Життя можна пройти двома шляхами. Перший — це шлях правди, чести й готовности за правду постояти й навіть принести найвищу жертву, а другий, це шлях вирахування, що більше оплатиться, за що можна надіятися більшой ласки чи нагороди. Перший шлях звемо шляхом чесним, героїчним, лицарським. І хоча людина обравши собі такий шлях в житті часто не добившись успіхів, гине — та пам’ять про неї залишається, як взір для наслідування другим. Другий шлях, можна назвати продажним, шляхом особистої наживи. Здобуті осяги, майно, слава, почесті тривають так довго, як довго «панська ласка» триває. Громадяни таких людей цураються, ними погорджують, хоч часом і бояться їх злоби. Часом людина яка ступає саме тим другим шляхом, по суті залишається чесною. Старається не шкодити своїм ближнім. Але буває, що в погоні за наживою, затрачає всі моральні основи й готова поповнити навіть зраду супроти своєї громади. Ми звикли про таких говорити, що «він не завагається рідну матір продати».
*
Коли розглядаємо події на нашому церковному полі, то помічаємо саме того рода явища. Лише, що тут богато важче пересічній людині розібратись, бо з одної сторони мирянська частина, цілковито не зацікавлена матеріяльно. Вона будує свої доми молитви, прикрашає їх згідно із традицією для себе й для своїх дітей. І часто вона зовсім не помічає факту, що сторона друга, тобто душпастирська та єпископська не завжди і не у всьому є співзвучна з вірними у розумінні ролі церкви. Є такі душпастирі, що вповні поділяють думку, що церква є потрібна для вірних як чинник для спасення їх душ, як чинник єднання в обличі Христа всіх розділених. Але є інша частина, яка церкву трактує як засіб власного існування без ніякого зацікавлення про добро душ чи про місію церкви як чинника єднання Христових дітей.
Ще гірше ця справа виглядає коли глянемо на керманичів тої церкви на єпископів. Приналежність до єпископської колегії, яка втішається великими повновластями, та має також моральне попертя Апостольської Столиці, це робить настільки сильними, що вони часто затрачають потребу звертати увагу на потреби своїх вірних. Вони уявляють себе «ненарушимими монархами» над своїми вірними. Мало цього, вони теж між собою бувають нетовариськими, завидують оден одному впливів, матеріяльних богацтв тощо. Через те постають між ними розбіжності, які спритно використовують надрядні над ними, щоби в той спосіб одних прив’язувати до себе нагородами, почестями, других відштовхувати, як малонадійних.
Коли ж приходить до моменту кризового, як це у нас, то тоді ясно й недвозначно виявляють себе всі оті негативні риси характеру людини, яка мусить себе здеклярувати сюди або туди. Ворог йде на повну ліквідацію нашої Церкви. Ватикан пов’язаний певними зобов’язаннями в надії на деякій полекші від Москви, погодився на таку ліквідацію. Ватикан, як солідний партнер старається помогти довершити те, чого Москва не змогла сама досі зробити. Зламати наш духовий опір. Наш Патріярх, не зважаючи на заборони Ватикану перервав мовчанку і заговорив. Заговорив до католицького світу про жахливий злочин супроти нашої Церкви, а нас закликав і закликає до єдности в ім’я оборони самого існування нашої Церкви.
Людям доброї волі та щирого серця два рази не треба говорити котрий шлях правильний. Той, що його готує нам Ватикан, чи цей що його нам вказує наш Батько — Патріярх. Але для єпископів це не така проста справа. Вони мов ті митарі та фарисеї почали калькулювати, — що оплатиться а що не оплатиться. Могутнє попертя Ватикану (хоч чужий але сильний), можливість втратити ласки, мильно зрозуміла лояльність, цілковите нехтування потреб та надій своїх вірних поставили їх у скрутне положення.
Одні пішли за Патріярхом і в міру своїх сил при несприятливих відносинах з Ватиканом, стараються помагати чим можуть великій ідеї. Другі залишилися в резерві з ріжних причин. Бояться втратити ласки та вигідну позицію, страх перед твердими вимогами поставленими Головою нашої Церкви (Ватикан від них нічого не вимагає крім лояльности) Ніяких зусиль, ніяких плянів розбудови УКЦеркви. Тож єпископи із слабими характерами, із дуже тонкими нитками національного пов’язання і солідарности, бояться ризикувати втратити те, що мають, ради загального добра, ради національних інтересів. Вони калькулюють, що на їх вік їм вистане того, що з ласки Ватикану мають нині. Про своїх вірних, про їх потреби та про їх болі вони стараються забути. А що вже казати про далеку їм (й Ватиканом вже відписану) Церкву-Матір в Україні, про яку так часто та з таким болем і гнівом говорить наш Патріярх.
Але серед наших владик знайшлися також деякі, які ради карєри, чи ради самолюбства, чи ради ображеної амбіції — пішли на явний бунт проти Голови своєї Церкви, пішли на цілковитий розрив із здоровим ядром своїх вірних, на повну ласку і неласку чужих чинників, на явну зраду своєї Церкви й свого народу.
Чим вони керуються? Христовими заповітами, чи історичною доцільністю, чи чисто особистими амбіціями? Той, що страждав за вірність Ап. Престолові — у них схизматик. Той, що має всі дані вести нас і має авторитет світового масштабу — для них жадний слави. Той, що нас закликає до єдности, — для них ребеліянт.
А нас, що серцем відчуваємо й нашим розумом сприймаємо Його ідеї називають — розкольниками, злочинцями, протибільшовицькими екстремістами,.. Тому на нас сипляться доноси до місцевої англійської влади, сипляться погрози позбавлення християнських похоронів тощо.
Це образ — як низько можуть впасти ті, що раз ступили на шлях зради свого народу і своєї Церкви.
Історія, нашого народу вчить нас однак, що ми вже кількаразово втратили нашу провідну верству на користь наших окупантів. Наші княжі роди ополячились, наша козацька старшина обмосковщилась після поразки Мазепи. І в найгрізнійших часах наша Церква заступала нам провідну верству. Тому і найсильнійші ворожі атаки були звернені на нашу Церкву.
І ось на наших очах ми бачимо, як ворожа рука старається нам забрати на свої послуги провід нашої Церкви. Не у фізичному розумінні але духовому. Зробити їх послушним знаряддям для їх цілей, які є цілковито розбіжні з нашими цілями, які ідуть нам на шкоду.
І як колись із народної гущі вибухали велетні духа як Шевченко, Франко, так ми віримо що й в сучасну грізну хвилину, із тих висміваних, відштовхуваних низів, — виростуть нові велетні, які зрозумівши ідеї нашого Блаженнійшого — відродять силу нашого духа, відродять Христову праву на нашій землі та в наших душах.