(Кілька думок з приводу українізації богослужбових текстів – порядком дискусії)
Кожна мова — дар Божий і на всякій мові щира молитва Господу Богу однаково мила. Вправді наш Іван Вишенський думав, що церковно-словянська мова наймиліша Богу, однак, при всій пошані до його мовного патріотизму треба сказати, що він переборщив Бо не словесне звучання, італійське воно, латинське, чи грецьке, а побожність, намірення й сила віри правлять за головні принципи дійсної, не формалістичної молитви, комунікації душі з її Творцем. Це стосується так приватної, чи індивідуальної молитви, як і збірної, тобто богослужень.
Ісус Христос казав своїм апостолам проповідувати святе Євангеліє «во всіх язиціх» (Лк. 24, 47), тобто між усіми народами, очевидно, на зрозумілій мові. Це ясне, бо коли б і сам Золотоуст прийшов сьогодні і став казати нам свої проповіді по-грецьки, то яка б була з того користь? Тому кожна Церква, тобто кожний нарід Христової Церкви, від початків своєї християнізації витворював такі форми богопочитання, які йому найбільше підходили, і на такій мові, яка йому була найближчою. Так отже: Сирійці молились по-сирійському, Греки по-грецькому, Латинці по-латинському і т.д. Правда, на Заході була вдомашнилась латинська мова, яка вдержалась довгі віки в церквах латинського обряду. Аж щойно оце недавно подумали церковні отці, що можна достойно хвалити Господа Бога у церквах латинського обряду і на інших мовах. Подумали й вирішили завести в латинських церквах вернакулярний стиль богопочитання. Але, показується, що культові зміни не заводяться так легко.
Наші предки, хоч і прийняли християнство зі Сходу і довгий час були виставлені на вплив грецької мови й грецького розуміння християнства, то вони не взяли грецької мови для його вислову, для богослужбового вжитку, а навпаки, від самих початків нашої церковности уживали своєї власної мови, або до неї зближеної — церковно-словянської. На тій мові почалась наша культова історія і церковна культура.
Церковно-словянська мова як словесний засіб молитовного богопочитання проіснував у нас тисячу років. На ній витворився цілий ряд богослужбових відправ, на ній написано багато священних книг, учительних євангелій, богословських творів, проповідей, пастирських послань, складено безліч набожних пісень — словом — на ній витворився наш культовий фонд, надбання довгих віків і леґіону праведних і богобойних отців нашої Церкви. Вона настільки була (та й є) зближена до розговірної нашої мови, що всяка пересічна людина без труднощів зрозуміє текст прочитаного Євангелія, псальма, стихири, прошень, які чує в церкві на тій церковно-словянській мові. Це не те, що латина для Литовця, чи Поляка, яких мови з латиною дуже далекі сусіди. Іншими словами, церковно-словянська мова, як засіб богослужбового вжитку, має в нас цілковито інший статус як латина в багатьох народів латинського обряду.
В народів католиків латинського обряду, латина до останніх часів була малощо не мірилом доброго католицтва. Над нею мозолився бідолашний учень повних вісім років середньошкільного навчання, її втовкали в семінаріях і богословських школах з такою самою ревністю, з якою нині усувають. На ній відбувались богослуження в цілій католицькій Церкві латинського обряду, де б воно не було. Вона була одним із засобів централізованого управління й контролі богослужбових текстів. Десять років тому наступила зміна поглядів на латину. Виявилось, що латина не конче для спасення потрібна, що можна бути католиком і без латини, що богослуження можуть відбуватися на любій мові, навіть такій, якої вокабулярій за-вбогий, щоб на ній перекласти «Богородице Діво.»
У нас латини не треба було зневажати. У нас в богослужбовому вжитку її небуло, а в богословських школах впомповували в міру.[1]
То ж у нас, як сказано, церковно-словянська мова проіснувала в церкві десять століть. Але цей, вернакулярний напрям зачепив і нас, зачепив сильніше, аніж можна було сподіватись і більше, як треба.
