОНІТИ мають свого ПАТРІЯРХА, Синод, 14 єпархій, 755 парафій із 1,218 священиками.
Вірних кругло 850.000, що розкинені по сьому світі.
В ІНДІЇ є вітка колишньої Антіохійської Церкви, тепер СИРО-МАЛЯНКАРСЬКОГО обряду, яка має 2 єпархії, 437 парафій із 221 священиками і 124 450 вірними, які розсіяні по всьому світі. Митрополит є головою Церкви.
ХАЛДЕЙСЬКИЙ ПАТРІЯРХАТ ВАВИЛОНУ. Патрірхат був признаний папою 1552 р. коли Іван Суляка із несторіянізму перейшов на з’єднання з Апостольською Столицею.
Теперішній патріярх у Баґдаті має 14 єпархій, 102 парафії із 126 священиками і 190.000 вірних по всьому світі.
ХАЛДЕО-МАЛЯБАРЦІ в Індії мають свою окрему митрополію в Ернакулямі. Митрополит і Кардинал Римської Церкви, Йосиф Перекатіл, має 7 єпархій, 663 парафії із 1,450 священиками. Мирян у цій Церкві 1.349.400 душ.
ВІРМЕНСЬКИЙ ПATPIRPXAT за традицією одна з найстарших Церков. Ще до 295 р. Церкву очолював «католікос». Ця Церква стала визнавати монофізитизм. 1113 р. один із владик проголосив себе католікосом. 1461 султан Могамед III установив в Істамбулі ще один католікат, а в міжчасі вірменський владика, що жив Єрусалимі, проголосив себе патріярхом. 1740 р. найшовся такий владика цієї Церкви, що визнав примат Петрового Престола і папа Венедикт XIV визнав за ним гідність патріярха в КІЛІКІЇ, СИРІЇ, ЛИВАНОНІ, ЄГИПТІ І МЕЗОПОТАМІЇ.
Патріярхат має 9 єпархій, 46 парафій із 102 священиками і 97.100 вірними.
У підсумках треба ствердити, що всіх Східніх Католицьких Церков разом 11, що представляють 11 різних обрядів. Головами цих Церков є: 7 патріярхів, 1 Верховний Архиєпископ і З митрополити. Вірних у всіх цих патріярхатах і католікатах (без ПУКЦ) є 3.478.550 супроти 6,000.000 українців — католиків. Якщо б тільки брати до уваги самих українців-католиків, що живуть прикладним і активним життям Церкви у діяспорі по всьому світі, то на фактичне число українців-католиків треба б для зрівноваження числа аж трьох патріярхів Сходу.
З усіх тепер діючих у Східній Католицькій Церкві патріярхатів усю свою потенціяльність використали МАКСИМАЛЬНО: сирійці, мелхіти, мароніти, сиро-малянкарці і халдео-малябарці. Українці ж, що від початку історії своєї Церкви були жертвою чужої політики, предметом найжахливіших антихристиянських маніпуляцій, а то й повсякчасного загарбництва, навіть усупереч їх геройській поставі, усупереч рік крови і гір мученицьких трупів за Апостольську Столицю, залишились далі єдиною притчею серед народів і Церков … і навіть не наблизилися до тих прав, які Церква постійно проклямувала, а Догматичною Конституцією по вічні віки ствердила!!!
