Церковна справа в Україні у 1917-1918 роках

У 60-річчя української державности (короткий аналіз подій)

За Першої республіки 1917 – 1918

Церковна справа в українській державі 1917-1918 pp. мала своє місце поряд других важливих державних ресортів. Це важливе питання мало не лише релігійне, а й національно-політичне підложжя. Православ’я в підросійській Україні до 1917 р. в час існування Української Народної Республіки (УНР) згодом української держави (за гетьманського устрою) мала особливо виразне політичне значення. Воно було остоєю росіянізму себто росіянізації української інтелігенції, якщо й не всього народу.

Тому від зарання національної революції, себто від осені 1917 року, церковна справа частинно впливала й на хід українських визвольних змагань, яких кінцевим успіхом мала бути таки повна самостійність, що й сталося з запізненням аж… у січні 1918 році.

Початок українській церковній справі дали миряни — національні патріоти українського народу такі, як М. Мороз, Д. Краєвський, Г. Ляшенко, І. Тарасенко й священики, а зокрема протоєрей В. Липківський (пізніший митрополит УАПЦ), о. Кістеценко, о. Ю. Шевченко й інші, які допомагали цьому українському рухові. Це дивовижне становище заіснувало тому, що духовенство України було або мало свідоме з українського політично-національного становища, або боялось стати на український ґрунт, будучи узалежнене в абсолютній більшості від російського по національній приналежності єпископського складу. Російський єпископат був весь час, навіть в час самостійности України крайньо ворожим до українського політичного відродження, а державности зокрема. Це тому цілий 1918 рік був часом страшної боротьби в православній церкві України за її українську духовність, за її історично-український зміст, за її історичні традиції.

Некоронованими духовими провідниками українського православного руху були проф. Олександр Лотоцький (який в цей час займав визначне становище в першому уряді УНР), будучи членом Генерального Секретаріяту та проф. Іван Огієнко, який від 27 серпня 1919 р. до 29 квітня 1920 р. був міністром культів в УНР. І саме тому, стоячи між урядовими крилами автономної України та мирянськими патріотичними звенами по всій Україні проф. О. Лотоцький міг багато допомогти українській церковній справі. О. Лотоцький, як член Генерального Секретаріяту УНР погодився на бажання українського мирянського руху оформити українську церковну справу у проекті закону про створення окремого Секретаріяту Культів, знаючи про обоятність тодішного, до деякої міри СОЦІАЛІСТИЧНОГО й антиклерикального наставлення уряду, який вважав церковну справу, в час революційних подій за мало важливу також, знаючи якою остоєю російськості в Україні та противником українізації була єпископська ієрархія на чолі з митрополитами Антонієм Храповицьким та Єволгієм Богословським.

Тому постава уряду УНР до законопроекту про створення окремого міністерства культів була дуже повздержливою, вважаючи, що державним ідеалом повинен бути такий устрій, де релігія повинна бути приватною сферою життя. (Гляди О. Лотоцький. Церковна справа на Україні, Літературно-науковий Вісник, Т. V, 1923, стор. 65.) За першої Республіки українське церковне питання находилось в руках Української Церковної Ради створеної при кінці 1917 р. горсткою патріотичного мирянства і священиків, які були в опозиції до русифікаторського єпископату на Україні.

Російська домінація в церковному житті на Україні була видною вже літом 1917 р. на т. зв. єпархіяльних з’їздах духовенства та мирян, де ярко домінувала московська церковна політика та російський дух на Україні.

Все ж таки весною 1918 р. уряд УНР погодився на створення при міністерстві внутрішніх справ окремого департаменту духовних справ, якого директором був М. М. Безсонів, бувший красноярський єпископ, який раніше зрікся священичого сану, і, як цивільна людина провадив тимчасово українські церковні справи. Будучи під впливом свідомого українського духовенства церковний департамент разом із комітетом для скликання всеукраїнського церковного собору, провід комітету стояв на позиціях незалежности, себто автокифалії Української Православної Церкви, дораджуючи духовенству не поминати більше під час богослужебних відправ московського патріярха.

Український церковний рух на Україні очолювали з церковної ієрархії архиєпископ Олексій, який раніше мав свою резиденцію в Володимирі, прот. С. Потіхин, о. Н. Маринич й низка мирян. 6 грудня 1917 р. на засіданні організаційного комітету для скликання всеукраїнського церковного собору соборовий комітет був переіменований на Тимчасову Всеукраїнську Православну Церковну Раду, яка стала тимчасовим урядом для Української Православної Церкви до часу скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору. Раду очолював архиєпископ Олексій та секретар діякон Дудруковський.