Найперше, зворот до розговірної мови в богослужбі почався в православній Церкві, зараз по революції. Цей зворот мав оправдану причину. Церковно-словянська мова нашої православної Церкви за триста років московського впливу улягла була сильному помосковленню. Російська мова уживалась теж на проповіді, в церковній адміністрації, в богословських школах і т.д. То ж, щоб себе виразно відсепарувати від московщини й від російської Церкви, наші тодішні церковні діячі уважали необхідним увести українську мову в богослуження. Почались отже переклади богослужбових текстів.
В українській католицький Церкві церковно-словянська мова уживалась в богослуженнях аж до останньої світової війни. Не було ніякої спроби ані потреби богослуження українізувати, бо церковно-словянська мова була нашою, тисячолітньою богослужбовою мовою. Нарід її любив, назагал розумів і нею дорожив, як цінним спадком віків. Брак українізованих текстів в нічому не перепиняв ростові Церкви й моральному досконаленню вірних. Це рішуче треба мати на увазі, коли піднімаємо дискусію про мовний проблем у богослужбі. Так отже, з того погляду, що в нас не було українізованих богословських текстів, ні Церква, ні нарід не зазнали абсолютно ніякої шкоди. Навпаки, користь була та, що церковно-словянська мова була «сталою», тобто не переходила тих змін, які переходить що певний час розговірна мова, що й спричиняє безнастанні зміни богослужбових текстів.
Гірше, що в нас не було до 1860-их pp. молитовника на українській мові. Перший такий молитовник, маленький розміром, зладив був Іван Пулюй (Молитовослов и коротка наука о христіянсько-католицкой вірі. Відень, Вид. оо. Мехітаристів, 1869, 16 ст.) За роки 1860-1885 видано в нас було понад 60 молитовників і майже всі вони були на церковно-словянській мові. Факт, що вони розходились, свідчить, що нарід їх купував і уживав.
Чи не перший голос за українізацією богослужбових текстів в греко-католицькій Церкві появився був коротко перед Львівським Синодом (1891 р.) Тоді помістила була «Батьківщина» (Ч. 25, 1888 р.) статтю п.з. «Провінціональний Синод церковний а народна мова в церкві». Автор арґументував потребу введення розговірної мови в богослуження не тим, що наче б народові церковно-словянська мова не подобалась, або він її не розумів, а тим арґументував, що церковно-словянської мови вживає російська православна Церква, а нам від неї треба сепаруватись всіми силами й засобами. Бо, уживаючи таку саму богословську мову як Росіяни, ми стягаємо на себе підозру в «шизмі». Міг тоді автор піднайти інші, куди важливіші рації за українізацію богослужень, але чомусь він їх не бажав. Як відомо, церковно-словянська мова уживалась теж і в богословських школах не завжди в своєму чистому виді.[2]
Шкіл тоді не було багато, письменність була слаба і Церква являлась тоді одинокою остоєю нашої національної окремішности. То ж прийнявши розговірну мову в школі, проповіді, катехизації, видаючи молитовники на цій мові, могла Церква дуже причинитись до зросту національної свідомости. Нині не те. Українця не треба переконувати, що він Українець. Це він знає без переконування. Він теж знає дві-три мови. (Коби лиш знав і шанував завжди свою розговірну мову), вміє читати-писати. То ж національний і патріотичний арґумент тут відпадає. Коштом заміни церковно-словянської українською розговірною мовою наш патріотизм не стане сильнішим. То ж постає питання, що ми власне зискуємо, підмінюючи нашу тисячолітню богословську мову сучасною, розговірною, а що втрачаємо. Бо всяка інновація, всякий проґрес, який приманчивий не був би, не завжди є корисним, а особливо тоді коли йому бракує основної речі, глузду.
Відкидаючи церковно-словянську мову цілковито з наших богослужень, ми поповнюємо фатальну похибку. По-перше, ми вирікаємося тисячолітньої богослужбово-мовної традиції й відступаємо з легкої руки надбання наших предків за десять століть. Чому? І в ім’я чого? З яких рацій ми всі ці надбання маємо складати в архів і замикати на ключ? Не забуваймо, що ми занедбали захоронити для себе найкращий період нашої історії і його присвоїв собі хто інший. Чи маємо відступити ще й церковно-словянську мову? І ввесь цей духовний скарб, який створили наші батьки? Де ж оборонці нашої традиції?!
