Церковна справа в Україні у 1917-1918 роках

У 60-річчя української державности (короткий аналіз подій)

Закінчення, початок в березневому числі

Етнічно-національний склад української держави за гетьманського устрою, в кінці 1918 р. найважливіший для всього 1918 р. бо у тому році, тобто до його кінця територія української держави була адміністративно оформленою з сумежними державами Австро-Угорщиною, совєтською Росією, Румунією, Польщею, Всевеликим Військом Донським та частинно з Білоруссю.

Відбулися адміністративним порядком урядові інкорпорації окраїн в існуючу від 22 січня 1918 р. територію УНР так, що в кінці 1918 р. можна було говорити про максимальну територіяльну величину української держави до якої вже в січні 1919 р. приєдналась ще ЗУНР, як останній додаток, на який тодішна Україна змогла здобутися. Кажемо «змогла» тому, що не можливо було тоді чи в цих складних обставинах приєднатися Кубанському краєві, чи Кубанській Народній Республіці до існуючої української гетьманської держави. Так само, як не можна було хоч на короткий час увійти в склад української держави українській Подунайщині, більшій частинні Подоння та східньому Донбасі, (частин Росії) незгадуючи вже про українське галицьке Засяння, Пряшівщину із деякою частиною Закарпаття, від Мадярщини, як теж північного Підляшша, (більський повіт), яке у 1918 р. знаходилась у складі Литви.

Коротко кажучи існувала українська державна адміністративна територія до якої навіть входила частина неукраїнської білоруської території — східнього Полісся (Гомельщини) та північної Мозирщини. З приводом цього в українській державі находилося значне число православних білорусів, які творили четвертину населення після росіян, жидів, та поляків так, що збільшувалось число православних. В статистичному зіставленні будемо мати на кінець 1918 року в національному відношенні таку картину.

НАЦІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВИ (в кінці грудня 1918 р.)

Населення:      41,907.000 —        100.00%

Українці            28,614.000 —        68.27%

меншини в тому:                           13,293.000 —     31.73%

Росіяни (*)       5,356.000 —          12.78%

Жиди                3,445.000 —          8.82%

Білоруси (*)      1,025.000 —          2.44%

Поляки (*)        984.500 —             2.34%

Німці (**)         854.700 —             2.00%

Румуни (**)      379.400 —             0.90%

Татари (**)       316.000 —             0.74%

Греки (**)         153.000 —             0.36%

Болгари (**)     151.000 —             0.35%

Чехи                  41.000 —               0.10%

Вірмени            12.000 —               0.03%

Турки                8.8000 —               0.02%

Караїми            5.500 —                 0.01%

Інші                   325.500 —             10.36%

* «Націонали, що конституцією УНР від 29. IV. 1918 р. мали право на власну культурницьку автономію та окреме своє національне міністерство. Разом  — 26.38% всього населення.

* * Усі національності до 1,000.000 душ насел. (разом — 4.36%) мали право на національно-культурницьку автономію у своїх округах розселення. Лише польська меншина входила в категорію першу, із спеціяльним узглядненням.

Меншини числом нижче 100.000 душ користалися повними правами громадянства держави.

«Інші» (390.000) були громадянами держави, або чужинцями із закордонними паспортами.

На основі цієї таблиці, як і попередньої із загальними статистичними зіставленнями населення України на 1918 рік можемо одержати й релегійне опреділення всієї людности по віроісповіданні і обрядовим розподілом. Ось яке воно:

На другий рік 1979 буде подано зіставлення релігійне та національне вже для т. зв. соборної України в складі якої входила обкраєна, але суцільна територія Західно-Української Народної Республіки, яка, як нам відомо з кінцем 1919 р. прийняла ще другу «вигіднішу» урядову назву «Галицької Держави» із цих простих міркувань, щоби бути більше сприємливою для побідної Антанти, яка для галицького питання мала якесь зрозуміння, а для України місця не було.

Повертаючись до справи релігійної статистики української держави зразу видно, що українська держава оформлена на колишній території російської імперії мала в релігійно-обрядовому аспекті православно-християнський характер охоплюючи 85.10% всього її населення або 68.00% українського населення приналежного до православного східнього обряду. Католицька церква становила всього 2.34% всієї людности України, отже на 5.89% менше за Мойсеєву релігійну групу. Тому зрозуміло, що вже в Законі про Тимчасовий Державний Устрій в українській державі від 29 квітня 1918 р. в окремому розділі «Про віру» проголошено, що: «передовою в українській державі вірою є християнська православна», та одначе: «всі неприналежні до православної віри громадяни української держави, а також всі мешканці на території України користуються кожний на кожнім місці свобідним відправленням їх віри і богослуження по її обряду» (Д. Дорошенко: Історія України, стор. 322)

