Ретроспективно кинувши погляд на питання змагань за патріярхат нашої Церкви та її історичні права то ми побачимо, що противники мають плян і певну ціль. Правда, вони все де треба, а часом навіть там де цього не потрібно всюди підкреслюють, що вони також за патріярхатом, але це тільки на тому і залишається. Пригадаймо собі, як тільки справа патріярхату була виринула і почалось реалізацію цієї справи від збирання підписів. Скоро після цього появилась заява митр. Амврозія Сенишина в якій підкреслював, що він нікому не давав дозволу збирати підписи в справі патріярхату і цього не повинні робити без його дозволу. Після цього повелась сильна полеміка у пресі, а зокрема у католицькій «Америці», що появляється у Філядельфії. Тоді розпочався цілий хорал, який виконано у трьох числах Америки з 17 листопада починаючи і 20 листопадом 1965 кінчаючи, підзаголовком «Новості в Декретах Собору про Патріярхів і Архиєпископів», яка була підписана о. С. В. д-р кан. права. Ціллю цієї статті було в першу чергу довести, що Верховний Архиєпископ немає жадної юрисдикції. Але, щоби ці справи нам стали троха яснішими, чому така була постава то варто розшифрувати ініціяли автора. Правда в загальному повинно бути в таких справах поставлене питання не хто, але що. В нашому випадку знаємо добре, що це «що» було дуже слабеньке, але воно ще стане виразніше, коли ми побачимо хто це писав, тоді нам стануть більше зрозумілі події в Англії, як також в Австралії. Після цього можна буде поставити твердження, що це зовсім не є припадок, але певний плян. Коли ж ідеться про ініціяли С.В. то в цілій діяспорі серед наших священиків і монаших чинів немає одного священика з такими інціялами за виїмком Степана Вівчарука, що є канцлером єпископської канцелярії у Великій Британії. Відомо ж також, що він має докторський титул. Можна зробити припущення, що хтось з світських підписав о. С.В. д-р кан. права, але тоді о. Степан Вівчарук повинен був скласти публичну заяву, чи написати листа до газети, що хтось надуживає його імени. Цього не було зроблено тому маємо право ставити твердження, що автором цих статтей був о. Степан Вівчарук. В цій статті, що була в трьох продовженнях доводив, що патріярхати не мають влади над вірними свого обряду по всьому світі, тільки на своїй території. Мовляв патріярхати діють тільки на території і без території не можуть існувати. Це рефреном повтарялось в його статті.
С.В. Ставить таке твердження — «На підставі Декретів Собору патріярхи мусять мати свою територію, а еміграційні церкви на створення нового патріярхату не матимуть жадного впливу, бо зовсім невходять в рахубу. Тому, в дійсності, на Соборі не було великого захопленя ні навіть більшого зацікавлення нашим патріярхатом» (підкреслення М.Г.). Автор С.В. солідно переборщив. Ось на наших очах бачимо що мелхітський патріярх має юрисдикцію не тільки на своїй території, але над своїми вірними у цілому світі. Авторові мабуть не відомо, що на західних українських землях були Українська Католицька Церква, польська Римо-католицька і вірменська, а остання підлягала Вірменській Церкві у Вірменії. Чи скажім наші єпископи на поселеннях не мають своєї території, але існують, як титулярні єпископи. Чи їх існування виходить поза межі канонічного права? Значить є винятки і вони є законними, бо така є воля «декого». Але ж тут не ішлось про правне становище і про декрети, але щоби недай Боже не було нашого Патріярха, бо тоді кінчається «гуляйпілля», а треба буде повинуватись своїй адміністративній владі. Тут, ще варто згадати такий факт, що С.В. в своїй статті твердить, що Собор не виявив до нашого патріярхату захоплення і зацікавлення, але як це пояснити, що пропозицію про утворення патріярхатів, яку висунув Блаженніший Йосиф на Соборі, соборові Отці прийняли аплявсом?
Проти змагань за патріярхат вживались різні заходи, але вкінці це вийшло з берегів і проявилось у офіційозі філядельфійської метрополії «Шляху», за 24 квітня 1966 р. в статті під назвою: «Партизанський Вієтконґ діє в нашому суспільстві». В цій статті читаємо такі «ціннощі»:
— «Як глибше вглянемо у підривну роботу комуністів серед української спільноти у вільному світі, а особливо в ЗДА і Канаді, то побачимо вірний образ вієтнамської партизанщини заходами комуністів — на шкоду Української Католицької Церкви і українських народних установ. Цю партизанську боротьбу проти Церкви і народніх організацій комуністи ведуть пляново і під кличами патріотично-національних ідеалів. Перше вони кинули клич за українським патріярхатом. Сама ідея патріярхату прекрасна, але так звані «ревнителі» українського патріярхату дали себе зловити на пропагандивну вудку комуністів. Пропагуючи український патріярхат, самозванчі патріярхальні комітети почали нападати на місцевих ієрархів і народніх провідників»… «Жаль, нам тих добрих і чесних Українських громадян, що дали себе втягнути в цю руїницьку роботу…»
Сподіюсь, що наведена цитата, а таким змістом заповнена ціла стаття не потребує коментарів. Цікаво, що комуністи перші видвигнули проблему патріярхату!
