(Порядком дискусії)
Коли в нашу добу неможливо обійтися без засобу людського спілкування друкованого слова, то це зовсім не визначає, що будь яка мова в цьому ж друкованому слові може послужити цим засобам. Але ж є певні видання, які в особливий спосіб мусять берегти висоту, чистоту і літературність цієї мови. Це в першу чергу наукові видання, видання чолових і репрезентативних установ і національно-церковних організацій, що свідомі своєї відповідальності перед громадськістю і перед історією. Прийнялось як правило, що кожна передова редакція повинна б мати свого спеціяліста, мовного редактора. На превеликий жаль це не дається завжди практично здійснити. Коли ви маєте до діла в наших жалюгідних умовинах із місячником такого формату, як «Патріярхат» і вашим обов’язком (за який вас ніхто не то що не винагороджує, але й в думку свою не покладає щось таке пропонувати) є зібрати за два тижні не будь який, а важущий матеріял і за цей короткий час його відповідно оформити до друку, бо других два тижні потрібні для самого процесу друку, то ледве чи може обійтися без прогріхів і без зневажань цієї мови. До того ще «друкарські чортики» мусять показатися навіть тоді, коли ви доконуєте й усіх можливих «екзорцизмів». Тим то люди свідомі своїх відповідальностей, мусять апелювати до всієї громадськості і зокрема до своїх авторів, щоб вони пересилали свої статті виправлені під оглядом літературної мови. А все ж у дуже великій, чи не переважаючій кількості випадків ні сам словник літературної мови, ні мовні, нормативні посібники тут не вистачають. Є певні мовні явища, які ще досі неохоплені мовними посібниками. І є ще ділянки навіть нашого щоденного зацікавлення, де мова закостеніла ще на своїй першій стадії своєї формації, а якщо й поступила, то так, що не всі є свідомі, який нормативний закон у цьому випадку зобов’язує.
Уважаю, що потрібний у нашому журналі КУТОК МОВИ, зокрема тієї її частини, що стосується церковної і науково-богословської ділянки.
На початок приведемо кілька мовних прикладів, які невиліковно паразитують на нашій прекрасній і багатющій мові.
«розважати, розваження, розважання, розвага…» Повелось у нас надавати вище поданим словам такого змісту, якого вони НІКОЛИ не мали, а який їм (цим словам) підставлено і то так, що дехто вважає це якраз підставлення за єдиноправну норму. Ніякі у нас реколекції, чи чого доброго, «духовні вправи» не можуть чомусь то обійтися без отого «розважання». До речі, «розважання» — це розвеселення, забавлення когось чимсь, або принаймні вдержування в добрім настроєві. Хіба ж ясно, що це слово ніяк не підходить під той благодатній момент, який називаємо реколекції. Між іншим «ДУХОВНІ ВПРАВИ» — це також мовний фокус, незгідний з духом нашої мови, ні теж з глибоким мотивом виводити ці «вправи». Дивно, що деякі духовні отці не добачають, що в цьому слові є посмак «духовного оброку» … Бо «вправи» — це муштра (військова), або те, що в Україні називають: фізкультура.
Незаперечно, можуть теж бути вправи в писанні, в стрибках, у грі на скрипці, у стрілянні і т. п. «Духовні вправи» (якщо б прийняти це слово) мусіли б передавати такий же кольорит слова, а не ці богоєднальні акти нашої душі і не боговіддане розпопоження душі вишляхетнити її з усього, що низькоземське і піднести її на рівень гідності стояти перед обличчям Бога живого. Очевидно «розважати» має те саме значення, що й «розважання», отже: розвеселити, забавляти, підносити людські настрої (навесело). Всі ці значення якраз протилежні до того, що ми хотіли б висловити і підкреслити. Мусимо також сказати, що всі ми підсвідомо прогрішуємося і щодо слова «розвага», напр. у фразах: «ставити під розвагу», чи тільки з прийменником: «під розвагу». Те, що хочеться виразити — це увага , уважлива застанова, обміркування. Значить, коли хочемо передати вірно нашу думку і цю ідею, на яку націлюємося, тоді нашими відповідниками будуть такі дієслова: роздумувати, поринати, чи поринути в роздуми, призадуматися (над собою,або над чимсь), серйозно і глибоко вдуматися, вдумуватися, навіть розмишляти, але ж ніколи «розважати». Іменник від цього буде: роздум, глибока і серйозна застанова, роздумування, вглиблення (в себе, або в щось), а в деяких випадках вистачатимуть думки (коли вже доконче хочете, то глибинні), мислі.
Є багато близьких родичів цього «розважання». Сьогодні згадаємо одного.
Одне з мовних жахливостей — це УМЕРТВЛЕННЯ, чи, як деякі чини вперто культивували, «УМЕРВЩЛЕННЯ». Це останнє жаховище й покруч мало б мати значення: перемагання самого себе, своїх пристрастей, своїх пожадань, отже повинно визначати перемогу над своїм тілом, над самим собою, самоопанування, самоконтролю тощо. Щодо самого слова, коли вже той макабричний елемент так необхідний для кольориту поняття, то в крайному разі, повинно тут бути УМЕРТВІННЯ. Бо треба ствердити, що ніщо інше, а таки умертвіння мали певні аспекти на увазі в ім’я підкреслення чудачного подвижництва (не завжди розумно і боговгодно подуманого) навзаводи з іншими монашими згромадженнями. Пропагувати це саме умертвіння серед боговгодних людей, що живуть нормальним життям, виглядає дивоглядом і навіть небожим. Піст, здержливість, самоконтроля, відмовлення собі й дечого дозволеного, самоопанування — це речі зовсім інші. Їх буде завжди Церква пропагувати і проповідувати, бо так наказав Бог. Хай собі покутують у лексиконі усяких «чудотворців» ці умертвіння, зате ж мусять зникнути з нього ці скалічені «умервщлення»!