Значить по релігійним справам в українській державі існувала повна релігійна толеранція, а Гарантом і посередником у ведені релігійних практик та свобід було українське Міністерство Ісповідань про, яке в «Статуті про Тимчасову Найвищу Управу» Православної Церкви на Україні у розділі IV, параґраф 17 сказано: «З боку Держави Української посередником між Державою і Церквою є Міністр Ісповідань, повинен бути православної віри». Обрядовість міністра видна через перевагу православних серед населення всієї держави. Все ж таки слово «повинен» не виключає, що міністром Ісповідань міг би бути з часом й християнин не православного віровизнання, само собою української національности, хоч про те «національне» в статуті не подано тоді мабуть тому, щоб не дразнити ще важливу в країні російську православну, впливову меншину.

Для консиквентного українізаційного процесу в українській православній спільноті України, власне через Міністерство Ісповідань почато низку культ-просвітних заходів у відношенні до мало ще свідомого духовенства та молоді по духовних семінаріях, щоб в результаті духовний стан зрозумів вагу своєї національної Церкви, як іще одної ланки національного життя народу.

Створено при міністерстві Учений Комітет (під головуванням проф. Кудрявцева та із членами професорами: Ф. Міщенком, М. Мухином, В. Науменком, А. Лукіяненком, В. Завитневичем та В. Екземплявським) із завданням привернути українську обрядовість. Органом Комітету був двотижневик: «Віра й держава». Зроблено старання про видання українською мовою книг св. Письма та Катехизму.

13 серпня Рада Міністрів затвердила Тимчасовий Статут Київської Духовної Академії, де мали викладатися історія України, українська мова, історія літератури та церкви в Україні. Всі ці події і факти мали своє відзеркалення на взаєминах українського посольства із урядом царгородської патріярхії, які фактично почались за гетьманського правління, але щойно із перших днів листопада 1918 р.

Заява посла Суковкіна про автономність Української Православної Церкви в схемі російської патріярхії виявила з одної сторони до певної міри вдоволення патріяршого уряду, немаючи причини до конфлікту із Москвою за юрисдикційну приналежність тридцяти мільйонів українців, з другої сторони, дивлячися на традиційну політику царгородського патріярхату бути знова гегемоном своїх вірних в просторі Чорного моря, отже в Україні, ляконічна вістка могла заболіти Фанар через ненадійність осягнути свій вплив аж по Київ, як це було в старих середньовічних часах.

В цьому всьому нещастю русофільського посольства України й при патріяршому престолі було те, що воно урядувало з формального боку всього півтора місяця, бо ж із упадком гетьманського устрою в Києві, 15 грудня 1918 р. покінчилися всі урядові акредитації посла М. Суковкіна, його чинність, покищо провадив радник посольства д-р Л. Кобилянський. Почалась нова сторінка взаємин України з патріяршим урядом, на основі нових фактів, які заіснували вже при республіканському уряді Директорії, починаючи з першого січня 1919 р. До цього ще часу, 12 листопада 1918 р. розпочав свою сесію Новий Церковний Собор де вже виступив урядово новий міністр ісповідань проф. О. Лотоцький. Подано проект установити основний закон української національної Церкви в результаті чого Українська Православна Церква за О. Лотоцьким повинна бути незалежною, тобто автокифальною, а не автономною та підлеглою московському патріярхові.

Православної так Католицької Церков нижче подається уривок цієї важливої деклярації.

«В нових умовах нашого державного і духовного життя виникає конечна потреба улаштувати церковні справи. Влада державна за мого попередника пішла на тимчасове і компромісове рішення: вдалася до порозуміння з московським патріярхом з огляду на попередні зв’язки нашої церкви з колишньою церквою російською. Але та спроба не тільки не допомогла розв’язати справу, а ще більше її ускладнила. Автократичні домагання московського патріярха, що навіть бажає затверджувати українських єпископів, ставлять справу знову на самий її початок. Перед державною владою та перед церковним собором — знову те саме завдання: утворити церковний лад, а для того в першу чергу установити основний закон української національної церкви.

Становище вимагає, щоб правительство ясно й твердо зазначило ті свої принципіяльні засади, на яких воно стоїть в справі будовання правних церковно-державних відносин. У нас церква перебуває в зв’язку з державою, — тому державна влада має не лише право, але й обов’язок установити взаїмовідносини між ними. Державна влада тим охотніше виконує такий обов’язок, що це відповідає нашим старим національним традиціям: в історії нашої національно-державної боротьби моменти церкви й нації були тісно сполучені і помагали один одному в процесі тієї боротьби.

