З усіх празників, якими живе українська душа, від коли вона у Христа хрестилася та в Христа зодягнулася, найбільше промовляє до неї і всю її полонить — Христове Воскресення. Це для неї «празників празник і торжество всіх торжеств», як співаємо на Воскресній утрені. У латинників немає й тіні тієї празничности. У них наголошується Велика П’ятниця, а Великдень у них тільки неділя перед «боксінґдей». А й, коли вже йдеться про Велику П’ятницю, то ледви, чи можна порівнювати наше церковне відзначення Великої П’ятниці з їхнім. Напевно дух нашого празнування кидається у вічі. А се ж ми уважаємо, що Велика П’ятниця не повинна бути тією останньою зупинкою у наших цілотижневих святкуваннях. У нас вершковим пунктом у страсно-воскресному циклі є тільки Великдень. І склалося у нас так, що богословська ідея обнялась із судженою нам історією нашою дійсністю — жорстокою, як сама Голгота; і ми, хоч і поневолені, то таки правильно підкреслюємо, що після Великої П’ятниці приходить Великдень, після Голготи — Воскресення. Якби не думка про воскресення, ми не були б і спосібні кінчати на говінні і на Страсній П’ятниці. Вже це одне вистачає, щоб навіть тоді, коли б ми у нашій Церкві прийняли спільний усім календар, то наш Великдень ми збережемо як наше виняткове рокове свято, яке будемо повічно святкувати за нашим предківським звичаєм.