Скликання Церковного Собору відбулось за згодою московського патріярха Тихона, у різдвяний час від 6-19 січня 1918 р. у Києві, при участі 279 делегатів в тому повністю присутнього єпископату тогочасної України. Основну доповідь на Соборі виголосив проф. Ів. Огієнко під назвою: «Відродження Української Церкви».

Через воєнні події — наступ совєтсько-російських військ на Київ — перервано соборові наради. Все ж таки соборові збори залишили основи до дальшого розвитку церковного руху вже за гетьманського устрою, в часі, якого в законах про тимчасовий державний устрій на Україні внесено точку: «про віру» яка ставила: 1. передовість православного християнства в українській державі та 2. Свободу богослужебним відправам та обрядам у всій Україні.

Незалежно від обставин в українській республіці церковні справи могли вестися в якійсь формі, то також і поза її межами, себто в Царгороді, де від березня 1918 р. урядувало посольство на чолі із М. Левитським. Там також мала своє місце українське православ’я перед патріяршим урядом. Не має ще покищо документів про взаємини посла Левитського з патріяршим двором.* Все ж таки відомо, що за гетьманського посольства та за другої Республіки 1918 pp. взаємини були й то в поважному характері. Тяжко припускати, щоби цих прямих відношень в якійсь формі не мав перший посол УНР М. Левитський, який був у Царгороді до кінця квітня 1918 р. Після його виїзду на Україну з приводу зміни уряду з республиканського на монархічний-гетьманський всі чинності посольства в Царгороді виконував радник посольства П. Красицький, який пробув до 1 листопада 1918 р.

Підсумовуючи цей промежуток часу можна сказати, що це був пробний, організаційного характеру період церковної активності на Україні в напрямі закріплення української духовості в церковному житті. На протязі, порівняльно короткого часу деяка частина духовенства і мирян зрозуміла вагу окремішности Української Православної Церкви та ворожість Москви до національного характеру українського православ’я.

За Української гетьманської держави

Перше міністерство ісповідань постало за гетьманату на чолі якого був проф. Василь Зіньківський, відомий в кругах церковного руху на Україні. Діяльність міністра ісповідань було у постійному конфлікті з єпископською анти-українською ієрархією яка ігнорувала доручення і поради В. Зіньківського. Таким чином вона на свою руку обрала первосвятителя Української Церкви, не канонічним шляхом Антонія Храповицького. Цей факт викликав гостру реакцію українського уряду, який не визнав вибору київського митрополита, про що повідомлено патріярха Тихона в Москві. Нажаль московський патріярх санкціонував київські вибори митрополита спираючись і керуючись російськими церковними інтересами на Україні, яку, як державу не бажав визнати. Це викликало обурення і посилило боротьбу українців за окремі права Української Православної Церкви. Міністерство ісповідань ініціювало справу скликання літньої сесії собору, на якому мав наступити інший зміст церкви, а) Українська мова не мала бути більше «базарною» в богослужебних відправах за словами митр. Антонія, та б) українське міністерство мало бути признане, як державний чинник, про що російські єпископи… й чути не хотіли.

Антиукраїнськість митр. Храповицького викликала загальне обурення вірних. Тиск мирян приневолив російський єпископат в Україні погодитися на скликання 20 червня 1918 р. Всеукраїнського Церковного Собору в Києві, на якому відчитано (21 червня) деклярацію міністра В. Зіньківського. В цій же заяві міністра виявлено незламну волю українського народу до автокефалії Православної Церкви.

6 липня 1918 р. гетьман української держави піддержав своїми виступами на єпископському соборі бажання полагоджувати українські церковні справи лише в Україні. Ясно ця думка гетьмана була неприємною російським єпископам України, які бажали бачити, все ж таки про-російську орієнтацію у важливих справах. Все ж таки 9 липня 1918 р. схвалено було компромісово становище Української Православної Церкви у формі затвердження статуту про Тимчасову Найвищу Управу Православної Церкви на Україні. За цим статутом Православна Церква України одержала лише автономність у російській патріярхальній системі. (Весь текст статуту поданий в Історії України Д. Дорошенка, І-ІІ стор. 328-330).

11 липня Собор Православної Церкви в Україні закінчено, а 5 серпня 1918 р. Уряд України звернувся листом за підписами голови ради міністрів Ф. Лизогуба та міністра ісповідань В. Зіньковського до московського патріярха з проханням затвердити Тимчасовий Статут Найвищої Тимчасової Управи Православної Церкви на Україні.