Основна засада Української державної влади полягає в тому, що в самостійній державні має бути і самостійна церква. Цього однако вимагають інтереси і держави і церкви. Ніякий уряд, що розуміє свої державні обов’язки, не може згодитись на те, щоб осередок церковної влади перебував в иншій державі. Тим менше можна допустити це в даному випадку — з огляду на кардинальну ріжницю між становищем церкви в Московщині і на Україні. Тому в своїх відносинах до инших церков українська церква має бути автокефальною під головуванням київського митрополита та в канонічному зв’язку з иншими самостійними церквами. Що ж далі до взаємних відносин у нас між церквою й державою, то взаїмно-відносини ті мають стояти на непорушній основі; кесареве — кесареві, Божіє — Богові. Я зазначаю лиш ті основні засади, з якими мусить бути погоджено часткові сторони церковної організації.

Державна влада має глибоке переконання, що лише на таких засадах збудована церковна організація єдино відповідає церковним, державним і взагалі народнім інтересам. Самостійність церкви допоможе проявитися тим громадським силам, що виявили таку надзвичайну самодіяльність в нашому колишньому національному житті. Ту самодіяльність було приборкано, живі основи церковної соборности занедбано, коли церква наша провадилася чужими, силою їй накинутими основами життя; але та самодіяльність церковно-народня має відживитися, коли наша церква твердо стане на ґрунт властивого їй самостійного життя — автокефальній церкві.

Таким чином, автокефалія української церкви — це не лише церковна, але й національна наша необхідність. Це конечна потреба нашої церкви, нашої держави, нашої нації. І хто розуміє та щиро до серця приймає інтереси українського народу, той приймає й автокефалію української церкви. І навпаки. В імени Уряду Української Держави маю за честь оголосити його тверду і непохитну думку, що українська церква має бути автокефальною».

(Д. Дорошенко: Історія України, І-ІІ стор. 333-334. О. Лотоцький: Церковна справа на Україні. Літературно науковий Вісник, 1923, кн. стор. 68.)

Реакція присутніх росіян на тези для нового порядку в Українській Православній Церкві була крайньо шовіністичною, дійсно імперіяльною. Ставлено справу відділення по старому: церкви від держави ясно української, вбачаючи при цьому, що в більшовицькій анти-релігійній Росії церква православна може мати кращі умовини існування. (Д. Дорошенко: Історія України І-ІІ стор. 334.)

Це, крайньо вороже становище російського єпископату до українського православного руху та української державности випливало з того іще факту, що із упадком центральних держав, автоматично прийде упадок української державности, поворот України в межі великої Росії та російський єпископат в Україні став би героєм своєї твердості та вірності Росії. Всеж таки події в Україні пішли дещо іншим шляхом.

15 листопада 1918 p., коли прийшло до останньої зміни уряду в державі та, коли проросійські елементи почали перебирати остаточно владу, почалось масове повстання. В час заворушень в Києві був            замордований на перший день своїх чинностей новий Міністр Ісповідань М. Воронович, як повертався домів з своїх дипломатичних доручень, — віднотовує Дмитро Дорошенка в своїй історії України. Упадок гетьманського устрою та встановлення Другої Республіки на чолі з Директорією докорінно змінило церковні справи в Україні.

Зметено з церковного правління охоронників росіянізму в православній церкві на Україні.

Митрополити Антоній Храповецький, Євлогій Богославський в Києві, митрополит Платон з Одеси були арештовані та відіслані на прожиток в католицький манастир у Бачачі на території галицької держави, де вони прожили шість місяців, до часу їх звільнення (на вимогу Антанти) та відіслано «на захід».

Автономічність православної церкви на Україні закінчилася. Почався новий період за встановлення таки незалежної української церкви в республіці, де першим міністром став проф. Іван Липа, який обняв міністерський пост 26 грудня 1918р. За його міністерства уряд Української Народної Республіки (УНР) проголосив на сам новий рік 1 січня 1919р. «Закон УНР про Вищий Уряд Української Автокефальної Православної Церкви». Про цю справу в цей приблизно час Симон Петлюра висловився був такою фразою: «частиною нашого державного будівництва є й плянове будівництво української церкви».

Закінчуючи цей розділ праці про церковну справу в українській (гетьманській) державі можна прийти до таких заключень:

1. Це була безперервна боротьба, якщо не вжити слова «війна» між українською державною владою та російською духовною ієрархією, як остоєю старої Росії в духовному житті України.

2. Це була боротьба мирян та українського священства за привернення української духовості в Українській Православній Церкві, яку Росія знищила на протязі століть свойого володіння в українській церкві.

3. Це була боротьба за повернення поросійщеного духовенства, молоді в нову відукраїнізовану церкву.

4. Це був змаг за поворот нашої Церкви в стару Європу до Візантії із якою в’язали Русь-Україну давні взаємини та при яких в нових обставинах Українська Православна Церква могла б втішатися справжньою незалежністю — автокифалією, поки не був би встановлений із часом український Київський, чи Києво-Галицький патріярхат.

Поділитися: