Автор передовиці в передріздвяному числі «Америки» (24 грудня, 1977) був, рішуче, в поганому настрою. Цей його поганий настрій відзеркалюють написані ним «Думки під Різдво». Поганому настроєві не дивуємося, бо чимало в нашій країні діється такого, що ним радіти ніяк не можна. Особливо може бентежити тут розклад суспільства й родини, ріст злочинности, залив порнографії, занепад моралі і капітуляційна супроти Кремля політика нашого державного проводу і можна зовсім утратити гумор знаючи, що все це тут підтримують пристрасно однобічні медія (преса, радіо, телевізія), мільйонові фундації, великі університети.
У кожного дійсно зникає добрий настрій, коли почує, що знайомого ограбили в білий день і ще й набили два бльоки від його хати, що в школі, де є наші діти, заборонено символи християнського Різдва, але зате в ній показують порнографічні фільми, і що Совєтському Союзові дають задурно збіжжя, щоб він мав кошти на продукцію зброї. Це все правда, але це не значить, що цей поганий настрій треба переливати в святочні «казання».
Різдво, — це свято надії і цю надію слід піддержувати, бо остаточна Христова перемога неминуча, а з нею переможцем стане теж український народ. Я знаю, що це моє останнє твердження не подобається різним католицьким універсалістам і гуманістам і вони можуть вимагати від нас, щоб ми не мішали священних справ зі світськими, але нам байдуже. Визволення з московської неволі українського народу, що стільки натерпівся в ній, — є для нас також священною справою.
З цього погляду вважаємо помилкою автора передовиці адресувати своє святочне казання «заплилим товщем гарбузовим душам». Хоч такі душі об’єктивно існують, та існують вони також між українцями в цій країні, ці душі різдвяних думок автора не читатимуть, а коли вже випадково прочитають, то вони ними ніяк хвилюватися не стануть. Хвилюватимуться ці українські громадяни, які під Різдво бажають почути слова потіхи й розради, слова, що скріпляють нашу віру, надію і … любов. Так! Любов, бо вона таки дуже потрібна українській громаді. Її в нашій громаді мало. Про неї чуємо рідко, зате безнастанно чуємо про гризню між земляками. І ця власне взаємна гризня була в нашій історії переважно головною причиною всіх наших невдач.
У своїх «Думках під Різдво» автор нічого не каже нам про любов. Він говорить про «ненависть» до ворогів і до всіх, що не такі, як він. Багато тут перебільшення, на примір в оцінці різних совєтських ансамблів. Моя думка про ці ансамблі така: Екстремний погляд, що танцюристи напр. ансамблю «Ятрань» це самі енкавидисти, чи в кращому випадку московські відьми, вовкулаки — в своїй безглуздості рівняється поглядові, що вони «дорогі брати й сестри з України». Насправді вони різнонаціональні функціонери агітаційно-пропагандивного апарату, що їх посилають всюди там, де цього апаратові потрібно. За океан їх посилають правдоподібно тому, щоб посилювати гризню між самими українцями. Після гостювання ансамблю Вірського було таке, що батьки посварились були зі своїми дітьми, жінки зі своїми чоловіками, друзі з друзями, знайомі зі знайомими. Хтось з того приводу мусів дуже радіти, але тому всьому не був винен ні Вірський ні його танцюристи, тільки ми самі, бо в нас існує атавістичний нахил до гризні. Чи не пора вже її позбутися на злість усім нашим ворогам? Як довго ще показуватимемо справжній «московський цирк» на радість Москви, хоч закликаємо до бойкоту тих «цирків», що їх вона нам посилає?
Читаючи авторові «Думки під Різдво», ми знайшли теж теплу згадку про нас — старокалендарників, що попалися в авторський реєстр «ворогів народу» мабуть тому, що для прихильного новому календареві автора «старокалендарники чилі відступники», як це підхопила наша Язичинська, — таки справді є перешкодою у накиненні всій нашій Церкві латинського календаря.