26 вересня 1918р. патріярх Тихон все ж таки відмовив визнання навіть автономного права Православній Церкві в українській державі, даючи свої російські духом інструкції російському єпископатові України, нехтуючи при тому авторитет української державности.

Це все привело до нової фази ворожнечі та боротьби православних українців за права своєї церкви в автокифальній формі. Заторкуючи питання статуту від 9 липня 1918 р. варто згадати цікавий його територіяльний аспект у відношенні до підавстрійської Галичини, яка вже від тоді мала також підлягати під юрисдикцію православної церковної системи української держави. В статуті про тимчасову найвищу управу православної церкви на Україні в розділі II, параграф 9 сказано: «На українському Церковному Соборі, Священному Соборі єпископів і в найвищій Церковній Раді головою є по посаді Митрополит Київський і Галицький. (Д. Дорошенко: Історія України, стор. 329) В параграфі 78, статті IV ще раз згадано Галичину таким реченням: «Митрополит Київський і Галицький бере участь у найвищій репрезентаційній державній установі» (Д. Дорошенко: Історія України, стор. 330.) Тут можна розуміти під найвищою державною установою хиба Раду Міністрів, коли її скликувалося для порішення важливих державних справ або державний сойм та евентуально сенат).

У відношені до Галичини то в статуті затвердженому 9 липня надано київському митрополитові права юрисдикції над зовсім не православною Галичиною, в якій жити могли хиба випадково пару десяток російських чи українських емігрантів. Це мабуть був перший випадок за існування української держави, де урядово по релігійним справам, по соборницьки інкорпоровано, як тоді звалося «греко-католицьку» Галичину до церковного організму самостійної України, яка тоді, у липні 1918 р. лише межувала із галицьким королівством Австро-угорської монархії. Цікаво, що не було по цій справі демаршу із Відня через резидуючого в Києві амбасадора ґрафа Форґача.

Закінчуючи гетьманський період по активності української церковної справи, варто зупинитись ще на питанні статистичного релігійно-національного стану саме у цей гетьманський період, коли українська держава під кінець 1918 р. осягнула правно по територіяльному відношені максимального вигляду.

Приходиться ствердити, що досі немає в нас статистичного зіставлення про територіяльне оформлення та етнічний огляд населення української держави 1918 – 20 років. Про статистику релігійного оприділення людності української дер­жави тимбільше не було в нас досі мови. Нажаль, наші історики послуговуються числовими даними за російськими та австро-угорськими урядовими статистичними установами із 1913, чи 1914 років себто на порозі першої світової війни. Виходячи із цих числових обчислень Д. Дорошенко в своїй Історії України 1917 — 1923 pp. вживав статистичні дані подані в публікаціях наших географів, чи етнографів д-ра Ст. Рудницького, проф. М. Кордуби та д-ра Ст. Томашівського із підрахунком на 1913-14 роки узгляднюючи статистичні неточності російських та польських в Галичині урядових чинників в некористь етнічного стану та, вважаючи воєнні втрати населення в Україні (рівні природньому приростові за п’ять років між 1913 та 1918 роками.)

Однак, коли проаналізувати людностеві втрати в збройних силах Росії та Австро-Угорщини на фронтах між 1914 — 1917 роками та зупинитися над приростом населення через природний приріст та через масову репатріяцію українців та іміграцію росіян із совєтизованої Росії в спокійну від терору гетьманську Україну то можна прийти до числового вирівнання спадку людности коштом воєнних втрат (і тому) нормальний приріст до деякої міри повинен бути узглядений. Таким чином стан населення української держави в 1917-18 роках аж до лютого 1919 року, приблизно повинен бути зовсім відмінний від стану 1914 року. Ясно це все мало пряме відношення до нашого релігійного оприділення.

Рамці журнала «Патріярхат» не дозволяють показати ширшої аналізи мінливости росту та спадку населення української держави, тому приходиться всі конкретні дані подати у формі статистичних таблиць з відсотковим обрахунком (базуючися на 1914 році) для національностей віроісповідний розподіл, включаючи туди й обрядові угрупування серед католицької, православної та протестантських Церков.

Не можна дати точніші дані про релігійне зрізничкування людности в Україні, не виказуючи етнічно-національного та загального зіставлення населення на означеній державній території України в уточнених її границях за договорами заключеними у 1918 році. Щоби ясніше було видно цілу картину до цього допису долучується три таблиці:

а) загальне зіставлення населення для:

 першої республіки УНР до травня 1918 р. та гетьманської держави до кінця 1918 р.

Закінчення у квітневому числі

Поділитися: