Вже появилось нове число, за липень — серпень — вересень 1977 р. журнала «Нива». Журнал «Нива», як ми вже раз рецензували є офіційним органом українського духовенства, який присвячує увагу в першу чергу церковним проблемам і суспільним питанням. З погляду порушуваних в ньому питань «Ниву» можна назвати цінним документаційним матеріялом з сучасного церковного життя. В журналі є дбайливо опрацьовані статті. В цьому номері є аналітична стаття д-ра Саса Кревда: «Переслідування Церкви в Україні», передрук з УПБ — Рим, вдумлива стаття о. І. Сиротинського: «Душпастирська журба про духове добро молоді», актуальна на часі стаття о. д-ра Ю. Федоріва: «Яка мова Господу Богу наймиліша?» (до речі частину цієї статті передуковуємо в цьому номері нашого журнала, а продовження в наступному числі), «Нарис програми навчання релігії у наших рідних школах, «3 церковного життя європейської області Товариства св. Андрея, репортажі і доповіді. Журнал повністю заслуговує на увагу. В ньому речевий підхід і спокійний але рішучий тон до всіх наших більше, чи менше важливих проблем. Слід згадати, що в журналі є вагома редакційна стаття під назвою «У повсякчасній журбі за долю рідної Церкви» (У світлий Ювілей Блаженнішого Патріярха). З огляду на влучні помічення і підкреслення в цій статті дозволяємо собі нижче передрукувати деякі уривки.
* * *
«В парі з працею над розбудовою нашого наукового і духово-культурного життя ішло невтомне змагання за зміцнення ідеї помісности та організації патріярхального устрою нашої Церкви. Цей патріярхальний устрій прийняв IV. Архиєпископський Синод українських Владик у Римі, 4 жовтня 1969, а потвердив його V. Архиєпископський Синод в Римі теж восени 1971 і вибрав тоді Постійний Синод з 5-ох Владик під проводом Верховного Архиєпископа для керування нашою Помісною Церквою, у якій господарями маємо бути ми. У справах чистоти віри і моралі наша Церква є підпорядкована Апостольському Престолові, учительському урядові Святішого Отця.
Все інше, внутрішня адміністрація, управа Церкви, вибір єпископів, видавання богослужбових книг, богослужбова мова, виховання кандидатів на священиків, жонате духовенство, — це все від віків права і привілеї нашої помісної Церкви, що їх Апостольська Столиця всупереч постановам Берестейської Унії нам відбирала, на що ми — на жаль — не реагували.
Щойно наш Блаж. Ювілят, прибувши до Риму, упімнувся за ті наші права і розпочав змагання за організацію нашої Церкви згідно з вимогами її помісности і піднесення її до патріяршої гідности.
Прийшло до конфлікту між Римською Курією і нашою Церквою. У справу вмішався і совєтський уряд та йому підлеглий московський патріяхат — справа розгорілась, набираючи що-раз то більшого розголосу і міжнародного значення. Ватикан устами Папи уже три рази відкинув прохання Блаженнішого Патріярха — проголосити створений нами патріярхат, оцей одинокий рятунок УКЦеркви, переслідуваної на Рідних Землях та розпорошеної і загроженої на поселеннях у вільному світі. Одинокий патріярхат Української Церкви буде в силі зберегти її одність і її питоменний характер.
Як поставились ми, українська спільнота тут, на поселеннях у вільному світі, до справи патріярхату нашої Церкви? — від перших днів, як тільки звільнений з неволі ворога наш Первоєрарх поставив свій історичний внесок, 10 жовтня 1963, на Ватиканському Соборі в Римі, а Соборові Отці цей внесок прийняли схвальними оплесками?
Вже тоді знайшлись між нашими — владиками, священиками і вірними — такі, які не доросли до належного розуміння значення патріярхату Української Церкви для кращого й незалежного життя Народу нашого, не розуміли і не стали всі разом із своїм Богом присланим до нас Провідником, до праці над обороною справедливих прав нашої Церкви і над піднесенням її до належної їй висоти.
А тепер, по чотирнадцяти роках важкої праці і невпинних змагань за створення Патріярхату, число ворогів патріярхальної ідеї ще зросло, особливо ж і майже виключно серед осіб духовних. Дійшло до того, що деякі Владики — «князі нашої Церкви» — стратили почуття свого достоїнства і своєї відповідальности за долю нашої геройської Церкви — впали так низько, що скорше впали б до ніг ворогові нашому, чим схилили б в послусі голову перед Блаженнішим Патріярхом.
Наші предки — Владики і духовенство — з-перед трьохсот років, коли в часі сумної слави «боротьби Руси з Руссю» у 1629 році велись переговори над поєднанням народу на базі Київського Патріярхату, мали більшу національну свідомість і більше почуття відповідальности за долю Церкви, коли — для рятування оцієї Церкви погодилися на один — Київський Патріярхат.
А нині, на наших очах, коли ворог зліквідував нашу Церкву, а Боже Провидіння прислало нам з неволі Провідника, щоб її рятувати, мало цього, щоб її поставити на належну їй висоту, — ми не всі йдемо за ним, ми вишукуємо і створюємо всілякі перепони, щоб тієї великої цілі не осягнути.
Інші, менші від нас народи, добилися і добиваються своєї національної незалежности, а ми, стара культурна нація не можемо здобутись бодай на піднесення до належної висоти нашої помісної Церкви і то напередодні тисячоліття нашого християнства.