Після всіх спроб, прохань, щоби Апостольська Столиця надала нашій Церкві патріяршу гідність не дали позитивних вислідів. Відповідь Папи Павла VI на спільного листа наших владик була негативна. Правда, у відповіді зверталось увагу на труднощі, які стоять для здійснення цієї справи, це були канонічні, пасторальні та інші причини Це була виключна фасада за якою закривались суто політичні мотиви. Ватикан мав у плинах коштом нашої Церкви від комуністичної Москви здобути деякі концесії. Досвід показав, що з цих мрій нічого не вийшло. До цього публічно признався ватиканський представник Сільвестріні на конференції в Београді, про що широко писала вся світова преса. Взявши все це до уваги, як також взявши до уваги факт, що папа в історично минулому не створив жадного патріярхату і тому Блаженніший Отець Йосиф рішився прийняти титул патріярха, а тим самим поставити нашу Церкву на патріярші начала. Цей факт було офіційно наголошено й підкреслено у Божому 1975 Році, під час Українських днів у Римі, у базиліці св. Петра та на гробі св. апостола Петра, під час архиєрейської Служби Божої де о. Іван Гриньох підніс возглас за Патріярха (Києво-Галицького і всієї Руси. Це може комусь неподобатись когось незадовільняти, але для нашої Церкви, це історичний факт, якого вже стерти не можна, — це воля мирян, священиків і владик, це воля Божого Люду. Можливо, це не вміщається у ватиканську політику, але для нас це святе і міродайне. Але чи ми мусимо дивитись на Ватикан, який останніми кільканадцяти роками не дуже то світить християнською любов’ю. Там більше домінують політичні чим християнські мотиви. Пригадаймо, як Папа Павло VI привітав з нагоди 50 річчя московської патріяхії патріяха Алєксея, який був головним з ліквідаторів нашої Помісної УКЦеркви. Папа писав:
СКОРОЧЕНО З ПРИВІТАЛЬНОГО ПИСЬМА СВЯТІШОГО ОТЦЯ ПАПИ ПАВЛА VI МОСКОВСЬКОМУ ПАТРІЯРХОВІ АЛЕКСЄЄВІ З НАГОДИ 50-РІЧНОГО ЮВІЛЕЮ ВІДНОВЛЕННЯ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІЯРХАТУ
Щоб Католицька Церква могла гідним чином приєднатися до радости і вдячности Російської Православної Церкви, Ми послали для участи в торжествах, які відбуватимуться у Вашому патріяршому місті, наших дорогих братів в єпископстві — Його Високопреосвященство Монсіньйора Георгія Патрика Дваєра, архиєпископа-митрополита Вірмінгенського, та його Преосвященство Монсіньйора Даниїла Пезеріля, єпископа Реперійського, вікарія архиєпископа Паризького, в супроводі о. Йоана Лонга Т.І. з нашого Секретаріяту в справах сприяння християнській єдності.
Нас радує і те, що з ласки Божої відносини між нашими Церквами дедалі кращають, особливо за останні роки. Коли в далекій минувшині та й в ближчу між Католицькою Церквою і Руською Православною Церквою мали місце непорозуміння, недостатнє взаєморозуміння та деякі надто сумні факти, то в контактах тих останніх років Ми бачимо запоруку нового розвитку братньої любови, взаєморозуміння та спільної діяльности для успішного розв’язання розбіжностей, які ще існують між Римським Престолом і Московським Патріярхатом.
З цією надією ще раз висловлюючи Нашу волю зробити все, що в Наших силах, щоб усі учні Христові стали єдині духом і серцем, як бажає того наш Спаситель, щоб піднести хвалу Господу і бути його вірними служителями в сучасному світі, Ми представляємо Вашій Святості наших делегатів і молимо того, хто є началом і завершенням усякого діла, нехай пошле Він Вашій Святості, вашому духовенству і вашому віруючому народові благословення і наповнить вас своєю радістю, силою і втіхою.
Ватикан, в празник Вознесення Господа, 23-го травня 1968 р.
Папа Павло VI;
До цього можна б навести значно більше фактів, але цього вистачає, щоби побачити справді дійсну картину.
Чи в світлі того можна чогось сподіватись з сторони Апостольської Столиці і Папи Павла VI? Наше становище до цих питань викрасталізувалось і наша Церква на чолі з Патріярхом Йосифом стала на правильному шляху. Нажаль не всі це відчули і не всі це зрозуміли.