Автор нібито засуджує боротьбу за такий чи інший календар, але він забуває, що для боротьби треба двох сторін, що бажали б вести боротьбу. Покищо він починає цю боротьбу, вміщаючи свою теплу згадку про нас у свої «Думки під Різдво».
Автор висміває аргумент, який він десь почув, що старокалендарники святкують рокові свята за старим календарем тому, що так святкують наші рідні в Україні і що старокалендарники хочуть святкувати рокові свята рівночасно з українським народом на Рідних Землях. Для автора цей аргумент смішний, бо згідно з його твердженнями, в Україні ніхто ніяких свят не святкує, отже з ким спільно святкувати. Протилежні інформації, напр. про переповнені молоддю церкви, автор вважає «ложною інформацією». Картина сучасної України, що її автор малює в цьому місці, є дуже сумна, тривожна і безвиглядна. Якщо б вона була правдива, її не годилося б малювати під Різдво, але що вже казати, знаючи, що вона неправдива? Авторову картину сучасної України можна коротко схарактеризувати так: «На Україні нема України». А ми відповідаємо так: «На Україні Україна є і буде!»
Нас цікавлять перш-за-все релігійні справи. Ми не можемо вважати «ложним інформатором» на примір проф. д-ра Богдана Боцюркова з Карлтонського Університету в Оттаві. Це загальновизнаний цілим світом знавець церковних і релігійних справ у СССР. Його розвідки появлялись в американських, британських, французьких і канадських журналах і научних збірниках. Його запрошують всюди там, де треба почути голос експерта про ці справи. В останній своїй праці проф. Боцюрків твердить, що підпільна Українська Католицька Церква в Україні живе і діє. Вона має понад 300 священиків, а в тому 80 в самому Львові. Свої цифри проф. Боцюрків доказує документально.
Чи в День Різдва ті священики й їхні парафіяни моляться? Без сумніву, що так! І ми є зацікавлені в спільній різдвяній молитві з ними, а не в спільному святкуванні, про яке каже автор, думаючи про самогон чи «скач на скалах», це цілком інша справа. Силу спільної молитви знають християни і тому часто синхронізують спільну молитву розсіяних і віддалених від себе груп вірних Церкви. Хіба ж не молимось спільно дня 1 листопада за прославу Слуги Божого Андрея?, чи Зелені Свята? Хіба не синхронізуємо цих молитов так, щоб молитись спільно з нашим народом в Україні?
Хай ця наша спільна молитва не турбує латинствующого автора! Справа такого чи іншого календаря — це справа совісти кожного вірного нашої Церкви. Ми не збираємося нікому накидувати наших поглядів на цю справу і бажаємо тільки, щоб ті, що їх совість гризе за скоропостижне прийняття латинського календаря — залишили нас у спокою, їхні напасті ніяк не змінять нашого погляду, що прийняття нового календаря було першим кроком на шляху латинізації й асиміляції нашої Церкви. Ми є проти латинізації й асиміляції і ми хочемо, щоб наша Церква на поселеннях була така сама, як була на Рідних Землях за Слуги Божого Митрополита Андрея.
Коли брати до уваги поступ латинізації, то цей поступ є великий тому, бо значна частина Українців йому сприяє. Знаю членів колишніх націоналістичних середовищ, які не тільки, що з легким серцем прийняли новий календар, але дома говорять з дітьми англійською мовою, в церкві слухають Богослуження англійською мовою тай ще кажуть вам цинічно, що Бог розуміє кожну мову, якою моляться до нього люди. Якщо розуміє, то чому українцеві і його дітям не молитись по українськи? А про перехід на латинський календар кажуть, що це дрібниця, бо й так буде в короткому часі змінений календар у цілому світі. Якщо буде змінений, то чому треба було вже зміняти той, що був і тим викликати нелад і публічні скандали? Адже ж велика частина мирян нашої Церкви не прийняла цієї зміни добровільно, а деякі парафії навіть зуміли встоятись проти зміни і задержали прадідівський старий календар, а в тому одна з найбільших парафій наших в цій країні, — парафія Св. Юра в Ню-Йорку.
Парафіяльні Вісті при церкві св. Михаїла у Філядельфії, Різдвяне число.