Визбувшись нашої богословсько-мовної традиції, ми зводимо де факто нашу Церкву до церкви «без обличчя», без коріння, без зв’язку, без традиції. Починаючи традицію від себе, в розпорошенні, ми не можемо сподіватися з неї багато добра. Ми ж не маємо ні одної єпархії, де панує однозгідність поглядів, а яку традицію ми тепер творимо, краще й не говорити. Ото ж це друге питання, яке треба мати на увазі.
По-третє, матірно-мовний принцип має два кінці. Коли ми принимаємо, що богослуження мають бути на «зрозумілій, розговірній, матірній мові,» то мусимо знати, що в багатьох громадах, приналежних до нашої Церкви, цею, матірною, чи розговірною мовою, зовсім не буде мова українська, а лиш словацька, чи портуґальська, ще в інших англійська, французька, німецька і т.д. Проста логіка каже, що розговірники на даній мові будуть домагатися таких самих «матірних» прав, як розговірники української мови. То ж сказавши «А», Церква буде мусіти сказати й «Б», тобто увести в даних церковних громадах таку матірну мову якої собі розговірники забажають. Церква не буде мати чим боронитися проти такої вимоги, бо ж бувши ініціятором, чи апробувавши «матірний принцип», не зможе практикувати дискримінації. Тоді будемо мати в нашій Церкві замість одної «незрозумілої» церковно-словянської мови, пів тузина чи більше, «зрозумілих» матірних мов. На тому буде виростати традиція! Як на тому наша Церква вийде, вгадати не трудно.
На кінець мусимо ще сказати, що Церква неможе служити засобом для дешевого патріотизму. Коли промотори українізації богослужбових текстів думають, що українізувавши церковні богослуження, ми виростемо в патріотичну потугу, то їм треба сказати, що найкращим місцем для плекання патріотизму є власна хата, власні діти. Коли діти не винесуть української мови зі своєї хати, від батьків, то вони мови в церкві не навчаться. То ж замість шукати виновника наших неуспіхів у браку українізованих богослужбових текстів, зробім іспит совісти і подивімся навкруги себе. Церква має дуже важливі завдання, примарні завдання і коли вона їх буде належно виконувати, то вона буде робити дуже патріотичне діло. Якщо отже турбота за рідну мову зганяє сон з очей, то дивімся, як ми можемо рідній мові помогти, починаючи від себе самих, від власної хати.
Стільки про мовну справу в наших богослуженнях. Та беручи до уваги факт, що в нас перекладених текстів намножилось чимало і що церкви в розсіянні, переганяючись у патріотизмі, майже вповні усунули церковно-словянський текст, будемо мусіти сказати дещо про типи й принципи перекладу, про труднощі перекладу, та й вкінці подати пару перекладних куріозів.
Журнал «Нива» за липень серпень вересень 1977
[1] Все ж далась вона в знаки неодному богослову, звичайно перед іспитом з догматики (фундаментальної). Збирались ми гуртками, щоб viribus unitis заучувати тези та аргументи. Один був ментором. Пройшовши якусь партію, ми контролювали свої вміння і ментор кидав такі питання: Dicas mihi, carissime, unum argumentum: clarissimum, fortissimum, unicum ex centum. Це була, сказати б наша помста над латиною. А коли запитаний того рідкісного аргументу не знав, чи знав незадовільно, тоді ментор грізно продовжав: Quid es miser tunc dicturus коли прийде dies іrае, тобто іспиту. Все ж таки, з наших богословських шкіл кандидати священства виносили цілком задовільне знання латини і в тому згляді не уступали латинським богословам.
[2] Отці настоятелі львівської Семінарії уживали іноді такої церковнословянської мішаними, що ставались обєктом любязних імітацій. Наслідуючи Отця Ціпановського, склали були богослови такий діялог: «Человіче, — питав отець Ціпановський селянина — возможно ли сквозі сіє бреніє без опасности поврежденія сапог перебрясти?» «Не розумію по німецьки» — відповідав селянин. Отець Ціпановський сердився: «Глаголеши, аки би не бил єси бдяще». (К. Н. Устіянович: М. Т. Раевскій й россійский панславизм. Львів 1884. ст. 36).