Чи це є збіг обставин, чи припадок, що в 1969 році, коли відбувся IV Архиєпископський Синод митр. Амврозій Сенишин ЧСВВ одинокий з єпископів не взяв участи, не підписав спільного листа і активно діяв проти встановлення патріярхату в нашій Церкві. В 1975 році, коли офіційно підкреслено й проголошено Патріярха одинокий активно виступив і дав офіційну строгу заборону, щоби не поминати Патріярха Йосифа під час Богослужень єп. А. Горняк ЧСВВ. За поминання Патріярха Йосифа єп. А. Горняк видворив двох священиків. Ситуація є така, що треба сказати хто ми є, а прийде час вони і признають, і визнають. Надіятись, що нам папа дасть патріярхат то може ще проминуть не одне століття і цього не станеться. За нами історичний досвід, а він багато говорить, бо нам не тільки що нічого не надано, але забрано те, що ми мали. Це в загальному зрозуміли миряни священики і деякі єпископи і тому пішли беззастережно за ідеями і чином Патріярха Йосифа. Ворожа настанова єп. Горняка до патріярхату УКЦеркви і Патріярха Йосифа привела до тих болючих подій, що мали місце у Ґлостері — Велика Британія.
Якщо взяти до уваги, що українська спільнота привітала існуючий патріярхат УКЦеркви у подавляючій більшості — за твердженням «Шляху» це все комуністи або дали зловитись на комуністичну вудочку «патріотичних фраз і патріярхату», то ми зрозуміємо чому василіянський чин так вперто й «принципово» не тільки нишком, але і явно виступає проти патріярхату нашої церкви. Декому «сумління» не позволяє поминати Патріярха Йосифа, єп. А. Горняк не припадково виніс офіційну заборону поминати Патріярха Йосифа і заборонив навіть молитись за того, що 18 років каравсь а не піддавсь антихристам більшовиської комуни. Як пише у своїй статті І. Дмитрів, яку друкуємо на іншому місці, — конфлікт мав бути поладнаний, але о. канцлер С. Вівчарук ЧСВВ заборонив молитись за Патріярха і на ньому урвалось. Як довідуємось з Комінукату Т-ва За Патріярхат в Аделаїді то там також о. Євген Лацик (ЧСВВ) почав кричати і робити різні заходи, щоби вірні не співали молитви за Патріярха. Кожна людина ставить перед собою питання, а що воно шкодить коли вірні моляться за здоров’я свого Патріярха? Якщо позбирати всі часточки і скласти мозаїку то будемо мати повний образ. Ми побачимо, що в Англії не є припадок, але все роблено за пляном.
Перед посвяченням церкви в Ґлостері були по явились офіційні суспендації українських священиків, які приїжджали з доручення патріярха Йосифа на терен В. Британії, щоби обслужити вірних, яких єп. А. Горняк залишив без духовної опіки. Ніби ці священики мали одержати відповідні листи, але як довідуємось з достовірних джерел вони таких листів не одержали. Значить хтось десь на спілку з іншими продукував суспендації, щоби застрашити деяких священиків і вірних. В чому справа, сьогодні єп. А. Горняк залишився з маленькою горсткою вірних. Ті, що були залишені без духовної опіки закупили в Галіфаксі церкву, Патріях Йосиф припоручив о. Миколу Матичака на її пароха і посвячення ново купленої церкви відбулось при великому здвизі вірних. Хочемо ми цього чи ні, але єп. А. Горняк залишається осамітнений. Чи це кому подобається, чи ні, але вірні його не бажають. Скоріше чи пізніше він буде змушений покинути терен Великої Британії. Владикам слід мати на увазі, що вони є для вірних, але не навпаки. Якщо єп. А. Горняк, залишив майже через два роки вірних без духовної опіки, дітей позбавив навчання релігії, а поруч того ображав вірних й громадські установи, а тим самим всю українську громаду то не може сподіватись від вірних, щоби вони його принимали як свого владику. Час декому застановитись і перестати повтаряти фразу — ми також за патріярхатом, бо це вже нікого не бере. Покажіть, що для цієї справи зробили. Василіянському Чинові варто також змінити свою політику до Помісної УКЦеркви, чи може в тому перешкаджає «інтернаціональний» статус? Це варто вірним вияснити, щоби не було під тим оглядом зайвих непорозумінь. За події в Англії повинні відповідати ті, які до цього допровадили.
Звичайно Ватикан собі з цього взагалі нічого не робить, коли українці взаїмно себе компромітують, Він готовий ще кілька десяток тисяч підкинути, що би тільки фермент існував, але ми повинні подумати, чи це добре для нашої Церкви?
